Самотній чоловік не може всиновити дитину, а жінка має меншу зарплату. Чи є в Україні ґендерна дискримінація?

Україна займає 60 місце зі 160 країн за показником індексу ґендерної нерівності, – такі дані дослідження «Human Development Report 2019», проведеного Програмою розвитку ООН (UNDP). Проте половина громадян вважають, що у нашій країні не існує дискримінації за ознакою статі. Чому ж тоді жінки витрачають вдвічі більше часу на побутові справи та догляд за дітьми, отримують меншу заробітну плату, піддаються фізичному та моральному насильству? Чому проблеми є, а усвідомлення їх нема?  Ми спробували дізнатися відповідь.

Є дві форми дискримінації: дискримінація «де-юре» або нерівність, закріплена законодавчо, і дискримінація «де-факто» або неофіційна нерівність, вкорінена в соціальних традиціях, звичаях та уявленнях. В Україні рівність чоловіків і жінок закріплена на законодавчому рівні, проте ґендерна нерівність має місце у нашій культурі на підсвідомому рівні.

Менеджерка проєктів у Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем», тренерка з громадянської освіти Ярина Волошин коментує цю ситуацію так: «Дискримінація в українському законодавстві містить досить слабке тлумачення і не дає можливості користуватися всіма доступними інструментами захисту від дискримінації, які, до прикладу, створює Європейський суд з прав людини. Зараз ведеться активна кампанія за те, щоб уточнити та розширити пояснення поняття дискримінації і зробити його суголосним європейському, а паралельно створити додаткові можливості захисту від дискримінації у правоохоронних органах, судах та в цивільному порядку…»

Ґендерна нерівність досить сильно вкорінилася у нашій свідомості. І річ тут навіть не у меншій заробітній платі, малому відсоткові жінок на керівних посадах і навіть не у тому, що самотній чоловік не може всиновити дитину (так-так, дискримінують не тільки жінок). Річ у тім, що ми не бачимо проблеми, а перший крок до її вирішення – виявлення.

Український центр економічних та політичних досліджень ім. О. Разумкова кілька років тому провів масштабне соціологічне дослідження «Ґендерна рівність і розвиток: погляд у контексті європейської стратегії України», складовою якого було опитування громадян щодо їхнього ставлення до цієї проблеми. Виявилося, що 52,5% респондентів вважають, що рівність між чоловіками і жінками у нашій країні існує. Це доводить, що питання ґендерної рівності неактуальне серед українців і недостатньо висвітлюється, адже проблема є, а усвідомлення її нема.

«За останні 5 років схвалили багато змін у законодавстві, але лише малу частину з нього вдається імплементовувати у життя, оскільки державний апарат не до кінця розуміє, як це робити, а часто стикається з опором радикальних та консервативних груп. Це прямі наслідки пострадянського досвіду та низького рівня освіти», – розповідає пані Ярина.

Восени, під час подорожі до Швеції, зустрілася зі знайомою-українкою, яка працює там вже декілька років у сфері комп’ютерних технологій. За чашкою кави ми розговорилися про подорожі та її поїздку додому. Обличчя дорослої, успішної жінки одразу змінилося. Зустріч з рідними та друзями, безумовно, радісна подія, але приправлена гірчинкою запитань: «Коли заміж?», «Хоча б потенційний чоловік є?», «Тобі ж 27, що ти собі думаєш?». Вона з сумом розповідає про те, як на роботі всі кажуть, що вона ще дуже молода, що 27 – це юність. А ось удома на неї дивляться зі співчуттям, що вона «стара діва, яка навряд чи ще когось підчепить».

«Жінкам, як і чоловікам, нав’язують давно напрацьовані ґендерні ролі, щодо їхньої функції у суспільстві, сім’ї і т. д. Насправді, вони шкодять і жінкам, і чоловікам. Але жінки потерпають значно більше, оскільки саме їм відводиться обслуговуюча роль, яку часто ще називають репродуктивною – на противагу продуктивній, якою, нібито, мають займатись в основному чоловіки. Від жінок очікується прибирання, приготування їжі, виховання та народження і догляд за дітьми та іншими членами сім’ї. Вся ця робота не розвиває жінку, а спрямована на забезпечення виживання і має певну циклічність. Тому її і називають репродуктивною. Людство вже 200 років, відколи перші феміністки та філософи почали про це говорити, переконує себе, що так і має бути, хоча насправді це стримує розвиток людства. Те ж відбувається в Україні: люди, які стверджують, що жінки і чоловіки «мають» бути з певним набором ознак – умовно «фемінних» та «маскулінних» – просто не можуть або не хочуть вийти за межі власних стереотипних уявлень про людство і суспільство…» – наголошує Ярина Волошин.

Саме Швеція та країни Скандинавії досягли непоганого рівня ґендерної рівності, адже цей процес почався у них ще у 70-х роках минулого століття. В Україні ж сімейний булінг – звична справа. Ба більше, ніхто навіть не помічає проблему, яка підштовхує жінок якнайшвидше виходити заміж, народжувати дітей, а тим, хто вибирає кар’єру відчувати себе нікчемними. На Заході з цією проблемою борються, йде активний процес забезпечення ґендерної рівності у всіх сферах, а от українці переконані, що досвід попередніх поколінь не може бути неправильним.

На питання щодо шляхів подолання ґендерної нерівності в Україні експертка відповіла: «Я завжди роблю ставку, в першу чергу, на освіту – формальну, неформальну, інформальну. Люди в Україні часто живуть зі стигмою щодо навчання – мовляв, воно потрібне лише дітям і молоді. А насправді освіта дорослих – це теж один із декларованих пріоритетів державної політики. І, за моїм спостереженням, люди, які не бояться вчитися новому у дорослому віці, здобувати новий досвід, легше відпускають стереотипи зі своєї голови. Тому за ефективною освітою, збудованою навколо критичного мислення, компетенцій та усвідомлення різноманітності людей навколо нас, нас чекає шлях подолання і руйнування стереотипів, які поки сковують багатьох українців».

студентка 1 курсу магістратури

факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка

Марина ОЛАШИН, газета Новини Закарпаття

головне фото - з відкритих джерел

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

 

27 липня 2020р.