Батьки-герої в Ужгороді дали дорогу в життя 67 дітям

Ця особлива родина – гордість Закарпаття: Марія та Василь Луцьо стали батьками для 67 сиріт! Усіх їх подружжя забрало з інтернатів переважно після закінчення школи, аби не опинилися на задвірках суспільства. Старшим уже дали роботу та житло, відгуляли весілля!

Марія Іванівна двадцять років працювала у пологовому будинку. Не раз ставала свідком, коли «новоспечені» мами відмовлялися від немовлят і залишали своїх синочків та донечок у їхньому закладі. Від того серце кров’ю обливалося.

Тоді мешкала зі сім’єю в Ужгороді, мали великий будинок, чоловік займався бізнесом. Почали від церковної громади возити в інтернат солодощі, одяг та іграшки, а в неділю забирати декого з сиріт додому на обід. Бажання прийняти у свою сім’ю когось із покинутих хлопчиків чи дівчаток прийшло не відразу.

— Така думка з’явилася у чоловіка, – розповідає пані Марія. – Він побачив передачу про дітей-сиріт і розчулився до сліз. Каже: «Давай, візьмемо собі сироту».

Відтоді минуло тринадцять років. За цей час через дім подружжя перейшло 67 діток. Марія та Василь вирішили брати насамперед тих, хто закінчує школу і яким нема куди йти після інтернату. Спочатку це були три дівчини. Що довелося важко з ними, мама не приховує. Мала відівчити їх «жити за дзвіночком» й полюбити домашні обов’язки. А ще пом’якшити дитячі серця, пустити у них промінчик любові, позбавити ворожості та агресії. Потім було кілька хлопчиків. Переконалася, що різностатевих підлітків одночасно виховувати ще важче, бо «грають гормони», тож далі родина почала приймати лише дівчат.

Щороку Луцьо беруть до себе по кілька вихованок із сиротинців. Сьогодні з ними – 9 дівчат. Був час, що одночасно мешкало 16. Аби усім вистачало місця, для сиріт збудували величезний будинок у селі Палло Ужгородського району – з кімнатами, кухнею, вітальнею і спортивним залом. Державною підтримкою родина не користується, бо офіційно не є ні будинком сімейного типу, ні прийомною сім’єю.

Відіграли дітям не одне весілля. Хтось хотів гостину в кафе, хтось – удома. Майже усі дівчата пішли за невісток, одна вирішила з чоловіком залишитися при названій мамі – їм виділили в будинку окремий блок.

— Щороку комусь вибиваємо житло, хоча б у гуртожитку, хтось іде на свій хліб. Усі наші дівчата чи навчаються, чи працюють. Наприклад, швачками, кухарями, майстром з манікюру, – радіє за названих доньок Марія Іванівна. – Наша мета як батьків – навчити їх жити серед людей, стати хорошими мамами та дружинами. Цього року беремо ще двох.

Дівчата не раз сперечаються через те, кого «мама» любить більше. Доводиться пояснювати, що за кожну її серце болить однаково. Радіє, що названі доньки вміють її пошкодувати, піклуються, аби не перенавантажувалася, не працювала на городі у спеку. Вона теж дбає про дитячий відпочинок і старається щоліта повезти на море. Колись гуртом їздили у Крим, нині ж обирають Одесу.

— Бувало, діти просили розшукати їхніх справжніх, біологічних мам? – запитую. 

— Звичайно. Хоча ця тема для більшості з дівчат болюча, бо в душі накопичена агресія проти батьків, образа, що їх залишили. Ми з чоловіком намагаємося пояснити, що бувають різні життєві обставини. Треба прощати… – каже жінка. – Часто вдається розшукати батьків. Влаштовуємо дітям зустрічі з ними. Але, повірте, рідко які можна назвати радісними. Ще жодного випадку не було, щоб якась із дівчат вирішила там залишитися, усі поверталися.

— Виховувати чужих дітей – важкий тягар. Чи не шкодуєте, що звалили його на свої плечі?

— Якби довелося все починати спочатку, я б вибрала цей же шлях, – каже Марія, обіймаючи своїх донечок.

Джерело: Високий замок online