А ви знаєте, як потрапили на Закарпаття огірки, шпинат, буряки, квасоля або кабачки?

 Історія овочів, які цієї літньої пори нині у кожного мешканця міста й села на столі, починається на зорі сучасного людства, коли мисливці-збирачі покинули Африку та почали заселяти всю планету. Наш город, присадибна ділянка чи дача, фермерське (колись колгоспне) поле – ось адреси, звідки привозимо, доставляємо та приносимо смачну, соковиту, дієтичну продукцію. Розводити корисні рослини, насичені вітамінами, предки почала дуже давно, ще у кам’яному віці. Спочатку люди збирали те, що давала природа та що можна було вжити в їжу – плоди, листя, насіння. Потім почали зберігати окремі види дерев, чагарників, трав, які давали прародичам їжу. Згодом виникло примітивне землеробство, коли племена почали розкидати насіння корисних рослин і збирати урожай. Мимоволі стародавні гречкосії ставали навіть стихійними селекціонерами – адже вони відбирали рослини зі смачними плодами, високою врожайністю й іншими корисними властивостями. Загалом, усі овочеві рослини мають свої багатовікові історії. Тож нижче у хронологічному викладі подаємо розповідь про те, як вони потрапили до наших країв, без яких нині важко увити продуктовий стіл у свята чи у простий будень.

Картопля – це бульби чи крупмлі?

Не всі, мабуть, знають, що картопля, яку нерідко називаємо «другим хлібом», з’явилася в Європі порівняно недавно – в 1565 році. З Південної Америки її привезли іспанські моряки. Довгий був шлях цієї культури до нашого столу. Спочатку її вирощували у садах як декоративну рослину, адже в пору цвітіння мала білі, рожеві чи фіолетові квіти, а потім готували варення із зелених ягід. І лише потім почали вживати в їжу бульби. Мало хто повірить, але і в 1800 р. на старому континенті картопля була ще такою рідкістю, що її дарували один одному на свята. Перша спроба поширення нової культури була невдалою. Селяни не знали здатності картоплі утворювати бульби та використовували в їжу насіннєві ягоди, що приводило до масових отруєнь. Тому навіть в 1830-1840-х р.р. траплялися «картопляні бунти» – селян насильно змушували садити картоплю, яку ті називали «чортовим яблуком». Поступово картопля завойовувала нові площі, і тепер її вирощують навіть за Полярним колом! А щодо Берегівщини, сусідніх районів, то свого часу вона займала тисячі гектарів, її садили навіть на розкорчованих землях, булі особливо радували врожаями (до 300 цнт. на круг) у тодішніх колгоспах ім. Чапаєва, Леніна, Карла Маркса, "Нове життя", що у селах Яноші, В. Береги, Дийда, Запсонь. Вирощують картоплю майже у кожному дворогосподарстві Закарпаття, на Україні колись найбільші площі вона займала у Чернігівській області, яку називали «крумпляним раєм». Про цю головну культуру нашого столу, її садіння, копання, вибирання, зберігання, споживання вареною, печеною, смаженою та у різних їжах і стравах, написано й сказано стільки, що можна цілі трактати складати. Тож наші розповіді триватимуть і надалі...

