Закарпатка Ганна: "Ніколи не потрібно горювати за втраченим, варто йти вперед і навіть не озиратися на минуле"

Більшість матерів готові навіть поїхати на інший континент тільки для того, щоб забезпечити безбідне та щасливе життя для власної дитини.

Однією з них є й пані Ганна з Іршавщини. Її життя здавалося таким, як і в решти односільчан: рано вийшла заміж, народила трьох діток, займалася їхнім виховання та домашніми справами. Чоловік Ганни постійно працював за кордоном у далекій Португалії, тому приїжджав додому вкрай рідко, і жінка вже звикла до цього. Але поступово коштів ставало дедалі менше, чоловік постійно запевняв, що в нього проблеми й він шукає іншу більш оплачувану роботу.

Так, майже через 15 років подружнього життя Ганна дізналася, що в Португалії в її коханого вже давно інша родина: він відмовився від жінки та їхніх спільних дітей. Це було великим потрясінням для неї.

«Я навіть подумати не могла, що зі мною колись трапиться щось схоже. Це ніби уривок із серіалу… І найгірше було те, що я дізналася про цю жахливу новину не від свого чоловіка, а від сусідів. Це мене зламало. Я закрилася в собі, відсторонилася від рідних та дітей, місяцями не хотіла виходити з дому, занедбала господарство. Звісно, мої дівчатка намагалися всіма силами мені допомагати, але вони ще були дітьми. Господарство занепало, урожай я вчасно не зібрала, заготівлю на зиму не зробила, грошей у нас було обмаль. Той рік ми жили дуже погано, навіть були дні, коли не мали що їсти», – розповідає Ганна.

Жінка усвідомлювала, що далі так тривати не може, але нічого зробити з собою не могла. Вона дуже кохала чоловіка й була не в змозі пробачити такої зради. Переломним моментом, що змінив усе її подальше життя, стала хвороба молодшої донечки Ангелінки, яка на той час ходила тільки в другий клас.

«Я настільки занедбала своїх дітей, що навіть не звернула увагу, що звичайний кашель в Ангеліни тривав місяцями. Одного разу в школі вона втратила свідомість. Тоді її одразу відвезли в районну лікарню й поставили діагноз туберкульоз. Лікування потребувало чимало дорогих ліків, на які в мене просто не було грошей. Я позичала в усіх, у кого тільки могла, але віддавати все одно не мала з чого. Коли донечці стало трохи краще, я вирішила поїхати з односільчанами на заробітки в Польщу, а дітей залишила на свою сестру – іншого вибору в мене не було», – каже Ганна.

Там жінка пропрацювала чотири роки, повіддавала всі борги, донечка нарешті одужала, але грошей і так було замало. Ганна почала думати про майбутнє своїх дітей. Вона розуміла, що в селі нема ніякої перспективи. Жінка не хотіла для доньок такого життя, як своє. У неї не було освіти, тому навчання в університеті Ганна вважала пріоритетним для дітей, а тих грошей, що вона заробляла, не вистачило б.

Якось подруга запропонувала їй спробувати разом поїхати за океан до Сполучених Штатів Америки – країни можливостей, де кожен завдяки наполегливості та важкій праці може досягти того, чого бажає. Ганна довго вагалася, бо затія була не з легких: потрібно було зібрати чимало документів, подати на отримання візи, витратити не маленькі кошти. Разом з тим гарантії ніякої не мали, але їм пощастило – вони отримали «квиток в нове життя».

Українки досить довго обирали, куди саме поїхати: у сонячне Маямі чи діловий Нью-Йорк, але зваживши всі «за» та «проти», обрали останній варіант. Жінки сподівалися, що там доля посміхнеться їм і хороша робота знайдеться дуже швидко. Певною мірою так і сталося, але це було не те, чого вони очікували: подруги влаштувалися прибиральницями в ресторані, платили їм мало, а працювати потрібно було по 18 годин на день.

«Ми навіть не мали можливості роздивитися місто, стільки часу проводили на роботі! Але якось звикли», – згадує Ганна.

Жінки разом знімали маленьку квартиру майже на околиці Нью-Йорка, за яку платили по 600 доларів кожна, це були великі гроші. Через два місяці дороги подруг розійшлися: хоч вони й продовжували жити разом, але працювали вже в різни місцях. Для Ганни пріоритетом завжди була робота, а Леся хотіла за рахунок вдалого особистого життя вирішити всі проблеми й залишитися в США назавжди, але в неї нічого не вийшло. Вона декілька разів змінювала роботу, але «американська мрія» все одно була недосяжною. Жінка здалася і через рік повернулася додому.

«Чесно кажучи, я теж хотіла поїхати назад разом з Лесею, але мене стримувало те, що пообіцяла донечкам бути сильною і попри все впевнено йти до цілі. Я розуміла: якщо хочу чогось досягти, а не мити все життя чужу підлогу, то маю вчитися. Тоді записалася на різноманітні курси, інтенсивно освоювала мову, знайомилася з новими людьми. Працювала одразу на кількох роботах, спала по три години на добу, і все це дало результат», – розповідає жінка.

Ганна працювала і хатньою робітницею, і доглядала за старшими людьми, була офіціанткою в кафе, навіть щоранку розносила газети. Через певний час жінка добре вивчила мову й уже спокійно могла претендувати на кращу роботу. Так, невдовзі стала керувати невеличким магазином російськомовної подружньої пари, яка вже понад 30 років прожила в Америці. Займалася практично всім: була продавчинею, приймала та розкладала товар, вела бухгалтерію, за що отримувала дуже хорошу заробітну плату. Нарешті вона змогла привезти доньок до себе й забезпечити їм краще життя.

Але на цьому Ганна не зупинилася, вона й надалі була в пошуках кращої роботи, відвідала чимало співбесід, поки нарешті не отримала те, чого так довго чекала. Через шість років, проведених у США, українці дійсно пощастило: її взяли працювати керуючим адміністратором в один із найдорожчих готелів Америки. На той час жінка вже встигла завершити навчання в коледжі разом зі старшою донькою Настею, вони обидві обрали для себе економічну спеціалізацію. Відтак Ганна вступила до Нью-Йоркського університету. Разом з тим Настуся не поспішає продовжувати навчання, адже серйозно захопилася світом моди, зокрема дизайном одягу, вона ще в пошуку себе.

Варто додати, що середня донька Ганни, Олена, після кількох проведених у США років повернулася на Закарпаття і вийшла заміж за свого шкільного товариша. Разом з чоловіком вони будують власні плани на життя в рідному краї.

Ганна запевняє, що тепер вона щаслива. Її доньки мають набагато більші можливості, ніж були колись у неї, і знають цьому ціну. А сама жінка нарешті змогла відчути себе коханою: познайомилася з хорошим чоловіком, наразі вони планують весілля. Тому Ганна впевнена: ніколи не потрібно горювати за втраченим, варто йти вперед і навіть не озиратися на минуле.

Вікторія КОПИНЕЦЬ, КО