Веселощі та кепкування на трибунах у Львові далекого 1931 року на матчі за участі футболістів «Русі» з Ужгорода (фото)

"Копачук – зломана нога, Брамович – п'ять ребер і вибране око, Автоскі – відбиті нирки й обірване вухо, Фореньґефка – висипані передні зуби і заломаний ніс, а ран січених, колених і товчених, то й не злічити…" Так львівська газета "Діло" за 16 вересня 1937 року описувала наслідки бійки між уболівальниками місцевих футбольних команд.

Між двома світовими війнами Львів населяли представники трьох народів – поляки, євреї та українці. І футбольні клуби створювали перш за все за національною ознакою. Найсильнішими польськими командами в місті були "Поґонь" – за назвою герба Литви й Білорусі, який був елементом герба Речі Посполитої, "Чарні" – "чорні" – бо грали в чорних футболках, а також "Лехія" – на честь засновника Польщі Леха. Львівські євреї свою команду назвали "Гасмонея" – від однойменної династії юдейських священиків. Українці ж гуртувалися у спортивному товаристві "Україна", створеному 1911 року.

На початках футбол не був популярний серед львівських українців. "Публику творили дві-три "наречені" та кілька запаленців," – згадував перший воротар "України" Анатоль Лукасевич. Скажімо, фінальний матч першості українських команд 1926-го між "Україною" і "Беркутом" з Перемишля зібрав зо три сотні глядачів. Ще менше прийшли роком раніше на першу в історії команди міжнародну гру проти чернівецького "Довбуша": Галичина у міжвоєнний період входила до Польщі, а Буковина – до Румунії.

"На нашу публику вже не знати якого способу шукати. Ні залізо, ні меч, ні перо навіть її не береться, – нарікав син Івана Франка Тарас, який був спортивним оглядачем. – Одинокий спосіб на витончений смак наших видців було би спровадити дружину Уругваю "Національ" з Монтевідео, але на це "Україні" бракує фондів".

Ситуація змінилася, коли команда вступила до Польського футбольного союзу і почала змагатися у першості Львівської округи. Дебютний офіційний матч проти "Ревери" зі Станіславова, теперішній Івано-Франківськ, 22 квітня 1928 року зібрав 800 глядачів. Той поєдинок "Україна" ганебно програла – 0:10. Та згодом результати були щораз ліпші, а кількість уболівальників на трибунах зростала. Матчі відвідували в середньому чотири-п'ять тисяч глядачів – немало для 300-тисячного Львова, з яких українці становили десяту частину.

Львівські футболісти (ліворуч у темній формі) вітаються з гравцями команди ”Полонія” з Перемишля (у білому) перед матчем 2 вересня 1928-го. Це був перший сезон ”України” у першості Львівської округи, яку проводив Польський футбольний союз. Найуспішнішими для команди стали 1937–1939 роки, коли ”Україна” тричі поспіль посідала друге місце

"Були заступлені люди всякого стану, віку і росту – від дійсних совітників митрополичої консисторії до ­титулярних слухачів військової музики, – описував фейлетоніст Галактіон Чіпка – це псевдонім ­Романа Купчинського – настрій на трибунах у товариському матчі 1931 року проти "Русі" з Ужгорода – теж закордонної команди, бо Закарпаття тоді входило до ­Чехословаччини. – А посередині сметанка і молоко української громади у Львові, що зібралася в великій кількости хвалити гостей і кепкувати з господарів. ­Пані не брали живішої участи в змаганнях дружин, ­зате дуже живо перешкоджали своїм товаришам, чоловікам чи тому подібним адораторам. Обернені до площі плечима, оглядали хмару, околицю й околичних мужчин".

– То не судія, а кальош! – нарікали глядачі, коли "Україна" програвала, згадує післяматчеві діалоги в одному з гостинних домів Львова вболівальник Олександр Муць. – Їму тілько канарки доїти, а не судіювати. Він наших сикував і не признав нашого стопроцентового ґоля. Та ж то був мурований ґоль "України"!

