«Я живу за Божими законами...»

Про нього кажуть: легенда фтизіатрії, великий новатор, фанат своєї справи з консервативними поглядами. Він не просто зціляв інших, а й власним прикладом пропагував здоровий спосіб життя. Ніколи не палив, спиртного не вживав (хіба що інколи домашнього вина), займався лижним спортом, є чемпіоном області з цього виду. А ще має хист до малювання, був солістом церковного хору, досі грає на скрипці. Крім того, має чудову пам’ять і любить керувати автомобілем.

До січня цього року пан Юрій ще працював фтизіоортопедом та приймав своїх пацієнтів. Каже, що мобільним не користується принципово, бо той погано впливає на мозок людини. До того ж додає, що має «пам’ятку», отриману під час Другої світової війни — металевий осколок у голові, розміром 2х2 см. У свій час він не дав лікарям його вийняти. А зараз дуже радий, що так зробив, бо, напевне, не дожив би до цього віку.

Взагалі одного дня, проведеного з такою людиною, замало, аби дізнатися про усі її вподобання. Здається, Думнич знає все, починаючи від будівництва і до садівництва, хімічних формул, історії церкви…

► Довідка «НЗ»: Юрій Думнич народився 27 травня 1924 року в с.Добрянське Тячівського району у сім’ї простих селян. У його неньки була велика молочарня, де виробляли масло, а нянько щотижня на біціглях возив його продавати, бо користувалося великим попитом.

Пане Юрію, чому саме обрали фах медика?

— Моя мамка агітувала мене стати священиком, але коли після закінчення чеської учительської семінарії прийшов вступати до духовної, виявилося, що її закрили. Потім поїхав до Пряшева, проте почув від директора: «Синку, не раджу тобі... Те, що у вас зараз, у нас буде незабаром». Так воно й сталося... Потім почалась Другій світова. Я відразу потрапив у полк генерала Свободи. А вже після війни без іспитів став студентом Карлового університету в Празі. Ще тоді мені ненька писала в листах, що дома сумують за мною. Тим більше, що в Ужгороді якраз відкрили університет і вчитися можна було й вдома.. Тож я повернувся на Закарпаття, перевівся до УжДУ на медичний факультет.

А як сталося, що вибрали таку досить небезпечну спеціалізацію, як фтизіатрія?

— Насправді я спочатку хотів стати гінекологом. Навіть захистив дисертацію з цього напрямку. Однак у 1951 році, після закінчення університету, розпорядженням Мінздоров’я мене направили на роботу до Каховки на «будови комунізму». Тоді це не обговорювалося. Там я жив у металевих вагончиках, працював у таборі для секретних політв’язнів. Для них я був і хірургом, і стоматологом, і гінекологом в одній особі. Мені доводилося робити все, бо був єдиним лікарем. І мене пацієнти дуже хвалили, особливо за те, що вдається виривати зуби безболісно. Звісно, я робив це з анальгетиками. Відтак приблизно через 1,5 року знову був перенаправлений лікарем у с.Богданівка Каховського району. Але й там довго не затримався. Якось туди завітав міністр охорони здоров’я УРСР. Поспілкувався з хворими, які нахвалювали мене, розпитав, де я вчився, та дивувався широкій спеціалізації, а потім запропонував іншу роботу — на узбережжі Чорного моря у порту Хорли, що на Херсонщині. Там потрібно було терміново відкрити санаторій для хворих на туберкульоз кісток.

У ті часи з фінансуванням таких об’єктів проблем не було — держава виділила необхідні кошти, і до кінця року їх потрібно було освоїти. Тому погодився, але з єдиною умовою – що потім мене відпустять на Закарпаття, бо дуже сумував за рідними. На той час у нене вже була дружина Моніка та дочка Люба.

Дуже хотілося оперативно зробити справу і повернутися. Коли приїхав на місце, спершу був приємно вражений: мені дали трикімнатний цегляний будинок з черепичним дахом. Це був колишній маєток поміщика, барона Фрідріха Фальц–Фейна, котрий 1883 року заснував заповідник «Асканія-Нова». А навкруги хати, вкриті лише соломою, стіни глиняні. Виділили й німецький автомобіль швидкої допомоги. А коли показали об’єкт, з якого мав зробити санаторій, трохи не зомлів: на узбережжі було кілька складських приміщень із ракушечного каменю. Я вибрав 40-метровий ангар, котрий стояв найближче до моря. Заглянувши всередину, був просто шокований: все приміщення по пояс завалене почорнілою пшеницею! Виявляється, під час війни, коли люди пухли з голоду, Сталін наказав залити збіжжя соляркою і підпалити, щоб не дісталося німцям. І відтоді воно там догнивало. Сморід стояв страшенний. Мені належало разом з медсестрами та санітарками все це звідти повиносити. Відтак за власні гроші придбав якісь інструменти, випиляли гнилі дошки, зробили отвори для вікон та дверей, викопали яму під фундамент – і самі ж будували. Не хочу хвалитися, але за два місяці ми вже завершили усі роботи. Навіть бухгалтер працював на будівництві. Потім отримали гроші на обладнання та меблі. Залишилося до відкриття закладу завезти хворих. Іншого варіанта, як доправити «кукурузником» лежачих хворих, не було. Але він маленький і вміщав не більше двох осіб. Аби прискорити процес, запропонував пілоту прикріпити металевими обручами до літака… домовину, щоб у ній транспортувати додаткового хворого. Ми так і зробили.