Помідори – по-закарпатськи парадички

Батьківщина помідорів, як і попереднього овочу – та ж Південна Америка. Дикі форми цієї рослини досі зустрічаються в Перу, на Канарських і Філіппінських островах. Вважається, що помідори в Європу були завезені тими ж «всюдисущими» іспанцями у середині XVI століття. Довгий час в європейських країнах помідори вважалися декоративною рослиною. У Німеччині горщиками з помідорами прикрашали житла, у Франції – входи до тодішніх будинків, альтанки, в Англії та Росії їх вирощували в тогочасних «оранжереях» серед рідкісних квітів. До початку XIX століття томати в Європі вважалися неїстівними. В Америці вони мали славу  ледь не смертельно отруйних рослин. Відомий навіть унікальний випадок, коли помідорами хотіли умертвити генерала Джорджа Вашингтона, який після «отруєння» прожив ще багато років і став першим президентом США. Але до середини XIX століття «синьор помідор» став популярним і широко поширеним овочем. Він і нині прикрашає салати на столах різних торжеств: хрестин, презентацій, весіль, днів народжень, новосіль та й просто звичайних гулянок. На ринках його ціна у травні починалася з 50-60 гривень за кіло, а нині вона впала до 6-7 грн. Були часи, коли кіло яскраво-червоних томатних плодів мало ціну 7 коп. Ростуть помідори у всіх місцевостях краю, але чим вони південніші – тим урожаї плоди дорідніші й стигліші. Найпарадичковіші землі нашого краю – притисянські, тобто у нашому та сусідньому районах.

Морква – це продукт-делікатес

У світі, на Закарпатті чи у Свалявському районі не знайти людини, яка б не хрумкала моркву та не знала її особливого смаку. Про моркву за світло-оранжевий колір кажуть, що у землі вона – пожежа, а на поверхні ґрунту –  зелений гай. Ця рослина, у якій багато каротину, аскорбінової кислоти та флавоноїдів, однаково любить і вологу, і сонце. Де моркву посієш, там вона і виросте. Головна її унікальність – дієтичний сік, який дають дітям мало не з пелюшок. Морква – найдавніший м’язистий, циліндричний або конічний коренеплід, який людство використовує вже 4 тисячі років. У медицині моркву вживають при авітамінозах. Батьківщина рослини – це країни т. з. Малої Азії (Іран, Афганістан, Грузія, Пакистан). Морква, крім афганців і пакистанців, була відома давнім грекам і древнім римлянам. Її культивування тривало також у середні віки. Вона була почесною стравою при дворі імператора Карла Великого. Але аж до XVI століття не вважалася делікатесом. Згодом європейці почали розводити моркву повсюди, і тоді ж був виведений один з кращих її сортів – каротель (у світі вирощують понад 60 її видів). Пізніше з’явилися соуси з моркви, які досі вважаються делікатесними у німців і французів. Ця рослина смакує зайцям, її люблять ведмеді. Аби не висохла та щоби до весни зберегла вітаміни, рослину намагаються тримати у піску та у холодних підвалах. Моркву додають до супів  і борщів, квашеної капусти тощо. Є морквяні торти, кекси, пироги, і все просто, корисно та смачно. Усіх принад цієї рослини, кажуть мешканці нашого міста та району, не перелічити.

Часник – лікар сто сімох бід

Часник, хоч і гірко-пекучий, але він – лікар від сто сімох бід! Так кажуть про цей давній-прадавній продукт, кіло якого на ринку Сваляви та інших закарпатських міст коштує нині в середньому 80 грн. Як і посестра цибуля, він використовувався ще у Стародавньому Єгипті. Свідчить про це напис на піраміді Хеопса: ним годували будівельників, які споруджували згаданий грандіозний склеп. З незапам’ятних часів часник вирощується і в Китаї. У китайській абетці символ, що позначає часник, – один з найдавніших. У Стародавній Греції часник охоче вирощували, але у повсякденний раціон не включали, адже часниковий запах вважався вкрай неприємним, який ображає почуття богів. Тепер так само: молоді особи, збираючись на рандеву, ніколи не їдять часнику. Це підтвердить будь-яка містянка або хлопець-свалявець. У Стародавньому Римі часник вживали вільні громадяни, зараховані до бідноти. Від римлян часник перейшов у середньовічну Європу. Простий народ, позбавлений повноцінного харчування, бачив у часнику джерело здоров’я. Закарпатці у давнину були ситі, якщо "у торбі" мали скибку кукурудзяного хліба, кавалок сала, зубок-два часнику, цибулинку, огірок і криничну воду та сіль. Коли ж була деца – апетит гарантований! А ще використовують часник у медицині, кулінарії, при солінні, маринуванні й у ковбасному виробництві. Часник і здоров‘я, лікування застуд і різних страждань – це окрема тема...

