Виноградники на Закарпатті всохли, господарства занепали, галузь «вмерла»...

Збір винограду на Закарпатті цими ще порівняно теплими осінніми днями йде повним ходом. Краяни намагаються встигнути зібрати до перших заморозків соковиту ягоду. Кажуть, цьогоріч вродило – нівроку. Та біда: нема куди здати, продати – в основному доводиться переробляти для власних потреб. Водночас багато хто пригадує старі добрі часи, коли виноробство славило нашу область, давало роботу тисячам краян, податки до бюджетів усіх рівнів. Горе-господарювання то однієї, то іншої влади в державі, лобіювання інтересів великих виробників призвели до того, що виноробство як галузь на Закарпатті занепало практично повністю. Хоча тільки за його рахунок наш край міг би процвітати. Принаймні, як роблять це в сусідній Угорщині…

Завдяки Токаю Угорщина відома в усьому світі

Маленьке угорське містечко Токай. Фактично – кілька тисяч мешканців, як кажуть у нас, одна велика вулиця – і все. Ледь не кожна родина займається тим, що вирощує виноград, переробляє його, тим чи іншим боком дотична до галузі. Не така вже й велика територія – заледве 16 – 10 тисяч гектарів так званої Токайської гори – зробили Угорщину відомою на весь світ. За сонячними напоями, виробленими тут, приїжджають поціновувачі з усієї Європи, а ті, кому це накладно, – замовляють доставку пляшок із смачним вмістом додому. Нині тут виробляють близько 30 мільйонів пляшок щороку, і потенціал ще – о-го-го! Бо наразі так звана Токайська гора (чи то б пак логічніше буде сказати – територія, або ж узгір’я, де вирощують «сировину» для вин, об’єднаних назвою «токайські») засаджена далеко не повністю. В давнину, розповідають угорські спеціалісти, всі схили були вкриті виноградною лозою, наразі – менше половини. «За підрахунками, нині засаджено близько 5500 гектарів цієї території, в резерві ще 11 тисяч, вони чекають свого часу», – каже директор об’єднання виноробів регіону Токай Міклош Прачад.

Як розповідає мер угорського містечка Токай Дьордь Пошта, унікальність їхніх вин у тім, що лише тут, у Токайській низовині, виноград вражає благородний грибок, який  «поселяється» на гроні й сприяє тому, щоб виноградинки всихали на самій лозі та перетворювалися в родзинки. Потім винороби збирають ці родзинки й, залежно від того, який саме напій хочуть виготовити, додають їх (спеціального обсягу кошиками) до виноматеріалу. Настоювання впродовж певного терміну дає унікальні солодкі та напівсолодкі вина, які нині в самому Токаї в еквіваленті до української валюти обходяться нерідко в 1 тисячу гривень за пляшку. 

Що цікаво, в інших країнах Європи зі схожим кліматом уже намагалися, й не один раз, створити такі ж вина, як у Токаї, повторити їх. Проте нікому цього не вдалося зробити – більше ніде той грибок не вражає виноград, навіть якщо спеціально завезений.

Пріоритетність галузі мають зрозуміти на державному рівні

Фактично, виноробство в Україні знищене не так давно – з десяток років тому, саме тоді, коли потужні виробники алкогольних напоїв пролобіювали встановлення вартості ліцензії на такий вид діяльності на рівні 500 тисяч гривень. Таким чином вони хотіли винищити в особі дрібних виробників усіх конкурентів, адже мало хто спромігся знайти таку суму. На захист маленьких підприємств (а закарпатські порівняно з гігантами були саме такими) не став ніхто. У підсумку практично 99% виноробних підприємств краю просто вмерли, адже продавати вино не мають права, а виноматеріалом мало хто цікавиться. Скільки людей при цьому втратили роботу – важко сказати. Яких збитків, у тому числі моральних, завдано всьому Закарпаттю, не підрахують, напевно, ще й наші нащадки. Але факт є фактом: нині про Срібну Землю як виноробний край практично не говорять, про «Троянду Закарпаття», якою свого часу наш край прославився на весь Радянський Союз, пам’ятають хіба старожили… 

