Світловолосі та світлоокі закарпатські роми, які від ромів відхрещуються

Перші волоські сім'ї оселилися в селі Обава, що на Закарпатті, наприкінці ХІХ століття. Зараз у селі живе приблизно дві тисячі людей, десь чотири сотні з них – волохи на окремій вулиці, Музичній, – пише газета Експрес.

Місцеві називають волохів “білими циганами”, адже ті не чорняві, як роми, а мають світлу шкіру й волосся, блакитні або зелені очі. Походження волохів мало досліджене. Одна з версій стверджує, що слово волох означає "пастух", тож ці люди – нащадки племен пастухів. За іншою – їхні предки походять із циган Трансільванії. Спілкуються волохи давньою літературною румунською мовою, яку наче законсервували в XVII столітті.

Чимало будинків тут розташовані на одному подвір'ї: поруч живуть декілька поколінь однієї сім'ї. У старій похилій хаті баба з дідом, в іншій – батьки, у зовсім новій – діти з онуками. Через це вулиця виглядає дуже колоритно. "Стараємося завжди жити разом, – розповідає пан Ярослав, – Молодь допомагає старшим, а ті дають настанови й діляться порадами".

“Волохи переселялись сюди з Румунії, – продовжує чоловік. – Спершу в Обаві поселилося лише чотири сім’ї. Наша вулиця називається Музична, бо вони всі були музиками. Хтось на барабані грав, хтось на скрипці. Цим вони і заробляли на життя: розважали людей на весіллях та різних святкуваннях..."

Зараз же волохи живуть більш прозаїчно.

"Ми беремось за різну роботу, – розповідає Ярослав. – Хтось прибиральником стає, хтось влаштовується на фермі, а хтось -- на заводі. Я, наприклад, їду в Чехію на автомобільний завод, допомагатиму складати та скручувати автівки". В Обаві є лише школа І – ІІ ступенів – до дев'ятого класу. "Якщо хочеш далі вчитися, то потрібно їхати в Ужгород, – приєднується до розмови пан Василь. – Та хто хоче відпускати 15-річну дитину з села в місто? Та й не всі мають гроші, аби її там прогодувати, оплатити навчання. То що вже говорити про вищу освіту? Тому більшість волохів залишається у цьому селі".

До речі, у волохів заведено одружуватись лише між собою, аби продовжувати рід.

Змалечку ми навчаємо дітей румунської мови. Зранку вітаємося "Буна зива, кум цьяй?" (Доброго ранку, як справи?)  Українську ж діти починають вивчати лише коли йдуть у школу", – каже пан Василь.

Його сусідку, пані Марію, розумію ледь-ледь – українською говорить із сильним румунським акцентом.

“Наша сім’я заробляє тим, що виготовляє дерев’яні ложки з тополі та липи, – розповідає вона. – Техніку зберегли ще від перших сімей, котрі поселилися в Обаві. Усі ложки вирізаємо вручну. Влітку жінки продають ложки на базарі. А чоловіки тим часом випасають овець та кіз, йдуть з ними в гори на декілька місяців”. До виготовлення ложок залучають і дітей. У середньому за день у волоській сім'ї виготовляють 20 ложок. Найдешевші й найменші вартують по 5 – 7 гривень за штуку, найдорожчі – по 20 гривень. Волохи мають у сім'ях по троє-п'ятеро дітей. "Та, правду кажучи, прогодувати всіх вкрай важко, – каже жінка. – Добре, що інколи ми отримуємо гуманітарну допомогу з Румунії: передають харчі та одяг..."

На території України волохів залишилось небагато: 5 – 6 тисяч. Вони зберігають свої традиції, виховують дітей так, як їх виховували батьки. І попри те, що їх приписують до різних національностей, називають себе українськими волохами.                                              

 Юрій ТУРЧИН, Експрес