Цибуля до хати недугу не пустить

Коли хочуть сказати, що та чи інша особа одягнулася занадто тепло, то кажуть, що вбралася, наче баба Цибуля. Із незапам’ятних часів її обробляли єгиптяни, у яких вона користувалася загальною любов’ю. У Стародавній Греції цибуля вважалася священною рослиною. Загалом цибулина сприймалася як символ будови Всесвіту, була таким собі оберегом від різних хвороб. У свята на честь бога Пана – захисника лісів і полів – його скульптурні зображення обсипалися цибулею. Однак імениті городяни у Стародавній Греції вважали непристойним вживати цибулю в їжу через стійкий різкий запах. Ця рослина – єдиний із усіх продукт, який при зніманні кожушини (лушпиння) та розрізанні на частини виділяє сірчаний цибульний газ. Перед роботою ніж треба потримати у воді, тоді очі не заплачуть. Але «пролити» сльози від цибулини – для здоров‘я корисно. Стародавні римляни запозичили цибулю від греків. У Римі її вживали люди всіх звань і статків, щодня з’їдаючи порцію цибулі. Щоб уникнути неприємно запаху, цибулю закусювали листям петрушки та волоськими горіхами. Від римлян цибуля перейшла до давніх германців, які, бажаючи похвалити або возвеличити людину, порівнювали її з цибулею. Квітами цибулі прикрашали безстрашних героїв, а українці, як і верховинці, в’язали її «у коси» та вішали попід стелю, де вона зберігалася до наступного сезону. У Іспанії та Португалії цибуля досі складає істотний компонент щоденного раціону. Цибулю (свіжу в т. ч.) додають до салатів, з нею зажарюють картоплю, м‘ясо, інші другі страви. Зараз пучок молоденьких цибулин коштує 5 грн. Цибуля гарно витягає з ранок гній – за ніч вона оздоровить поріз тощо.

Квасоля – витка, немов нитка

Перша згадка про таку овочеву культуру, як квасоля, що довкола тички гарно в‘ється, немов нитка, зустрічається в древніх китайських літописах, що відносяться до 2800 р. до нашої ери. Це – унікальний, корисний і поживний продукт. У ті далекі часи китайці варили квасолю з рисом, як це тепер роблять в Індії, Японії, Кореї та на Філіппінських островах. Квасоля була відома і древнім римлянам: з неї готували знаменитий у той час косметичний засіб, що замінював пудру. На їхню думку, він чудово освіжав шкіру і розгладжував зморшки. В Америці індіанці (Перу, Мексика, Колумбія) з давніх часів вирощували квасолю, використовуючи її в їжу. Після відкриття Америки страви з квасолі почали готуватися в Європі. З-за океану прийшли до нас, європейців, і декоративні види квасолі, плоди яких цілком їстівні. Розводять її у садках як красиво квітучу, химерно витку рослину. З квасолевого лушпиння варять чай, який дуже помічний при цукровому діабеті. Квасоля – навдивовижу смачна культура, а лопатки – це плід свіжої рослини, яку заморожують і варять класні квасолеві супи (т. з. приймані лопатки). Коли у гості до свалявчан чи мешканців інших районів приїжджають гості з-за Карпат, не можуть не начудуватися широким харчовим раціоном з квасолі, плоди якої – від пурпурово-фіолетових до білого кольорів – ситі, смачні та нагодують як цигана, так і пана. Вмілий шеф-кухар спроможний викласти на стіл до 20-30 блюд із стручкової та квасолі-бобів, яких існує більше 200 видів. Якось моя бабця казала: на воді, квасолі, капусті, хлібі, олії та дрібці солі можна прожити цілу зиму. Чи так насправді? Спробуймо. Та з досвіду знаємо: із квасолею перебути піст (а їх у році кілька) – не проблема.

