Як елементарну недолугість та інформаційний провал опозиції ми пожинаємо у Криму

Характерною особливістю культури політичних дискусій в Україні стали взаємні звинувачення: опозиція владу називала бандитами, а влада опозицію – націоналістами і фашистами. Оскільки слово "націоналіст" в Україні багатьма сприймалося як "патріот", влада зосередилася на терміні "фашист". Про загрозу в Україні фашизму режим Януковича і Партія регіонів говорили постійно і наполегливо. Організовувалися і проходилися антифашистські мітинги і маніфестації. Так тривало з травня 2011 року. На звинувачення у фашизмі опозиція належним чином не реагувала, бо вважала їх надуманими і абсолютно безпідставними. Час показав, що то була одна із стратегічних помилок опозиції. Жупел загрози фашизму налякав багатьох українців, особливо на Сході країни. Саме на це і була спрямована широкомасштабна інформаційна кампанія, ноги якої росли із-за меж України. Через свою агентуру в СБУ чужоземці ляльководи Януковича здійснювали усілякі провокації супроти справжніх патріотів України, брутально приклеюючи їм ярлик фашистів. Саме так виглядає спецоперація СБУ проти молодих депутатів Васильківської районної ради на Київщині. Викривачів грального і наркобізнесу, земельної і квартирної корупції в прокуратурі, міліції та СБУ "правоохоронці", з допомогою примітивної провокації та продажного суду, перетворили на терористів і фашистів.

Звинувачення української опозиції у фашизмі, антисемітизмі, націоналізмі та екстремізмі неодноразово лунали із вуст президента Росії В.Путіна та міністра закордонних справ С.Лаврова, російських політиків, депутатів Держдуми, особливо В.Жириновського. За безпосередньою участю цих високопосадовців, їх радників та підлеглих, в Росії розпочалася системна інформаційна війна, яка була добре організована та скоординована і велася усіма ЗМІ, особливо на телебаченні. Усі російські телеканали діяли за єдиною стратегією і говорили та показували одне і теж саме; про ніби-то радикалів та фашистів на барикадах київського Майдану, про свастику, антисемітські написи, утиски російськомовних громадян та багато інших нісенітниць. Російський глядач дивився на події у Києві крізь спотворену призму кремлівської пропаганди. Таке творилося в новинах, аналітичних передачах, ток-шоу. Більше того, московський Кремль у якийсь незбагненний спосіб домігся, що про розгул фашизму, націоналізму, антисемітизму та переслідування росіян і російської мови в Україні, у лютому 2014 року стали говорити і показували провідні інформаційні агентства, зокрема, такі поважні, як СНН і Бі-Бі-Сі.

Мені довелося розмовляти із громадянином Німеччини, росіянином за походженням, який 7 березня 2014 року прилетів на похорон свого швагра на Житомирщині. Надивившись у Німеччині передач про Україну чоловік боявся сюди їхати, бо не знав української мови і думав, що за спілкування російською його тут поб'ють. Я запитав, що йому запам'яталося і вразило із телепередач у Німеччині? Василь Петрович відповів: насамперед крики і стукання в українському парламенті депутатів від "Свободи", коли з трибуни промовці виступають російською мовою, при цьому коментатори називали свободівців неофашистами та націоналістами в найгіршому розумінні цього слова; свист на чотири пальці лідера "Свободи" із сцени Майдану теж неодноразово показували, а також бійця з автоматом калашнікова на цій же сцені, губернатора, прикованого наручниками до решітки і поставленого на коліна, свастику на барикадах, ну і звичайно вогні, дими, стрілянину полум'я, яка охопило будівлі, мітинги російськомовних за свої права на Сході України. Ці кадри у лютому 2014 року стали домінуючими, вони налякали європейців і фактично перекреслили весь позитив від мирних маніфестацій грудня-січня, які викликали захоплення усієї Європи.

Про подібне спотворення української дійсності у теле-просторі країн Західної Європи розповідали й інші очевидці, зокрема відома співачка Руслана Лижичко, яка теж була вражена масштабами неправди і перекручень. Але як це потрапило на екрани? По-перше, якби таких диких речей в Україні не допускали, то їх би й ніхто не показував. По-друге, тут чітко проглядається слід вмілої режисури спеціалістів з інформаційних технологій Росії, бо саме там подібні картинки не сходили з екранів телевізорів у супроводі звинувачень у фашизмі, націоналізмі, екстремізмі. На це дивилися і мешканці Криму, Сходи і Півдня України. У цих регіонах опозиція не проводила жодної інформаційної роботи – для них не те, що газет – листівок жодних не видали. Навіть, після повалення режиму і втечі Януковича, ні опозиція, ні Майдан, ні Верховна Рада, з новою більшістю, ні оновлений Кабінет Міністрів не спромоглися звернутися до народу України і світового співтовариства із елементарним – заявою з поясненням того, що сталося. За них це чудово зробив один із лідерів Партії регіонів Олександр Єфремов, але його правдивого і викривального звернення до жителів України було явно недостатньо. Навіть цей, надзвичайної ваги факт опозиція так і не використала з користю для всіх і він, по-суті, потонув у хвилях широкомасштабної пропаганди російських телеканалів, цинічній брехні яких позаздрив би сам Геббельс.

Треба визнати, що широкомасштабна інформаційна війна, яку добре продумано вела проти України Росія досягла своїх результатів і не лише на Сході та Півдні України, а й у Західній Європі. Таке стало можливим внаслідок безвідповідальної діяльності української опозиції, лідери якої начисто забули, що в Україні крім київського Майдану є ще донецькі терикони і пляжі Криму, де теж проживають українці.

Наслідки елементарної недолугості та інформаційного провалу опозиції ми всі пожинаємо тепер у Криму і думаєм аби подібне не повторилося на Сході та Півдні України.

Так влаштований світ, що Добро постійно протистоїть злу. Для того аби Добро перемогло потрібно боротися не лише ділом, але й словом, бо Слово, як записано у Святому письмі, було першим.

Дмитро Чобіт, письменник,

народний депутат України І, ІІ, ІІІ скликан.

Ужгород.нет