Закарпатські бійці, приїхавши у відпустку додому, кричать вночі, стають замкнутими...

Аби уникнути перенавантаження та емоційного виснаження – спеціалісти радять бути тверезими й адекватно сприймати реалії. Утім, чоловіки, повертаючись додому з війни на Сході, нерідко стикаються із неготовністю сприймати реальність. Те, що було на сході країни, тут, на заході, набуває зовсім іншого змісту.

Кажуть, приходить осмислення і розуміння. Спеціалісти називають це постстресовим синдромом. Його варто розглядати не лише в теперішньому часі, це наслідки на все життя, відзначає обласний психотерапевт Магдалина Кузьмик: «Україна отримала новий досвід. Жодна країна, де проходили військові дії, не стикалася з подібним. У нас інший менталітет, більш доброзичливий. Ніхто з нас не залишився осторонь проблеми. Навіть більше, сьогодні варто говорити про пожиттєву тривалість посттравматичного синдрому. Американські вчені фіксують статистику – 98%  учасників бойових дій у В’єтнамі і до нині борються з психічними розладами. Тут не можна мовчати про іншу сторону війни. Адже люди, які бачать жахливі картинки лише з екранів телевізорів, через Інтернет чи телефонним зв’язком, насправді не можуть відреагувати і вплинути на ситуацію. Треба зауважити і розуміти, що військові, будучи на війні, змінюють своє ставлення до життя, переосмислюють цінності, зовсім по іншому сприймають такі зрозумілі раніше речі. Але, разом з тим, це чоловіки, які беруть до рук зброю і готові захищати свою родину і Батьківщину».

Упродовж останнього року найбільша кількість пацієнтів із розладами адаптації. «Це коли тривожний стан переходить у хворобливий, або посттравматичний стресовий розлад, - пояснює завідувач диспансерним відділенням обласної психіатричної лікарні м. Берегово Роксолана Іванчова. - Це невивчений контингент пацієнтів, тому суспільство має бути більш уважним і спостережливим, аби вчасно надати кваліфіковану допомогу». 

Натомість, родичі, які знаходяться вдома, сприймають інформацію зовсім інакше. Картинки, від яких вони хотіли б абстрагуватись, все одно їх наздоганяють. Війна в Україні – тема для всіх, без винятку, верств населення – від кухарок до найвищих чиновників. При цьому, інформаційний простір нічим і ніким не обмежений. Криваві зображення, відверті фото та відео – цим сьогодні не здивуєш навіть 5-річку. Дорослі відчувають певну провину і відповідальність за ситуацію, але зняти тягар не можуть. Тут спеціалісти апелюють до відсутності необхідної кількості кваліфікованих лікарів, а також організованих місць прийому.

Адекватно оцінити і водночас, визнати проблему, може далеко не кожен військовий. Тому сьогодні варто говорити про серйозну фахову підтримку вітчизняних героїв. Зрештою, звужувати проблему до суто військової теж не варто, переконує Роксолана  Іванчова, завідувач диспансерним відділенням обласної психіатричної лікарні м. Берегово: «Не кожна людина адекватно оцінює ситуацію, без шкоди для свого здоров’я. Наша психіатрія із таким явищем ще не стикалася. На території України бойових дій не було із 1944 року. Але й тодішнє, і  наступне покоління зараз переживає неабиякий стрес».

Спеціалісти кажуть, підготуватися до проявів психічних розладів у бійців, здебільшого не можуть родичі. Вони не готові і не вміють. Тому, їм треба розповісти, навчити і показати, як уникнути важких наслідків. Закарпатська медицина зробила потужний крок вперед, залучивши до всебічного медичного супроводу військових, сімейних лікарів.

«Часто у маленькому селі жінка залишається один на один проблемою. Чоловіки, які приїжджають у відпустку на кілька днів, кричать вночі, стають замкнутими. Дружина не знає як допомогти, відтак звертається за консультацією до сімейного лікаря. Ті, у свою чергу, мають визначити проблему, а головне розібратися, до якого спеціаліста направити. Ми хочемо допомогти лікарям, провести тренінги та навчальні семінари. Зараз ведемо активну роз’яснювальну роботу», - каже обласний психотерапевт.

На Закарпатті створили спеціальний штаб медичного супроводу. Окрім того, запроваджено телефони гарячої лінії, працюють центри психологічної підтримки, проводяться різноманітні тренінги і навчання. Фахівці наголошують, горе не можна замовчувати. Про нього треба говорити, переживати його, а відтак відпускати.

Лілія Вербицька для Uzhgorod.net.ua