Переселенці на Закарпатті: п’ять років адаптації, свої чи все ще чужі (ФОТО)

Анжела Бабкіна, яка на початку війни переїхала в Ужгород з Шахтарська (Донецька область),назвала офіційні дані: на Закарпатті 3672 ВПО (внутрішньо-переміщених осіб). «Це маленька цифра у масштабах країни, але в розрізі західного регіону Закарпатті за кількістю після Львівщини, – каже Анжела Бабкіна. – Понад 1600 з цієї кількості переселенців живуть в Ужгороді. Досі проблематичним залишається питання житла, пенсійні питання та проблема працевлаштування. Треба не просто мати роботу, а мінімум дві або одну  високооплачувану, щоб покрити оренду квартири чи комунальні послуги. З нематеріального – це забезпечення виборчого права. Після вирішення цих питань, ВПО можуть вважати себе повністю інтегрованими».

За словами Анжели Бабкіної, багато ВПО є саме ресурсом для Закарпатті і створюються новий якісний продукт, або працюють у сфері, де досягли успіху. «Ці люди єдля Закарпаття новим шансом, будемо вважати, - додає жінка. - Себе особисто я вважаю закарпатською донецькою, не хочу розривати коріння своєї батьківщиною».

30 листопада цього року буде рівно 5 років з того часу, як на Закарпатті зі Сходу переїхав донеччанин Віктор Мельник. «Приїхав на вантажному автомобілі, як на верблюді,і почав жити і працювати, – згадує тепер вжестарший тренер Закарпатської області з велоспорту. – Приїхав до свого спортсмена, який вже виграв 3 чемпіонати України і зараз живе у Києві. Набрав нових дітей, працюємо. З Перечина спортсмен (2005 р.н.) вже взяв 3 золоті медалі. Життя йде. Мені тут подобається, і Донецьк подобається».

Костянтин Блажевич у лютому 2015 року  організував з колегами зі Сходу, які переїхали на Закарпаття, громадську організацію «Закарпаття – Донбас», та очолив її. «Дотепернамагаємосявирішитипитання переселенців. У 2015-16 основною проблемою було житло. З того часу проблеми не зникли, а видозмінилися і помножилися», – каже Костянтин Блажевич.

«Тут я вдома, відчула з самого початку, - додає Тетяна Хорошилова. – Ще у 2015 році ми створили своє коло однодумців. Проблеми не вирішилися, вони змінилися. Я працюю психологом в обласномуцентрі соціально-психологічної допомоги, започаткувала суто жіночу організацію «Клуб жіночої турботи», керую соціально значущим проектом. Вважає себе ресурсом і своїх колег також.  Журналіст Євген Соломін, який змінив Схід на Захід каже, що таке вимушене переселення має позитивні і негативністорони. «Позитивні: де б не опинилися ми зараз, скрізь є представники Донбасу та Луганська. Мій процес адаптації відбувався у кілька етапів. Найшвидше призвичаїлися діти, - зауважує Євген Соломін. - Якщо раніше син казав, що він з Луганська, то тепер каже, що з Ужгорода. Для себе процес адаптаціїв якомусь сенсі вважаю офіційно закритим. Якщо аналізувати 5 років, зрозуміло, що це непросто. Тим паче, коли є родина. Коли жив у Луганську, мав 4 роботи, тут стало 3. Загалом, все знаходиться у наших руках, відступати нікуди».

Максим Науменко переїхав в Ужгороді з Донецькау 2014 році. Запросили попрацювати ді-джеєм. «Я радий, що тут живу. Шкода, що саме це сталося, - розповідає Максим Науменко. – У мене в Ужгороді вже була публіка, яка хотіла почути мене. Вони стали моїм колом спілкування. Я тут соціалізувався, зараз у мене в Ужгороді більше друзів, ніж у Донецьку». Максим каже, що він нетиповий переселенець, бо проблем не відчуває. У Донецьку житло знімав, тож такий стиль життя продовжив і в Ужгороді. Не так давно у Максима народилася дитина. Він навіть єдиний з переселенців, який має право голосу на місцевих виборах, бо отримав реєстрацію ще у 2014-му. «Я переїхав ще на початку травня 2014 р. Відчувалося, що 9 травня – дедлайн. Так воно і сталося, – згадує Максим.- 8 травня я був вже у Львові, а 9-го у Донецьку почалися незворотні події».

Вчителька  з Донецька Марина Казінцева вже кілька років вчителює у ромській школі Ужгорода. Після приїзду зі сходу ця вакансія була єдиною на всі освітні заклади. «Я приїхала без документів, мене під чесне слово і взяли на роботу. Документи потім довозив мій чоловік, – розповідає Марина Казінцева. – Потім я стала заступницею директора у цій школі. Мала багато пропозицій, але не перейшла поки в іншу школу, веду ще клас. Здітьми я швидко адаптувалася». Марина Казінцева каже, що належить до тих 8%, які хочуть повернутися назад. «Це не тому, що я не прижилася. Тягне туди назад, не вистачає кола спілкування, яке там залишилося», – додає жінка.

Ужгородський пресклуб

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

 

29 листопада 2019р.