Огірки: з ними добре худнути

Батьківщиною огірка вважають Індію, де досі зустрічається один з його диких видів. В Індії огірок увійшов у вжиток щонайменше за 3000 років до нашої ери. Зображення огірка на жертовних столах, які зустрічаються на пам’ятниках древніх єгиптян, доводять, що й вони знали й любили цей примхливий овоч. Смакує він і нам, доповнюючи раціон будь-якої страви. До речі, у храмі Дахірель-Барс пофарбовані в зелений колір огірки зображені разом із виноградом. А в Греції, за часів Гомера, навіть існувало поселення Сикіон – «місто огірків». Стародавні римляни увесь рік вирощували огірки в спорудах тепличного типу й солили їх у діжках. У наш час соління, маринування також вважається справою істинного ґазди, і хто освоїв цю делікатну процедуру лицарського, тактовного та вразливого овоча, уже готовий до зими. Солоний огірок – поліка після надміру вжитого спиртного. Уже в далекій давнині огірковий сік зарекомендував себе як незамінний косметичний засіб, що очищає та береже шкіру. Товчене огіркове насіння домішували до пудри, а розтертий огірок застосовували для розгладження зморшок. Чи не першими з народів, які спілкувалися з Візантією, розводити огірки почали слов’яни. А від них огірок потрапив до німців. І так далі-далі-далі. Та й  дійшов аж до України, нашого Закарпаття та рідної Свалявщини. Огірок – дуже делікатний витвір природи, він щедро родить, якщо його доглядати, аби не поїли жовтяниця, шкідники. А ще огородники вміють зробити для нього дерев‘яні підпірки (нині модні капронові сітки), аби було куди рослинку підв’язати. Є навіть огірки-рекордсмени: у довжину мали до 1 м. 83 см. і важили 6 кг. Огірок – найдієтичніший із усіх дієтичних продуктів, бо на 85-90 процентів складається з води, його споживання покращує перистальтику кишківника. Ще навіть Петро І видав Указ про створення щось на зразок господарств, які займалися б вирощуванням огірків. Між іншим, у Ніжині є пам’ятник Огірку – ось яка повага до цього продукту. 

Червоний перець їсте – від депресії втечете

Червовний перець – рослина пекуча, гостра, але смачна, тож саме за ці дивовижні властивості він на планеті має чимало прихильників. Без червоного перцю (у стручках і молотого) жодна страва неапетитна. Що стосується закарпатського "національного" наїдку – бограчу – то він не перчений, як неклепана коса чи нецілована дівка. Якщо у харчевнях Свалявщини його лишень почали культивувати, то у їдальнях, кафе, ресторанах цю страву до столу подають здавна. Батьківщиною червоного перцю прийнято вважати тропічну частину Америки. У Перу в древніх похованнях виявлені плоди цієї рослини. Можливо, індіанці шанували перець, як священну рослину. Досі в зоні тропічних лісів Південної Америки червоний (чилійський) перець росте у дикому вигляді, який вживають від глистів. Першим європейцем, який познайомився з пекучим перцем, був славнозвісний Колумб. Судячи із записів, які він зробив у своєму щоденнику, відбулося це 15 січня 1493 р. на о. Гаїті, де мореплавець покуштував пекучого соусу з місцевих плодів. Отже, можна вважати, що він з-серед європейців став дебютантом у цій гастрономічній справі. Відтак перець був привезений Колумбом в Іспанію разом із квасолею, тютюном та іншими екзотичними овочами. Спочатку його вирощували як лікарську рослину, але незабаром оригінальний і своєрідний овоч потрапив на кухню і став вживатися як пряна спеція, гірка приправа тощо. Що стосується так званого болгарського перцю, який дуже смачний у сирому та фаршированому виді – це інша тема. Вона також заслуговує, аби її розкрити якщо не сповна та цілком, то хоча б не поспіхом чи тільки одним-двома реченнями.

