Закарпатки на контрактній службі: як воно жінці в армії?

– Бути контрактником – моє свідоме рішення. Так як я здобувала освіту медсестри на державному замовленні, 3 роки, як і годиться, відпрацювала за направленням, спочатку в Ужгороді, а згодом – у Виноградівській райлікарні. Там, у гістологічній лабораторії ми робили аналізи на рак людям. Працювала по 5 годин на день. Було цікаво, але той момент, коли онкохворим треба було оголошувати результати аналізів – психологічно дуже важкий. Та й зарплата медсестри, самі знаєте, яка мізерна. Ще й працювати доводилося з різними хімічними речовинами, вкрай шкідливими для здоров’я. А я сама виховую 5-річного сина. Він росте і вже має певні забаганки. Сумно, коли не можу їх реалізувати. А тепер, із заробітної плати в 7 тисяч гривень, вже можна не лише гарно одягнути його, а й виконати деякі примхи. До того ж, чесно кажучи, мені завжди подобалися люди в формі, тому і сама потайки мріяла одягнути солдатське камуфляжне вбрання. Проживаю з батьками у селі Холмовець. Нас в сім’ї п’ятеро дітей. Я – старша. Зараз паралельно навчаюся на реабілітолога, – розповідає Сніжана Іванівна.

Позаяк на Сході країни тривають бої, я запитала у дівчини, чи не вагалася вона йти на контрактну службу у такий неспокійний час. Відповідь була достойною:

– Під час «учебки» в «Десні» нас тренували на рівні з чоловіками, навіть вчили стріляти. Та все ж переважно готували для участі в АТО: вчили, як правильно витягувати поранених і надавати їм першу медичну допомогу, як поводитися під час обстрілів тощо. Це мене зовсім не відлякало від контрактної служби. Я бачила багато молодих дівчат, котрі йшли на війну добровольцями і готова, у разі потреби, йти на територію ведення бойових дій, аби допомагати нашим хлопцям, адже робота медика – рятувати людські життя. Проте, чесно кажучи, саме через ведення антитерористичної операції на Донбасі мій вибір зміни місця роботи не схвалила мама, навіть відмовляла, побоюючись за моє життя. А от синочок хвалиться в садочку, що його мама – військовий і медик.

– Тут, за високою стіною військової частини, вирує цікаве життя, постійний рух, спілкування з живими людьми… Я почуваюся тут лікарем, а не медсестрою. Відверто кажучи, «на гражданці» я ніколи не робила так багато уколів, як доводиться тепер. Працюю кожну четверту добу. Ранок починається з шикування. З 16 до 18-ої години у нас прийом хворих, яким вимірюємо температуру, артеріальний тиск, при потребі – робимо уколи. Також проводимо тілесний огляд на наявність синців на тілі. На щастя, «дідівщини» у нас нема. На даний момент у нас нема лікаря, тож, у разі скарг на стан здоров’я, відводимо до терапевта у райлікарню, а відтак відвозимо у шпиталь на санітарній машині військової частини. Так як я є санітарним інструктором у дорожній роті, разом з хлопцями йду на стрільбища, аби, у разі потреби, надати їм медичну допомогу. Всі строковики ставляться до мене з повагою, звертаються по імені та по батькові, або «товариш старший солдат». Та й старші колеги дуже хороші і привітні. Пощастило нам і з командиром. Кухарі готують дуже смачно і ставляться до юнаків, як до рідних синів, огортаючи їх материнською турботою. Коли новобранці вперше обідали у військовій їдальні і в них на тарілках лежала порція гречки, велика котлета з м’яса і салат – вирішили, що в той день якесь свято. Вони дуже здивувалися, що це не святковий, а буденний раціон їх харчування – розповідає Сніжана.

Товариш старший солдат з великим задоволенням розповідала мені про свою роботу. Відразу видно, що військова служба за контрактом їй до душі. А коли людина любить свою роботу, то й отримує від неї заряд позитиву і наснаги.

За матеріалами Наталії Кобаль, Новини Виноградівщини

 

23 січня 2017р.