Крім будівельника, ви ще й винахідником були… Звідки така впевненість у тому, що ідея з «кукурузником» спрацює?

— Я ж із села, а мій батько був вправним теслею. Крім того, ще при чехах в Ужгороді закінчив авіаційні курси, тому знав, як технічно правильно це зробити. Таким чином, нам, до речі, вдалося перевезти 85 пацієнтів.

Коли ми офіційно відкривали санаторій, запросив керівництво облздороввідділу. Але воно його проігнорувало. Урочиста церемонія відбулася без почесних гостей, які, як потім з’ясувалось, так і не повірили, що за такий короткий час з нуля можна створити лікувальний заклад. Через два дні начальник облздороввідділу таки завітав до санаторію. У розмові з обласним керівництвом я знову став клопотати про повернення на малу батьківщину. Через деякий час мені знайшли заміну і я приїхав в Ужгород.

Як стали головним лікарем тубдиспансеру? Ви його також будували?

— По поверненні мені відразу запропонували посаду головного лікаря обласного тубдиспансеру, бо у міністерстві вже багато чули про мої «подвиги».

У 50-ті роки хворих на туберкульоз розміщали в обласній лікарні. Тоді на всю область було всього 60 ліжко-місць: по 20 – в Ужгороді, Мукачеві та Берегові. Цього катастрофічно було мало. Оскільки на той час мене дуже підтримував наш земляк, міністр лісової та деревообробної промисловості УРСР Іван Грунянський, то було вирішено побудувати новий тубдис­пансер.

Місце для нього обирав сам. Хотів, аби хворі на туберкульоз були трохи віддалені від міста. До речі, колись на тому місці був завод, де чехи готували сливовицю, однак від нього залишилися тільки бетонні ями (де вона бродила) та закинутий сад. Завдяки родичам у Празі вдалося безкоштовно отримати для тубдиспансеру перший флюорографічний автомобіль. Щодня на ньому виявляли по 10—20 туберкульозних хворих. До речі, цим флюорографом ще й нині користуються. Більше того, йому довіряють так само, як і новому, сучасному.

Практично за два роки за підтримки першого секретаря обкому партії Юрія Ільницького вдалося побудувати лікарню на 75 місць. Але хворих на туберкульоз було досить багато, тому відчувалася нестача ліжко-місць у районах. Цю проблему вдалося вирішити також завдяки Івану Грунянському, котрий передавав під відділення свої об’єкти, збудовані ще чехами. Так ми поступово відкрили у різних районах області 1500 ліжок для туберкульозників.

Ви весь час контактували з хворими і не заразилися туберкульозом?

— Ні, бо в мене міцний імунітет. Я дуже довго пив мамкине молоко – практично до 4 років. Та й живу за Божими законами. Спиртного не вживаю, а вино — лем у свята. Ніколи не курив – за чехів то взагалі було не прийнято, жодного свого професора не бачив із цигаркою, а хворим категорично забороняю це робити. Коли був головним лікарем, у мене на території тубдиспансеру діяв суворий режим: ніхто не смалив. Якщо раз впіймали на порушенні, штрафник отримував попередження, а наступного разу його могли вигнати з лікарні. Тоді пацієнти боялися, а нині на них ніякі попередження не діють. Напевне, це вже така культура.

До речі, за радянських часів Закарпаття було на другому місці в Україні за показниками по створенню ліжко-місць для хворих з туберкульозу. А після того, як у нас з’явився автобус-флюорограф, їх поменшало.

На території диспансеру є дуже затишний парк. Кажуть, ви його створили?

— Для цього ми вирубали старі сливи, що залишилися від колишнього заводу. Якось я купив у Празі атлас «Озеленення медичних закладів», де описано, які породи створюють належний мікроклімат у лікарні, а відтак точно дотримувався рекомендацій. Ми на відстані 10 м одна від одної насадили пірамідальні тополі, які виростають до 40-метрової висоти й живуть 380 років. А поміж ними — смерічки, акації, дуби. Є також італійський червоний горіх, тюльпанове дерево, черешня, дуб. Усі ці дерева в комплексі створювали ідеальний мікроклімат: коли в місті влітку було 35 градусів, у нас на території — 20. Чому? Бо тополі не пускали потоки гарячого повітря, зберігали прохолоду. Крім того, дерева давали захист од вітру. На жаль, до нинішнього дня дожили далеко не всі насадження. За долю кожного саджанця дуже вболівав та оберігав, ніби своїх дітей.

Спілкувалася Надія САРАНА, НЗ

 

11 червня 2014р.