В одній кишені пусто, в іншій – капуста

Звісно, капуста, навіть найменша її головка, до кишені й насправді не стане. Тож у дотепному прислів‘ї у підзаголовку йдеться про іншу капусту – гроші. Хоча качанна капуста – одна з найдавніших овочевих культур, яку вирощують у Середземномор’ї та Південній Європі більше 4,5 тисяч років. За одним із переказів, громовержець Юпітер, працюючи над роз’ясненням двох суперечливих висловів оракула, від страшного перенапруження обливався потом. Кілька великих крапель скотилися із чола батька богів на землю. Ось із цих крапель і виросла капуста. Між іншим, як ранній, так і пізній овоч любить достаток вологи. Чим тепліші землі, тим краще росте капуста всіх видів і сортів. Якщо взяти три області України – Сумську, Полтавську та Чернівецьку, то найкраще вона піде в ріст на Буковині. На Закарпатті з трьох районів – Міжгірського, Свалявського та Берегівського – найщедріше вона заврожаїть у низинній частині області. Але це аж ніяк не значить, що на городах містян і жителів села капуста не росте. Вже не кажучи про Іршавщину, яку справедливо нарекли "капустяною" столицею. Тут із цим овочем працюють ледь не цілорічно, вже у перших числах квітня доставляючи на ринки його розсаду. А скільки врожаю капусти в тоннах вивозиться за межі Закарпаття – не порахувати. До великих міст мчать фури, запаковані цим "зеленим" продуктом. Натомість зимню капусту у жовтні-листопаді до нас привозять фермери Львівщини, Волині, Тернопілля. Ми купляємо її, відтак шинкуємо й у бочки накладаємо. Потім цілу зиму хрумкаємо, запиваючи розсолом. Пасуля, картопля з квашеною капустою, заправлені цибулею й олією, є найкращим делікатесом. Селяни Стародавнього Риму особливо любили капусту з солониною та бобами. А давньогрецький природодослідник і філософ, один з перших ботаніків давнини Теофраст в знаменитій праці «Дослідження про рослини» досить докладно описав три сорти капусти, які в ті далекі часи обробляли афіняни. Стародавні греки і римляни взагалі надавали капусті величезного значення, вважаючи її ліками, що "кладуть на лопатки" практично всі хвороби. А в середні віки інтерес до капусти в Європі тільки зріс: знаменитий учений, філософ і лікар Ібн Сіна (Авіценна) відвів капусті досить багато місця в своїй енциклопедії теоретичної та клінічної медицини «Канон лікарської науки». Сиру капусту полюбляють зайці та кролі. І не вмирають. То чому б і нам не спробувати пожувати листя й хрумкотіти качани? 

Редька та редиска – не рідні сестри, але в парі апетитні

Батьківщиною редьки вважають Єгипет і Китай. Про культивування цього дару городу в Стародавньому Єгипті говорять написи на піраміді Хеопса. З насіння редьки в цій країні готувалося широко поширене в стародавньому світі рослинне масло, яке також виробляли і прагматичні китайці. З Єгипту редька потрапила до Стародавньої Греції і, таким чином, до Європи. У дні свят, присвячених Аполлону, греки приносили в дар до його вівтаря зображення трьох головних, за їхніми поняттями, коренеплодів – редьки, буряка та моркви. А редиска – найближча родичка редьки, але походить з пізнішого періоду. Вважається, що редиска з’явилася у Середньовіччі в результаті селекції редьки. Коли на ринки виносять свіженьку редиска, у моїй душі вселяється весна. Перші овочі хоч і водянисті, та, попри все, є провісниками нового життя. Сало, редиска, молоденька цибулька, хліб і сіль – королівська їжа. Моя сусідка, про яку свого часу вже писав, жила 93 роки, але без редиски в хаті не минала жодна весна. Родзинки нашого краю – овочі цієї групи – ростуть у нас як на грядках, так і в парниках. Але завжди треба берегтися: ця перша весняна смакота накопичує багато нітратів, які для після зимнього організму надто небезпечні. Щодо чорної редьки, то її соки виліковують навіть бронхіт, а жмих є замінником гірчичників. Чорна редька із медом – універсальний засіб від кашлю.

