Біженці на Закарпатті: як щасливий шанс на порятунок гальмує чиновницька бюрократія

Про неї прийшли говорити із місцевими. Зустріч організували волонтери Комітету медичної допомоги в Закарпатті. Слухав переселенців і власкор Ужгород.net і, власне, ті, хто хоче допомогти…

Наталя…

 з родиною приїхала з Луганська однією з перших – на початку травня. Тоді здавалося – на кілька днів. Виявилося: помилялися… Дипломований спеціаліст із величенною, як для Закарпаття, зарплатою, нині вона залишається поза ринком праці – цей сегмент вщент заповнений. Ані сумнівів, ані претензій, каже: інколи руки опускаються, але тішить атмосфера – до такої доброзичливості на Сході на звикла. Ну, і звісно, очікування другої дитини: народження життя потребує гарного оточення, а очікування додає оптимізму! Старанно практикується у спілкуванні українською мовою.

Головна проблема переселенців, звісно, відсутність соціального житла. Більшості з них довелося виїжджати поспіхом, полишаючи надбані помешкання і майно. Тому сьогодні мріяти про купівлю елітних приміщень не йдеться, з іншого боку – 1000 омріяно умовних одиниць за 1 сотину закарпатської землі, яку правлять власники, взагалі ціна – захмарна. Для «східняків» більше, ніж скромні закарпатські зарплати на фоні шаленої вартості землі – поняття не надто сумісні. До них, вочевидь, доведеться звикати.

Перший захват від мирного поступу тут, на заході, змінюється відчуттям і усвідомленням реальності. У ній же дольова участь держави наразі не надто помітна. Розміщенням змушених вигнанців переймаються волонтери і благодійники. А їх часовий і ментальний потенціал, як відомо, цілком вичерпний…

Тетяна…

Тетяна з чоловіком залишили у Слов’янську не лише бізнес і майно, але й більшу частину життя. Не маючи права розраховувати на допомогу близьких (мама – не підлягає транспортуванню на значні відстані і зараз перебуває у далекої рідні поза війною, а син має на утриманні 5-х людей), поклалися на власний розум, руки і машину – єдине, вивезене з воєнного пекла майно. Чоловік – виробничник з досвідом бізнесмена, дружина – менеджер, кадровик. Нині згодні на будь-яку роботу, проте 1,5 тисячі – не ті гроші, за які можна знімати житло і сяко-тако харчуватися. При тому, що Тетяна має неабиякі проблеми зі здоров’ям. На благодійність не розраховує, старанно стримує сльози, згадуючи минуле і розповідаючи про сьогодення.

Проблеми переселенців, кажуть правники, значно полегшив би правовий статус. Принаймні, було б зрозумілим, на яку допомогу вони можуть розраховувати від держави. Однак, закон який Верховна Рада прийняла минулого тижня, виглядає як популістське рішення – відповідь на актуальні виклики. Він жодним чином не відповідає на питання, поставлені життям, а є декларацією існуючої проблеми. Нині громадські організації, які готували свій варіант документу, старанно вивчаючи проблему, просять Президента не поспішати із візуванням прийнятого дивного закону. Більше того, на момент зустрічі із переселенцями юрист Комітету медичної допомоги навіть не знайшла текст уже прийнятого документу, аби ознайомити з ним присутніх…

Даша…

Свій «вирок» вона витатуювала на зап’ясті кілька років тому. Тризуб, який тоді не викликав жодних застережень нині у Донецьку може стати справжнім закликом до дій з боку сепаратистів. Майстер тату, який залишив «слід» на її руці, загинув за ДНР, а рідний брат, який залишався аполітичним до моменту, коли побачив дії сепаратистів, нині воює у батальйоні Донбас. Вона каже: кілька днів після приїзду не розмовляла ні з ким – тиша, мир і свобода стали на її батьківщині недосяжною мрією, якою тут, на Заході, насолоджуються усі.

Два десятки переселенців зі Сходу, які прийшли на зустріч – це, в основному, жінки із маленькими дітьми. Їхні чоловіки і брати, як правило, воюють за Україну. Мабуть, є й такі, хто стріляє в них із того боку барикад. Проте про це, з очевидних причин, говорити не прийнято.

Звичайно, нині ставлення до цих людей, які опинилися вигнанцями у рідній країні, не одностайне. Для того, щоб визначитися із ним, варто, мабуть, відповісти для себе на кілька запитань, чи замислитися над такими тезами.

1. Одна із жінок згадала, що колись брала на роботу біженців – турків-месхетинців. І додала: «Я ніколи не думала, що можу опинитися у такій ситуації…». Варто пам’ятати!
2. Ці люди покинули насиджені місця через загрозу життю. Місцем втечі вони обрали Україну. Невже помилилися з вибором?
3. Чи всі, серед тих, хто приїжджає, є безпечними і такими, що потребують реальної допомоги? Очевидно, ні! Але чи є це приводом, аби відмовити у допомозі усім? Зрештою, з тих, хто прийшов на зустріч, ніхто й не претендував на повне утримання.

Зрозуміло, що Україна отримала чергову проблему. Кількість вимушених переселенців зростає, державна машина продовжує скрипіти, бубніти, видаючи ці звуки за конкретну дію.

Натомість, реальною справою займаються добровольці. У них, як правило, можливості цілком обмежені. Але! Можливо, саме ця проблема навчить громадян України не лише воювати, забезпечуючи армію усім необхідним, але ще й співпереживати, співчувати і вирішувати. З тим, щоб знову грюкнути по чиновницькому столу і сказати чиновнику: «Не ти нас наймав на роботу, а ми – тебе!». Мабуть, час, що минув від майданного періоду, ще не дає забути: таке щеплення буває болючим!

Валерія Громицька для Ужгород.net