Спогад про Святий вечір мого дитинства...

У пору свого дитинства (кінець 60-х – початок 70-х років минулого століття) ми, школярі, також дбали, аби різдвяні традиції нашого народу не "дрімали" та не пропали. Самі того не усвідомлюючи, своїми діями намагалися всіляко підтримувати прекрасні звичаї пращурів. Тож на Святий вечір (6 січня) прибирали в основному цукерками та кільканадцятьма іграшками вирубану напередодні в хащі ялинку, на обійсті кололи та складували дрова, активно допомагали батькам у інших домашніх справах. А коли стемніло, за святковим столом Богу помолилися та повечеряли із ними при запалених свічках. Відтак тепло одягалися, бо на Різдво завжди були тріскучі морози, та виходили на вулицю, де збиралися у рокаша і йшли колядувати.

Тямлю, що у класі 3-му або 4-му ще зовсім дітлахами ходили по двоє-троє. А бувало, що навіть четверо чи п‘ятеро навідувалися від хати до хати з різдвяними піснями, які перед тим заучували, аби на сходах, під вікном чи дверима не заїкатися та не збиватися з ритму. Для підсилення брали гармоніста (баяніста), яким найчастіше виступав Іван Білас (нині він інвалід і мешкає у Запсоні на Берегівщині). Роком від мене молодший, він завжди серед ровесників був совісний, слухняний і вражав пунктуальністю. Як сусіди, уперше з ним удвох ми колядували у молодших класах. А вже наступного Святвечора до нас приєдналися Василі Папіш і Русин, ще через рік гурт підсилили Михайло Годя, Юрій Білас та інші. Таке багатоголосе товариство вже співало так лунко, що, гадалося, чуло всеньке село.

Між іншим, учителів, комуністів і активістів не боялися, бо, колядуючи на бічних вулицях, у центр Дусина навідувалися вже за північ, тож «перевіряльники» в такій порі давно вже сиділи у теплих домівках і лаштувалися до сну. Навчилися ми кільканадцять колядок ("Нова радість стала", "Ой прийшли за Ганьков (Марьков) троє сватачів", "Як за Дунаєм Іванко коня кував"), тож коли під ґанком "із звіздою" у руках, яка крутилася від батарейки, голосно просили, чи "дають у цій хаті веселити", господарі виходили та казали: «Веселіть, веселіть!» І линули веселі колядки для маленьких хлопців і дівчаток, тобто тих, кого ще не пускали співати Божі пісеньки, дому, куди ми завітали. Колядку завершували таким куплетом: «Вінчуєме, пане-ґаздо, сесі святки сятковати та наступного року ще ліпших і веселіших дочекати!"

Тобто бажали, аби наступного року у тій чи іншій господі жилося ще краще, веселіше та добротніше. Колядників із хатніх хтось лічив, аби знати, скільки копійок дати. Як правило, серед нас був касир, якому усі довіряли заколядовані гроші (жодного разу ніхто не присвоїв собі жодної копійки та ані одного горішка). Згодом, як уже писалося вище, наш гурт більшав, а у 8 та 9 кл. збиралося уже вісім-десять перевесників. Грошей дорослішим давали трохи більше – від 50 до 80 коп. і навіть карбованець. Такою купюрою віддячували наші старання родичі (тітка, вуйко, стрий, бабуся з дідусем), дещо багатші та заможніші односельчани тощо. Один крб. – це неабиякий заробіток. А коли заколядували три карбованці, то тішилися безмежно та всім переказували, що у "тій хаті дають" великі паперові гроші (такі щедрі дусинці уже давно, на жаль, повмирали). П‘ятаки та червонці тоді ще не давали.

У селі (не тільки в нашому, але й по всьому Закарпаттю) колядували також хлопці старші, до яких частенько приєднувалися десятикласники. Казали, що в такому віці колядуємо не стільки за гроші, але й для дівчат. Хоча один із колядників носив тайстрину, у яку сипали волоські та ліщинові горіхи, яблука, печениці, сушені сливи, фанки (баники), тістечка, пампушки тощо. Їх по дорозі жували та роздаровували меншим своїм друзям-колядникам. Ніхто перед нами ворота чи хвіртки не закривав, як це буває тепер. Колядники своїм співом несли у дім радість і щастя, дух благодаті тощо. Згадую, частували колядників гарячим чаєм, компотом, фричем. А стосовно міцного спиртного, то намагалися зайвого не пити (хоча наливали по 25-50 грамів горілки чи стакан пива). Але традицією дорослі не нехтували й трохи дозволяли собі хильнули. Хоча подекуди доводилося пояснювати, що алкоголю не вживаємо, бо нас чекають ще у багатьох інших хатах. А не прийти та не заколядувати (до родича чи дівчини насамперед) вважалося непристойно та ледь не грішно.

Відтак поверталися на базу (у хату, звідки починали колядувати), де, "висипавши" гроші, рахували їх та планували, як провести Різдво Христове. Коли були меншими, то кожному перепадало 4-5 крб. (щоправда, в основному копійками), які наступного дня (7 січня) намагалися обміняти на паперові гроші. Ці операції відбувалися у Сваляві або ж серед старших товаришів. Батьки, відправляючи нас, дітваків, у райцентр, наказували, аби береглися, бо можуть обікрасти (таке, на жаль, траплялося). Дехто на заколядовані гроші купляв лижі, ковзани, а я, приміром, одного разу для собаки придбав гарний нашийник і собі кишеньковий ножик – з перспективою на літо. Коштували вони по «трояку». Лижі не купляв, адже батько-столяр мені зробив кращі, аніж фабричні у магазині. Залишалося придбати тільки кріплення. Служили вони автору цих рядків кілька зим поспіль, аж поки у снігових кучугурах 1977 р. їх не поламав.

Ось так ми колядували, примножуючи різдвяні традиції України та Срібної землі. Згодом я подався до Львова учитися в університет, шкільних друзів призвали до армійських лав, дехто, відслуживши, одружився, ще хтось опинився на заробітках, і наше колядницьке товариство у першій половині вісімдесятих спершу видозмінилося, а невдовзі і взагалі розпалося. Звісно, на зміну колядникам мого покоління прийшли інші односельці. Кажуть, що зараз їх лави порідшали, колядки чути де-не-де. Прикро, безперечно. І це у час, коли немає потреби ні від кого ховатися, коли колядки, щедрівки стали атрибутом різдвяних звичаїв й обрядів. Що ж, друзі, співайте, засівайте й збагачуйте колядками наші славні та прадавні народні традиції. Чиніть так, як у часи комуністичної пропаганди робили ваші прадіди, діди, батьки. Звісно, так колядували у період мого дитинства та юнацтва в нашому селі, а в інших регіонах – по-іншому, можливо, що іще колоритніше.

Михайло ПАПІШ, журналіст і ще дотепер активний колядник.  

  Надіслати другу