Шпинат – це зелень весни

У дикому вигляді шпинат росте в Середній Азії. Його вирощування почалося, як прийнято вважати, в Персії. Великим шовковим шляхом він був привезений до Китаю, де в середині VII століття отримав ім’я «перського овочу». У середземноморському регіоні перші відомості про вирощування шпинату виявляються в трьох арабських творах XI століття. Шпинат був одним з найпопулярніших овочів тамтешнього світу, якому присвячували спеціальні трактати. Жителям християнської Європи (спочатку Сицилії й Іспанії) цей овоч став відомий не пізніше XIII століття. В середні віки вирощувалась форма шпинату з загостреним насінням, до нашого часу вона практично забута. В Італії XV століття цей овоч розглядався як весняна зелень, прекрасно підходить для вживання під час Великого посту. При французькому королівському дворі моду на вживання шпинату ввела італійка Катерина Медічі. Вона вимагала, щоби шпинат подавали до столу під час кожного прийому їжі. Саме в середині XVI століття в Європі набув поширення шпинат сучасного типу – без гіркоти, з широким листям і круглим насінням. Шпинат городній морозостійкий, не боїться шкідників і хвороб. У ресторанах Закарпаття його накладають у порцію других страв. На ринках весною цю рослину продають любителі-дачники, їх усіх у невеличких містах знають у обличчя.

Як кожен буряк готовий чистити нашу ...кров

Дикорослий буряк досі зустрічається в Ірані, на узбережжі Середземного, Чорного та Каспійського морів, а також в Індії, Китаї тощо. За 2 тис. років до нашої ери буряк був відомий, але ненависний у Стародавній Персії, де його вважали символом сварок і пліток, використовували здебільшого як лікарську рослину. Лише за 800 років до нашої ери в гірських районах Середньої Азії почали вирощувати буряк як коренеплідний овоч. Плекали його і у Стародавній Греції. Символом сварок вважали буряк також стародавні римляни, але це не завадило їм включити його до числа найулюбленіших страв, що є і зараз. Вони вживали в їжу не тільки коріння, а й листя. Римський імператор Тиберій наказав, щоб підкорені Римом давні германці поставляли данину у вигляді буряка, що сприяло широкому поширенню цього овочу на Рейні. Відтак цей коренеплід кольору крові дійшов до Київської Русі. Нині є "гостем" столу у кожній родині, майже усі господині, що мають клаптик земельки, розпушують весною на ній грядочку, аби засіяти її бурячком. Так роблять практично по всій країні та за її межами. Якщо сонячне літо чергується з теплими дощами, буряк дає гарний урожай. З цього рубінового продукту виготовляють салати, роблять квас і різного роду напої. Харчовий (столовий) буряк ніколи не переплутаєш з цукровим або кормовим. Отже, свалявчани, свій раціон повсякчас доповнюйте бурячком. Між іншим, при систематичному вживанні він знижує кров‘яний тиск, з метою чого буряковий сік у певній пропорції п‘ють із яблучним, лимонним тощо. Важко уявити борщ чи вінегрет без бурячка, його лікувальні властивості знали Цицерон, Плутарх, Гіппократ. А для нас він – це щоденний харч, який "годує" та найякісніше чистить людський організм.