Хто не міг собі дозволити купити квитка, обсідали дерева, що росли довкола стадіону. Тут, на "зеленій трибуні", панувала своя ієрархія. Кожен "кібіц" – уболівальник польською – мав власну гілку, яку годі було зайняти комусь сторонньому. "Бувало, сидиш собі на крислатому каштані, маючи перед собою все-всеньке грище, як на долоні, – описує Іван Костюк, який був тоді школярем, – як тут чіпляється кінний чи піший "мента" (поліцай) і урядовим тоном наказує:

– Ти, смаркачу єдин, злазь з джева, бо ці з плєцуф ноґі повиривам!

На таке "розпорондзенє влади" ми мали готову відповідь:

– Пане пшодовніку, а цо би моя матка зробила з інвалідою?

Раптом несамовитий крик розрізує повітря: "Є-є-є-є-є!" На грищі хтось комусь дав ґоля.

– Кто виґрал? – питаються тоді запрасовані сторожі публічного порядку, що більше інтересувалися змаганнями, чим "службою".

– Наші! – кричимо щосили.

– Цо за насі?

– Та наші – "Україна"! – відповідаємо хором".

Нападника "України" Володимира Кобзяра заледве не порізали після матчу проти команди "Світезь" 1931-го. В останній момент його закрив собою якийсь сміливець – удар ножем дістався йому. А за два роки поєдинок із "Гасмонеєю" вдалося продовжити лише завдяки втручанню кінної поліції – обурені глядачі вибігли на поле.

Ще важче було грати проти "Лехії". Її "грище" – стадіон – містилося на Личакові, одному з найкримінальніших районів Львова. І публіка на матчі ходила відповідна. Коли місцева команда програвала, глядачі вставали з місць і починали скандувати "Коса! Коса!" – закликали футболістів "косити" суперників. І ті виконували побажання шанувальників, за що їх прозвали "косинєжи".

Товариський матч між львівською ”Україною”та ”Поґонею” – чотириразовим чемпіоном Польщі – 23 березня 1930 року. За парканом видно ”зелену трибуну” – дерева, що пообсідали глядачі, які не мали змоги придбати квиток на стадіон

"Публика публику, грачі грачів, а суддя тільки відмахувався, але не дуже помагало, – описував Галактіон Чіпка бійку прихильників "Лєхії" та "України". – Коло мене якийсь панок на "Україну": "Фуй! Фуй!" Я йому як фуйкнув, а він сторчака, по сходах трибуни – і просто на поліціянта. Не розглянув добре, хто і що, і вкусив його в ногу. Поліціянт за ковнір, наші думали, що то наш, давай відбивати. Хтось замахнувся і калать якогось грача по голові. Пішла баталія… Якийсь прихильник "Лехії" не зорієнтувався, хто на нього пре, і крикнув по-українськи: "Панове! Дайте спокій!" Зле вибрався, бо це не були українці. Стратив ліву руку, кутний зуб і два чи три ребра".

Не менший безлад панував на стадіонах поза Львовом – а в першості округи грали команди Золочева, ­Самбора, Перемишля, що тепер у Польщі, й інших міст і містечок. Стрийська "Поґонь" завдяки агресивним уболівальникам майже ніколи не залишала власне поле переможеною. "Після гри розлючені "богатежи" ("герої" польською. – "Країна") кинулися на стадіон, – згадував один із таких матчів найкращий бомбардир "України" Олександр Скоцень. – Почали нас усіх бити по ногах і  штовхати. ­Пахло кровопролиттям. Офіцер Карвовскі остерігаючим пострілом з пістолета стримав розлючену юрбу, але не зовсім. Нам не давали спокійно вийти з поля до роздягальні. Стояли на біговій доріжці у два ряди і кожного з нас, що пробігав, кресали, як хто міг. До краю втомлені, зневажені, побиті, ми в закритих повозках, на які падали хмари каміння, швидкою їздою добрались на станцію".

Коли 1937 року в Дрогобичі "Україна" переграла місцевий "Юнак", суддя матчу Раніш 3 год. просидів у роздягальні, яку обступили обурені вболівальники-"кібіци". Нарешті переодягнувся у форму капрала і в супроводі вояків рушив до вокзалу. Потяг до Львова вже від'їхав, тож суддя мусив дістатися до сусіднього Борислава, там винайняв кімнату і лише наступного ранку виїхав до Львова. "Раніш перебрався у свій мундир і курив папіроса, стоячи у коридорі вагону, – переповідає дрогобицький журналіст Анджей Хцюк історію, яку почув від Олександра Скоценя. – Тоді до нього підійшли двоє панів з Дрогобича. Спитали, чи він є капітан Раніш і чи то він судив матч "Юнак" – "Україна". Коли відповів, що так, то його чемно спитали:

– То сі бардзу тішим, жи пан є капітан Раніш. Алі чи пан в'є, шо з паном буде?

