«Ми всі тут для того, щоб наші діти не воювали…» Історія бійця 128-ї бригади Володимира

– Мої цілі – і бліндажі, і склади з боєкомплектом, і гармати, і колісна чи гусенична техніка, і особовий склад, – розповідає Володимир. – Наша гармата – 122-міліметрова гаубиця, яка стріляє навісною траєкторією, її максимальна дальність до 16 кілометрів. Доводиться стріляти й на 4 кілометри (це дуже близько), але специфіка роботи така, що свої цілі ми безпосередньо не бачимо, тільки через аеророзвідку. І, як кажуть аеророзвідники, стріляю я нормально.

Насправді Володимир стріляє дуже влучно – це підтверджують його командири. Під час виконання критичних бойових завдань боєць діє зосереджено, швидко й ефективно. Він неодноразово виручав піхоту, яка йшла на штурми, подавляючи своєю гарматою вогневі точки, або навпаки – відбивав ворожі штурми на відстані, щоб росіяни не могли підібратися до наших піхотних позицій. Під час одного з крайніх масованих російських штурмів на Запорізькому напрямку за участі понад 40 одиниць техніки (в тому числі танків) і 300 піхотинців Володимир зі своєї «Гвоздики» особисто знищив кілька одиниць бронетехніки. А кожна знищена артилерією ворожа «беха», БТР чи танк – це збережені життя наших піхотинців.

– По мені теж дуже багато працювали. Контрбатарейка буває дуже жорсткою – і артою, і «Ланцетами», і дронами. І в боєкомплект влучали в посадці, потім деякі машини горіли. Однак усе добре, слава Богу. Мою САУ неодноразово атакували FPV-дрони, але вона ціла, хоч і була пошкоджена. Деякі дрони я сам збивав на підльоті. Мінімум три збив із автомата…

Бойові позиції «Гвоздики» здебільшого в посадках, і Володимир як навідник гармати живе поряд у бліндажі, відчуваючи на собі всі «принади» польових зручностей.

– Мишей дуже багато буває, від яких і коти не рятують, то одного разу ми їжака приручили. Бігав у посадці, ми стали підгодовувати, а потім він нас почав виручати – мишей ловив навіть краще за котів. Коли ми міняли позицію, залишили його в природному середовищі.

Володимир побував зі своїм підрозділом на різних напрямках фронту й каже, що найважче було на початку повномасштабного вторгнення росіян, коли вони рухалися великими колонами на Київ.

– Але якщо говорити загалом, то взимку працювати складніше – тоді часто болото, а «зеленки» немає. Тут головне – як сам боєць ставиться до своєї роботи. Якщо на позитиві, то набагато легше.

Дома, в Луцьку, Володимира чекають рідні, в тому числі 14-річний син.

– Я бачу сина під час відпусток, він теж Володимир, як і я. У нас уже кілька поколінь усі чоловіки – Володимири Володимировичі. Скажу так, що ми всі тут для того, щоб наші діти не воювали… Їздити додому завжди дуже добре, це зміна обстановки і більше моральний, ніж фізичний відпочинок. Що думаю про батьків інших дітей, котрі ховаються й не хочуть воювати? Я про них взагалі не думаю…