А зелені кабачки люблять дзьобати качки

Ці слова – з віршика. І насправді, кабачки важко сплутати з якимось іншим овочами, наприклад, з патисонами. Походять вони з північної Мексики (Оахакська долина), де спочатку в їжу вживали тільки кабачкове насіння. Сам себе запитую: чи не тоді, бува, виникла кабачкова ікра? В Європу кабачок (але без 13 стільців) потрапив у XVI столітті разом з іншими «дивинами» Нового Світу. Спочатку кабачки вирощували в ботанічних садах. У XVIII столітті італійці першими стали використовувати недозрілі плоди для їжі. А тепер його широко застосовують у своїй кухні багато народів. Наприклад, кабачок часто зустрічається в середземноморській кухні. А жителі Провансу люблять фаршировані квіти кабачків. До речі, з цих овочів, і це підтвердять закарпатці, свалявчани у тому числі, виготовляють різні смаколики: омлети, запіканки, шашлички з тефтельками, оладки, які найчастіше присипають овечим сиром. Подібним мене пригощали у с. Плав‘я – пальці облизував від такої смакоти. Кабачки не тільки смачні, але й корисні. Хто має проблеми з сечокам‘яною хворобою, не забувайте про цей плід. Друзі, читачі, хто ще не вирощує його на своїй ділянці, не баріться: цей овоч неодмінно повинен бути у нашому раціоні. Подякуймо кабачкові, що він на світі є!

Імбир – для багатьох він став кумир

Походить імбир, який у нас популярний віднедавна, з країн Південної Азії. Сьогодні цей ароматний корінь вирощується в Китаї, Індії, Індонезії, Австралії, Західній Африці, Ямайці, Барбадосі тощо. У середні віки імбир був завезений до Європи, де використовувався як прянощі та ліки. Зокрема, імбир вважався одним з основних засобів для профілактики чуми. Купці розповідали, що імбир росте на краю світу й цю рослину пильно стережуть троглодити. Цим ще більше піднімали і без того немаленьку ціну на чудодійний корінь. На початку XVI століття імбир одним з перших був завезений до Америки, де швидко поширився. Його до цього дня використовують не тільки в кулінарії, але і в медицині та навіть у косметиці. З імбиру, корінь якого схожий на петрушку чи селеру, варять чаї. А додавши меду, виліковують такі хвороби, як нежить, кашель, головні болі, він має протизапальну, відхаркувальну й знеболювальну дії, покращує імунітет. Звісно, є страви з цього непримітного продукту. Потроху він пробиває собі дорогу до наших ділянок, але треба сподіватися, що завдяки цій статті його садитимуть та використовуватимуть значно активніше. 

Ані дня без артишока. Хоча б думкою...

Артишок, якого є понад 150 видів і без фотографії не всі його навіть розпізнають, був введений у їстівну культуру задовго до нашої ери. Батьківщиною артишоку вважають Середземномор’я. Культивований різновид артишоку почали розводити з XVI століття в Італії й Франції. У даний час він широко поширений в країнах Західної Європи, особливо в Італії, Франції, Греції, Німеччині, Великобританії, меншою мірою в США, Канаді й Латинській Америці. Особливо популярним артишок став у Франції, де його посіви щорічно займають понад 10 тисяч гектарів. Французи вже кілька століть демонструють прихильність до цієї рослини. У згаданій країні виведені також кращі його сорти. Хоча світовий лідер з вирощування цієї культури – Італія. Може б і нам запровадити вирощування цієї цінної культури? Використовують його у свіжому, відвареному та консервованому виді, виготовляють пюре, настоюють відвари, готують соки, настоянки тощо. Отже, будьмо з артишоком!

…Кожному овочу – свій час. Стаття, гадаю, також уже перечитана. Отже, коли треба, він тоді дозріє, коли настане його «година» – його зірвуть чи викопають з ґрунту, а за певних обставин він опиниться на столі. Зварений, запечений, затушкований… Ось тоді ми сядемо та смачно все це покуштуємо. Приємного апетиту, шановне товариство!

Іван ПАЛІНКАШ