– Як то, шо буде?

– Пан буде зара битий і копаний. Дістане пан в каляріпу, чилі в міґдал, і буде пан сі заливав ґоржкімі слезами, жи сі пан скусив на суддівстві матчу з "Юнаком". Пан най зі свої ласки забуде раз назавше, жи існує таке слішне мнясто, як Дрогобич, як пану житє вевоґулі є миле…

Ті два пани слова дотримали".

Арбітр Ґайльгофер прийшов на матч п'яний

20 українських команд були членами ­Польсько­го футбольного ­союзу наприкінці 1930-х.  Вони змагалися у Волинській, Львівській і Станіславівській округах. Львівська "Україна" грала в Окружній лізі, переможець якої змагався за місце у Державній лізі Польщі. ­Решта – у слабших класах "А", "Б" і "Ц".

"Лекше верблюдові перелізти крізь вухо голки, ніж українському клюбові перейти до вищої кляси", – писала газета "Діло" влітку 1938-го. Скажімо, команда львівських ремісників-українців "Зоря" грала фінальний матч класу "Ц" зі "Стшельцом" із містечка Перемишляни. Навколо поля зібралися кілька сотень уболівальників зі зброєю. "Довкола грища киї й ножі, – описував гумористичний часопис "Комар". – Ножі в руках, ножі в погляді і ножі в "слові". Під час змагань на грище вдирається публика. "Рятунку!" – домагається у "владзи" (влади – ­тобто поліцейського. – "­Країна") один наш змагун. Але "владза" бере справу "ведлуґ літери параграфу": "Мільч! Маш ґраць – і юж!" ("Мовчи! Маєш грати – і все тут!"). Тоді наші змагуни прозріли. Вони "докумалися" врешті, що є ще одна добра засада в спорті – треба вміти часом і програти… І заграли так, що програли. І хоч програли, то… виграли, бо вернулися цілі додому".

”Деколи і з тої причини дістає ”Україна” ґоля” – карикатура львівської гумористичної газети ”Зиз” від 20 червня 1933 року

За місце в класі "А" боровся "Дністер" із Самбора. У вирішальному матчі він зустрівся з бориславською польською командою "Білі". ­Арбітр Ґайльгофер зі Стрия прийшов на матч п'яний. Вже на 15-й хв. він призначив пенальті у ворота господарів. Після того не дав "Дністру" провести жодної атаки – усі спроби підступитися до воріт "Білих" зупиняв свистком. Після матчу хтось із "дністровиків" підслухав розмову свого воротаря Савчука з представником польського клубу. Виявилося, що той за 25 злотих погодився пропустити у свої ворота два м'ячі. Українці подали протест, і результат гри анулювали.

У вересні 1939 року Галичина увійшла до складу Радянського Союзу. Нова влада розформувала всі наявні спортивні клуби. Замість них були створені товариства зі звичними для тієї країни назвами – "Динамо", "Спартак", "Більшовик" тощо.

"Змагуни "Комети" поводились брутально і мене через цілу половину террорізували словами: "Як виїдем, то тобі зіб'ємо морду!" і такими словами, які я в звіті не можу подати. Усунені з грища Стажин з "Комети" за брутальну гру, Шутер з "Комети" за зневаження ним змагуна "Тризуба" Гарбачевського, а Гарбачевський – за неспортове поведення. Коли Гарбачевський зійшов з грища, Шутер вдарив його в лице і копнув. Усунений Стажин в таких словах відізвався до змагуна "Комети": "Дам тобі п'ять злотих, як єму зламіш ноґі". По змаганнях намагались мене змагуни "Комети" чинно зневажити", –

суддя Євстахій ІВАХІВ про матч між львівськими командами "Комета" і "Тризуб" у рамках першості Українського спортивного союзу 1933-го. Ця організація об'єднувала українські клуби, які не хотіли вступати до Польського футбольного союзу. У 1932-1937 роках проводили власну першість

"Галичина Спортивна"