Не те, що в сусідній Угорщині. Всього за кілька десятків кілометрів по той бік кордону виноробство – «золота жила», яка, фактично, сама цілі регіони годує. Щоправда, як розповідає директор об’єднання виноробів регіону Токай Міклош Прачад, влада Угорщини не так давно збагнула, яким цінним даром природи володіє. Спочатку землі, особливо на Токайському узгір’ї, навіть видавали іноземним інвесторам у довгострокову оренду. Приміром, одне з найбільших підприємств у містечку Токай має французького інвестора (йому дали землю в оренду на 99 років). Саме французи першими почали  вкладати гроші в угорські вина, поки самій Угорщині було не до того, кажуть спеціалісти. «Загалом історично так складалося, що іноземці завжди намагалися викупити токайські території для виробництва вина. Вони робили це й після кризи 70 – 80-х, коли вирубали більшість виноградників в Угорщині. Відроджувати  традиційне угорське виноробство почали лише в 90-х, – розповідає Міклош Прачад. Зараз Угорщина намагається повернути до виноробства місцевого виробника – ми хочемо розвивати цю галузь. Тому новим законом скоротили терміни оренди землі для іноземців – до 25 – 30 років». У підсумку зараз 90% підприємств, які виробляють вина в Токаї, – угорські, 10% – іноземні (французькі, іспанські, італійські). 

Нині токайські вина виробляють у 27 населених пунктах, розташованих навколо 4-х потужних міст уздовж Токайського узгір’я. Тут працевлаштовані у виноробній галузі близько 10 тисяч людей, і для депресивного Саболч-Сатмарського регіону це дуже суттєво.

Пільги для угорських виноробів... 

Що цікаво, коли розмовляєш із самими виноробами, останні завжди обережно бідкаються, мовляв, важко жити, доводиться багато працювати, ніхто нам не дає ніяких пільг, і так далі, й тому подібне. Проте коли ретельніше розпитати, чому ж так важко живеться й чи справді вас не підтримують, – вимальовується доволі цікава картина. Порівняно з якою те, що відбувається в Україні, – пряме й свідоме вбивство виноробства. Судіть самі.

Так, зі слів Міклоша Прачада, господарю (підприємству), який вирішує зайнятися виноробством, на початковому етапі справді доводиться складно – треба знайти всю суму коштів, необхідних для відкриття справи. Так, при оренді землі слід сплатити разово певну суму до бюджету, придбати техніку, лозу, висадити все. Опісля господар усе підраховує й подає заявку до держбюджету на відшкодування понесених затрат. «Держава повертає, залежно від певних критеріїв,  від 40 до 60 відсотків суми!» – стверджує директор об’єднання.

Уявили? Українцям якщо й дає держава щось, то виключно в кредит і під проценти.

Підприємству, яке починає займатися виноробством, дається 10 років на розвиток, і лише після того, як воно фактично виходить «у плюс», починається оподаткування. «Податками обкладаються лише продані літри, – розповідає токайський винороб Ласло. – Податок складає 10%, і це, наскільки мені відомо (спеціально цікавився), порівняно з аналогічними податками загалом по Європі – нижче середнього рівня. Певна річ, ще платиться податок за робітників, але так роблять у багатьох державах, це нормально. Загалом, якщо погода сприятлива й урожай  гарний – то справа дуже вигідна».

Попри державну, нерідко випадає на долю угорських виноробів іще й європейська підтримка. Так, приміром, зараз ЄС компенсовує частку коштів при придбанні спеціалізованої техніки, яку використовують для обробки виноградників.  

…І на Закарпатті 

Про галузь виноробства в Україні, напевно, після такої «угорської картини маслом» – нема чого й згадувати. Достатньо заїхати в Бобовище на Мукачівщині (де народилася славетна «Троянда Закарпаття») – і сумно стає: величезні й багаті колись кілометрові підвали – напівпорожні, млини вкриваються іржею, старі запаси міліють. Така ж ситуація в Середньому, про іршавські вина автору цих рядків  узагалі давно не доводилося чути. На численні звернення закарпатців до влади про скасування ліцензії жодної реакції не було. У підсумку виноградники всохли, господарства занепали, галузь «вмерла». 

І чи славитиметься ще колись Закарпаття своїми гронами – питання, швидше за все, слід зараховувати до категорії риторичних…

Наталія Петерварі

✉  Надіслати другу