Коронавірусний Великдень закарпатців: відповідь Петра Мідянки на колонку Андрія Любки

Коронавірусний Великдень закарпатців: відповідь Петра Мідянки на колонку Андрія Любки

 

Напередодні Великодня, причому ще католицького, тобто вкрай завчасно, Андрій Любка написав на Varosh колонку, яка вибухнула дискусією, переглядами та поширеннями у соцмережах. Саме це сьогодні часто вказують як мірило важливості тексту. Однак ще однією є те, що та колонка Андрія знову спровокувала на ще один текст-відповідь Петра Мідянку, спеціально для Varosh. Далі – пряма мова.


Більше, як тисячоліття, Закарпаття в сучасному адміністративному розумінні знаходилося в окупаційних прижимах. Зрозуміло, що єдиною інституцією, хай і консервативною, в обороні ідентичности була Церква, завжди загрожена з боку політичних сил, які завсігди порушували й обминали Декалог.

Я знаю про «воцерковлення» Андрія Любки не менше, ніж він знає про моє. Зрештою він, тодішній студент Ужгородського університету, мав нагоду слухати мої речитативи молитов у широколузькому храмі.

Храм, його внутрішнє вбрання, його книги, його дзвони, дихав на мене історією, хрещенням і вінчанням родичів, духом тих вуйків і теток, котрих я затямив дітваком, тримаючись за мамину руку, потім вирвався й побіг до царських врат.

Котрась тетка вчасно схопила малюка за шиворіт, бо тільки священик Михаїл Гангур вносив мене через врата у вівтар, як охрещеного й воцерковленого, принесеного з церкви нині покійними нанашками (ще одна нанашка жива).

Закарпаття не мало Шептицького, що будував богадільні й застерігав «любих гуцулів» від пиятики, але в нього був Андрей Бачинський, що видав три томи Біблії руською мовою, мало Іонна Кутку, що уклав «Катехизис» і навчив русинів любові до своєї віри й церкви. Ця любов у них вічна й непроминальна. Проминальні «Саудаде» й «Стовп у центрі Європи».

«У Марамороши і битюг бисть, і глад…» – зробив покрайній запис лужанський священик Вакій у часи повальної моровиці. Усе мороз поварив», – читаємо в «Гукливському літописі». Але… «Стоїть церковця, уся в промінні Божого Лиця…» Це співробітник «Подкарпатського общества наук» Ференц Потушняк. Він же наш Федір Потушняк.

Закарпатці все будували храми: з ясена і в’яза, зі зворового каменю. Цілі генерації набожних ,не «під кадильників». Бо «жертва Богу, дух сокрушен, серце сокрушенне і смиренне Бог не уничижит..»

Вони це добре тямили, навіть більше, ніж нинішні модерні віртуали.

Я «пейзан», рураліст, плужанин, ґрунтівець, то консервативний. Мені доводилося стояти на риштуваннях в Софії Київській упритул до Оранти, в імпозантних соборах Італії, в маленьких гуцульських храмках Криворівні й Космача. Всюди присутність Господа!

Священноначаліє в нинішні часи пішло назустріч вимогам карантину щодо богослужінь. Але Христос розпинається! Але мусить бути поєднання з Богом, бо віруючій людині не вільно йти на той світ без цього поєднання. І якщо Господь призначив мені смерть від коронавірусу, то це не фатум, але лиш Його воля, як воління на моє народження. Бо «Homine, memento mori»

Віра наших краян – це не генетична хиба, це велике спадкоємство, що ми взяли від батьків, дідів і прадідів.

Поет писав: «Й тобі кортить у лісі весняному, як предку, що рубав по всій Європі ліс, на Великодній час вернутися додому…» То як тут не розуміти наших заробітчан, коли їм на Воскресній Літургії при мерехтінні свіч у кошілях виголошують Євангеліє від Івана «Спочатку було Слово». Це не менше, ніж «Пісня Пісень» євреям.

Онлайн – це не сповнене запахів першого черешневого світу карпатське повітря й не джерельна вода з кропила на брендові дрес-коди нашої прекрасної молоді й квітчасті святкові хустки на сивих головах старших.

Зрештою, божественна природа слова не в красномовстві, але у вишуканій словесності, в якій також присутня віра й неперевершена релігійна ідеологія, котрій поки що не придумали альтернативи.

В одному погоджуюся з паном Любкою – це формалізованості нашого візантійського обряду. Виною тут є недостатня катехизація й відсутність віро науки в загальноосвітніх навчальних закладах.

Щодо молодіжних центрів пан Андрій також дещо упереджений. Принаймні, уніатська конфесія їх будує й має. Це Пасторальний центр у селі Богдан на Рахівщині, споруджений з ініціативи мого колишнього учня, нині рахівського декана о. Володимира Проданця, це Молодіжний центр у с.Новоселиця Тячівського району за підтримки о.Івана Зубальського, чеських волонтерів, зокрема Міро Ґабро.

Сподіваюся, що Великоднє торжество переступного «корона вірусного» року прийде насамперед до тих, хто вірою витримав Великий Піст. Хоч «вгодований телець» приготовлений усім.

Ця чорна хмара карантину мине, як минають Божі дні.

Є приповістки, що береженого й Бог береже. Це так. Але є й така, що без Бога ні до порога. Бо  тільки так можна витримати аскезу, бути приготовленим до кризи, витривалим у надії й вірі. Надія помирає не від пандемії…

 

 

19 квітня 2020р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів