Закарпаття: Пропоную роботу… за ваш рахунок

Центри зайнятості переповнені бажаючими знайти заробіток, масове скорочення кадрів, нестача нових робочих місць призводить до повного безробіття. В надії на хоч якийсь прибуток, люди хапаються за всяку можливість працевлаштуватися. Всі ці фактори сприяють шахрайству з боку не зовсім чесних роботодавців, котрі шукають дешеву, а подекуди й зовсім безкоштовну  робочу силу.

   Усі підводні камені та течії в пошуках роботи не так давно довелося відчути на власному досвіді й мені. Переїхавши з маленького містечка до Ужгорода, вирішила  підшукати додаткову роботу через оголошення. Озброївшись стосом газет та мережею Інтернет, я поринула у світ пропозицій.

Передивившись чимало видань та перевіривши декілька повідомлень в Інтернеті, зупинилася на цікавій пропозиції на сайті «Slando» працювати в магазині дитячих книжок та одягу. І найголовніше, що вказаний графік роботи був для мене як для мами маленької дитини чудовим: з 9.00 до 18.00, субота і неділя – вихідні. Та й заробіток пропонувався непоганий, тобто майже ідеальна робота… Телефоную, в трубці лунає  приємний жіночий голос і пояснює, куди потрібно підійти. І вже вранці, задоволена собою, що так легко й швидко з безробітної стала майже працевлаштованою, поспішила на нову роботу.

  Проблеми почалися майже відразу. За вказаною адресою на вул. Гагаріна знаходився не магазинчик дитячих речей, а 9-поверхова будова «Патент». Це здивувало, бо як там може знаходитися магазин, я собі не уявляла. Знайшовши потрібний поверх та кабінет, несміливо заходжу всередину. Молода дівчина пропонує заповнити анкету. Поруч зі мною таку ж анкету заповнює хлопець, який уже був у кабінеті. Скажу відразу: цей факт, тобто присутність юнака, мене трішечки спантеличив. Адже якось незрозуміло, який стосунок має хлопець до цієї посади. Я ще не зустрічала чоловіків у дитячих магазинах у ролі продавців-консультантів. Але зосередившись на запитаннях в анкеті, переключилася на написання відповідей. Відволікали лише раз по раз дзвінки, на які відповідала дівчина.

  З розмови було зрозуміло, що телефонували хлопці й дівчата різного віку. Без особливих пояснень їм, так само як і мені, пропонували прийти на співбесіду. Після заповнення анкети нас по одному запросили в сусідній кабінет. Молодий чоловік, директор цієї організації, поставив декілька запитань щодо попередніх місць роботи й таке інше. Більш детальної інформації мені так і не надали. Якщо чесно, я ніколи не проходила подібний відбір на таку просту роботу. Але ще жевріла надія, що це, можливо, якась елітна мережа магазинів.

    Шосте відчуття підказувало: тут не все так просто, але мені дуже вже потрібна була ця робота. Тому в призначений час знову прийшла в офіс. На мій великий подив, у кабінеті знаходилося ще шестеро молодих хлопців – майбутніх «продавців» дитячих речей.

    Через півгодини я та ще четверо людей уже сиділи в старенькій «Ладі» й рухалися в напрямку Мукачева. На запитання: куди ми їдемо та де працюватимемо, конкретно ніхто так і не відповів.  Пані Марія, наш експедитор і за сумісництвом моя наставниця на сьогодні, попередила, що все покаже й розкаже на місці. Запевнила тільки, що робота цікава і ми потрапили туди, куди потрібно. Ця історія вже стала нагадувати мені якийсь вестерн чи детектив, бо все було настільки засекречено та незрозуміло, що почало лякати.

   За годину-півтори ми опинилися в Берегові. Коли вийшли з машини, нам вручили важкі сумки й нарешті роз’яснили наш фронт «цікавої» роботи. Ми повинні ходити по місту й продавати книжки. В перші декілька хвилин не знала, що сказати, був якийсь внутрішній ступор. Мені зразу згадалося, як сама колись «відбивалася» від подібних людей на вулиці, і вже точно, не про таку роботу мріяла.

  От так і почався мій перший трудовий день. Зрозумівши, що повертатися додому немає сенсу, вирішила спробувати себе в ролі реалізатора.

   Уже в ході роботи пані Марія прояснила, що дистриб’ютором цих книжок є так звана всесвітня фірма під назвою «OSE». А теперішній роботодавець ще 8 місяців тому був простим розповсюджувачем, але завдяки вмінню «гарно працювати» виріс до керівної посади. Також пані Марія декілька раз згадувала про 17-річну дівчину Олю, яка теж трудилася в них і за декілька місяців стала керівником. І про багатьох інших таких же «щасливчиків».

  Скажу чесно, все це звучало дуже заманливо, тільки було одне «але»…Таку саму легенду я вже чула, лише з уст іншої людини, яка пропрацювала за тією ж системою в компанії, що реалізувала вікна, двері та жалюзі. Все було майже слово в слово: такий же простий хлопець, який виріс за декілька місяців до керівника, і така ж сама дівчина Оля. Ці всі історії скидалися на систему шахрайства. А почувши, що зарплата виплачується один раз на тиждень, зрозуміла: вся ця конфіденційність з самого початку потрібна, аби будь-яким методом зацікавити та привести  новачка на місце роботи й уже там поставити перед фактом. Звісно, людина пропрацює бодай один-два дні, а це в середньому 500–800 грн./день прибутку на долю фірми від продажу книжок. Мало хто залишається на більший термін.  А компанії цього й не потрібно. Це пірамідальний конвеєр, що штампує безперервну та безкоштовну робочу силу. Людей психологічно й фізично ставлять в такі умови, щоб не дотягнули до першої зарплати. А прибуток суттєвий. Працевлаштуватися приходить приблизно 6–7 чоловік на день, на тиждень виходить близько 40 людей, і з них залишаються одиниці. От такий собі «чесний» бізнес…

   Що до моєї нової роботи, то день минув, як у дурмані, а туфлі на підборах доповнили  картину мого повного виснаження та втоми. Але пригоди на цьому не закінчилися. Прийшовши в головний офіс, ми мусили пройти маленький іспит, і вже опісля нам повідомили, хто прийнятий на фірму, а хто не підійшов.

  У підсумку на роботу мене взяли, але я відмовилася. Як потім дізналася, всі «новобранці», котрих я бачила на співбесіді, теж відмовилися через вищезгадані причини.  А за декілька днів зустріла ту ж пані Марію, тільки вже з новими «добровольцями» з книжками в руках…

Мар’яна ЙОРДАН

«Карпатський об’єктив»