«Під час штурму росіяни захопили сусідній бліндаж за 25 метрів від нас. Ми знищили всіх…» Історія військового 128-ї бригади Дмитра

– Наші позиції облаштовані на околиці зруйнованого села, – розповідає Дмитро. – Одну бойову точку (укріплений бліндаж із бійницями) займав я з напарником, сусідню (ще один бліндаж) – четверо піхотинців із суміжної бригади. Між бліндажами по прямій усього 25 метрів, однак траншея викопана зиґзаґами, тому йти довше. Росіяни добре знали наші позиції, очевидно, від аеророзвідки і увечері почали масований штурм двома БМП і однією БРДМ (бойова розвідувально-дозорна машина). Ще на під’їзді бехи почали активно «працювати» по посадці й бліндажах із гармати й кулемета. Вони залетіли дуже стрімко, наші сусіди через суцільний вогонь навіть не змогли дати відсіч. Обидві «бехи» під’їхали майже впритул, вивантажили десант, розвернулися і рвонули назад. Ми з напарником відкрили по десантниках вогонь із автоматів і примусили їх залягти. Однак кілька росіян заскочили в траншею й добралися до сусіднього бліндажа. Троє піхотинців змогли вибратися звідти до нас, четвертий, на жаль, загинув. Росіяни спробували сходу прорватися й до нас – стріляли з автоматів, кидали гранати, однак ми дали таки відпір, що вони врешті-решт кинули цю затію й вирішили закріпитися в сусідньому бліндажі. Третя ворожа машина – БРДМ – рухалася трохи іншою дорогою, ближче до села й потрапила під вогонь нашого кулеметника Нафані. Він «розібрав» її зі свого «Браунінга»…

Невдовзі після штурму стемніло, і по росіянах почали працювати наші великі дрони-бомбери. Щоб врятуватися, ворог забарикадувався в захопленому бліндажі.

– Як тільки зійшло сонце, ми змогли наблизитися до сусіднього бліндажа й оглянути його. Росіяни були всередині, і ми спробували сконтактувати з ними – запропонували здатися. Звідти почулося: «Русскіє нє сдаются, ідітє дамой, война закончілась…» та інша дурниця. Ще й стріляти намагалися через бійниці. Нам відповідало троє чоловік, причому в двох був явний акцент, можливо, буряти чи кавказці. Однак росіян всередині було більше, мінімум четверо. Ми розуміли, що їх треба знищити, тому що, по-перше, здатися вони відмовилися, а, по-друге, ми не знали, що в них на умі, – можливо, чекають підкріплення й почнуть новий штурм. Кулями й гранатами бліндаж було не дістати, він добре укріплений. І тоді я вирішив задіяти дві ТМ-ки (протитанкові міни). Зняв із них підривники прикріпив на їх місце запал ручної гранати, гарно все зафіксував, а далі підкрався до бліндажа, висмикнув кільце із запала й закинув міни прямо під вхід. Я мав близько трьох секунд до вибуху й розумів, що маю відбігти за цей час за два повороти. Але не знаю, чи встиг, просто кинувся на землю. Коли гахнуло, мене сильно оглушило, ударна хвиля вивернула бронік і обпекла обличчя. Словом, добряче мені дісталося. Зате міни повністю зруйнували бліндаж, вивернули колоди. Усі росіяни моментально загинули…

Позбувшись небезпечних сусідів, наші бійці укріпили свій бліндаж і приготувалися до нових ймовірних штурмів. І недарма. Наступного дня шестеро росіян на трьох квадроциклах знову спробували захопити позиції. Їх зустріли спочатку на сусідніх вогневих точках, а потім Дмитро з товаришами. Ніхто з росіян звідти вже не повернувся.

– Усі вони були гарно екіпіровані, озброєні й мали багато боєприпасів. Видно, що профі, а не якесь «м'ясо». Але ми добре їх прийняли… За ці два штурми особливо хочу відзначити свого товариша Віталіка (позивний Бур) із Тернопільщини. Ми тоді зразу зрозуміли, що влетіли в жорсткий «звиздоріз», і Бур дуже хоробро себе повів – схопив автомат, вискочив і почав працювати по ворогу. Не розгубився, не запанікував, навіть не здригнувся. Таких людей дуже мало. Він усіх дуже виручив… А через кілька днів прийшла заміна, і ми вийшли з позицій на відпочинок. Спочатку поїхали на стабпункт, потім у шпиталь полікуватися від контузій.

Дмитру 37 років, він із Покровська і в 128 ОГШБр уже більше двох років. До того працював на Шахтоуправлінні «Покровське» – найбільшій і найвідомішій шахті України, яка єдина в країні видобувала коксове вугілля. У січні цього року через близькість фронту шахту довелося закрити.

На початку повномасштабки Дмитро вивіз свою дружину й двох дітей на Буковину – чимдалі від лінії фронту. І додому після війни вже не повернеться – його дім, як і будинки близьких родичів, росіяни зруйнували артилерією та авіаударами.

– Будемо жити на Буковині, дружина там знайшла роботу, та й діти вже звикли. Правда, свого куточка ще не маємо, орендуємо, але, сподіваюся, після війни держава допоможе з житлом для ВПО та учасників бойових дій, що втратили свої будинки…

Дмитро знає на власному досвіді, що таке бути бійцем гірсько-штурмової роти, але не жаліє, що потрапив у свій підрозділ.

– Розумію, який ризик, але сприймаю це з посмішкою. Так склалося – інакше не буде, тому хочеш чи не хочеш, а треба це робити. Будеш морально себе тримати, все буде нормально. Я воюю за своїх рідних, за побратимів і за їхні сім’ї…