Не ламайте дерева, якщо їх не садили! (ФОТО)

1.

Берегівчанин Іван Юрійович Гузинець є не тільки автором-зачинателем установлення унікального Хреста єднання на горі Керек (на фото), який за будь-якої погоди видно з території чотирьох районів і навіть сусідньої Угорщини, але й переймається, аби тут буяв-зеленів скверик-гай.

Звісно, він не тільки прикрашає цю «святу» територію, але й нагадує, що чотирнадцять років тому у автокатастрофі загинув його син-красень Іван – непоправиме із молодим офіцером СБУ сталося у Києві. Відтоді Гузинець-старший й саджає ось уже майже 15 років дерева: завіз їх сюди понад 400. Звісно, не всі прижилися, бо верх гори кам‘янистий. А ще тут зграюють зайці й обгризають кору, навіть газдівські кози вибігають й шкодять, хрумкаючи зелену парость. Натомість рослини прагнуть вологи, тож нерідко висихають. Ялини, берізки, клени, граби, японська вишня, бук, дуб, ліщина, горіх – це неповний перелік деревцят, що наперекір усім труднощам гінко пішли в ріст у цьому переліску. І це завдяки штучному поливу, бо дощів останніми роками катма! Не порахувати, скільки води сюди вивезено та полито «зелень» у спраглу літню днину (на світлині) – у загальному об‘ємі вийдуть цілі цистерни. І так день у день, навіть негода не стає на заваді робити цю корисну та потрібну для майбутніх поколінь справу.

2.

На жаль, майбутні покоління (мова – про молодь), які тут бувають частіше за людей старшого віку, не завжди віддячують за цю турботу й клопіт добром. То Хрест кольоровими фарбами чи вугіллям розмалюють, то сліди від взуття на ньому лишать, навіть дерев‘яні лавиці поламають, то інших пакостей нароблять (насмітять, порозбивають пляшки з-під спиртного та позалишають тут скло), бува, що колесами автівок «попишуть» зелені газони, понівечать малі хрести, які вкопані попри дороги й ведуть на чолопок. «Героїв» останнього випадку вандалізму (йдеться про поламані хрести) не розшукано ще й дотепер. Та, попри це, таки є свідомі люди, що віддячують І. Ю. Гузинцю за такий важелезний труд: одні записку з теплими словами залишать, другі зателефонують чи усно при зустрічі скажуть «спасибі», треті якусь добру послугу організують, четверті в газеті подяку надрукують тощо.

Якось у одній з міських шкіл учителька провела урок біології та розповіла про гору Керек, мовила про ті зусилля, які докладає одна окремо взята людина (І. Ю. Гузинець – автор) для її озеленення та окультурення. Чоловікові, що завдяки своєму ентузіазму, енергійності, бажанню, завзяттю привів до ладу (і продовжує це робити й надалі) Святу Гору, така увага й повага до його ініціативи приємна. Радіє від цього серцем і душею! Але дратує, аж до сліз стає болісно й гірко, коли бачить тут дії вандалів.

3.

Про останній випадок – детальніше. Він трапився кілька днів тому. Одного надвечір‘я Іван Юрійович поїхав на гору Керек й очам своїм не повірив: у її підніжжя стояла ціла кавалькада машин. А на самому горбі – юрба молодиків! Влаштували, найімовірніше, щось схоже на пікнік чи зустріч ровесників, відтак знічев‘я на траві валялися. Подумав: хай собі гурт відпочиває, але, увидівши поламані берізки, розкидані гілля черешні-вишні (див. знімки), які леліяв, ніжив, пестив, голубив, немов дитят, до того ж цілими роками, інші вибрики «гостей» – мало не обімлів. Звісно, зробив юнкам і юнакам, зауваження, можливо, що й емоційні, бо не міг уявити, як це молоді люди можуть зламати дерево, витоптати зелень тощо.

Навіть вишні нищили-ламали.

Подумалося: сьогодні поламали дерева на горі Керек, а завтра можуть і людині налихословити, образити її чи потрощити ребра. Якось негідно, негоже, несолідно й непристойно! Дивно, що з-серед кількох десятків юнаків, юнок й кількох дорослих (можливо, що й батьків),  не знайшлося нікого, хто б міг зробити зауваження – невже всі такі байдужі до суспільного добра?

4.

Співбесідник каже: «Аби до такого додуматися, тобто нищити нашого «зеленого друга», у грудях треба не серце мати, а камінь носити…». І насправді, ми прибули вже зрання наступного червневого дня, коли ще сонце лише починало кидати свої перші промені на землю й також не могли повірити, що молоді люди, які з чи то з Ужгорода, чи то із Берегова приїхали сюди знімати відеокліп про закарпатську молодь, нібито красунь у тому числі, наш край узагалі, могли таке накоїти. Невже фільмували-знімали й те, як ламають дерева, знищують-луплять кору з невинної панни-берізки? Бездиханно й осиротіло кілька дерев уже лежали на землі Що ж це за кіно таке буде з молоддю та білокорою березою?

Гоп-стоп на галявині...

Невже вийде пропаганда «рук» молодих губителів природи? До речі, дерево, з якого знято кожицю, вже ніколи не приживеться – умить на сонці висохне й перетвориться у гіллясту тріску. Пан Гузинець сповнений рішучості довести цей акт ганьби над природою до кінця: у міліцію напише заяву й вкаже прізвища тих, кого впізнав. Віриться, що берегівські «опери» на цей раз таки «розкрутять», хто був серед «ламачів» природи. А суд, треба сподіватися, відповідно «героїв» покарає, що, звісно, стане наукою, уроком для інших…

5.

Відтак під впливом побаченого та вчиненого «поколінням майбутнього» благодійник і багаторічний спонсор розбудови гори Керек пішов до мера Золтана Бабяка, аби розказати, якою нині стала наша молодь. І прихопив з собою фото – тож вандали навряд чи зможуть уже після цього спокійно спати.

До речі, на освяченні у 2001 р. на горі Керек величного Хреста, який манить до себе туристів, гостей міста, був присутній тодішній губернатор Закарпаття Геннадій Москаль. Нині він очолює воюючу Луганщину, де українські патріоти захищають рідну землю від сепаратистів і бойовиків. Якби довідався про цей акт дикунства у нашому мирному краї, не важко здогадатися, якою була б «генеральська» реакція. Не любить він і не терпить безкультурників, якими виявилися оператори, сценаристи, режисери та головні герої нібито відеокліпу про рідне Закарпаття. І взагалі, скільки серед них було бажаючих воювати на східному фронті та захищати Україну від ворога?

6.

Дізнавшись, що І. Ю. Гузинець надав цьому факту розголосу в пресі, невідомі почали надсилати смс-повідомлення, погрожуючи автору публікації судом, запрошувати його на якісь перемовини тощо. Ще й відомих і знаних закарпатців сюди чомусь долучили. Їх, звісно, того червневого надвечір‘я на горі не було. Але найцікавіше сталося дещо згодом: поїхавши учергове на гору Керек, довелося побачити, що зламані та без кори берізки були підв‘язані, підперті та обмотані скотчем. І сміх, і гріх! За кілька сонячних днів вони висохли й навряд чи приживуться. Прикро, що не вдалося зафіксувати тих, хто вирішив виправити помилку безкультур‘я…

Михайло СИНЬООКИЙ, Берегівщина