Втрачений Ужгород: як на вулиці Минайській літак розбився

Втрачений Ужгород: як на вулиці Минайській літак розбився
Ужгород, на жаль, не раз був місцем авіакатастроф – невеликих, та все ж із людськими жертвами. Нині ми розкажемо про одну з таких – як у роки Першої світової війни у нашому місті розбився під час свого 300-го польоту один із найкращих угорських пілотів та авіаконструкторів Бейло Токач.

 

Все сталося у січні 1915 року. Того дня, у неділю, 17 січня, стояла прекрасна, майже весняна погода, тож військові пілоти 3-ого авіазагону вирішили провести тренування. Злети, за повідомленням міської газети «Ung», проводили у кінці вулиці Минайської – тобто нинішньої Швабської вулиці. Можливо, за злітну смугу використовували тоді ще незабудовану дорогу на Минай, тобто нинішню вулицю Минайську, бо ангари армійців були розташовані біля дороги, посеред поля.

Оскільки мешканці маленького Унґвара літаки бачили нечасто, на тренуванні зібралося чимало роззяв. Спершу у небо злетіли два літаки, один із них – дуже високо. Далі піднявся і третій, який літав над містом низькими колами. Коли всі три літаки успішно сіли, до тренування приступив керівник підрозділу Бейло Токач. Та щойно він піднявся на висоту близько 15 метрів, як його біплан почав хилитися носом донизу. Глядачі, що стояли поблизу, неймовірно перелякалися у ту мить. Просто на їхніх очах літак врізався носом у землю і вибухнув. Минуло 10 хвилин, поки полум’я вдалося вгамувати і до тіла пілота змогли дістатися його колеги. Його витягли з-під уламків обпеченого й одразу ж відвезли до військового шпиталю, однак врятувати Бейлу Токача не вдалося.

Новина ця сколихнула Угорщину, бо Бейло Токач був одним із найвідоміших пілотів-випробувачів країни. Та цікаво, що спершу деякі газети повідомили, що Токач героїчно загинув на полі бою, збитий ворогом над Карпатами. Будапештська газета «Magyarország» теж подала новину трохи інакше, ніж місцеве видання «Ung», розповідаючи, що літак упав не на зльоті, а під час посадки. Мовляв, уранці 19 січня (дата теж відрізняється) місцеві дівчата, йдучи на ринок, помітили в небі величезного птаха. Чимало хто в Унґварі ніколи не бачив літака, тож люди вибігали з будинків і кав’ярень, махали пілоту капелюхами та хустками. Хтось у натовпі сказав: «Це наш, угорський, хлопець Бейло Токач із Будапешта. Його брат теж був пілотом. Він згорів, бідний, у Галичині під час посадки, помер». У цю хвилину натовп заревів, жінки заверещали, бо літак раптово почав падати. Далі тихою вулицею до поля біля військових ангарів котився медичний автомобіль. Коли він їхав повз натовп назад, усі вже знали: пілот не вижив. Журналіст, описуючи побачене, не написав про вибух і пожежу. У його варіанті з розбитого літака йшов дим, мотор гучно пахкав. Серед уламків, мовляв, лежав Бейло Токач: одна частина двигуна пробила йому чоло, інша – грудну клітину, ноги були у кількох місцях зламані. Колеги пілота розповіли журналісту, що літак був зібраний того же дня самим Токачем, мотор працював справно. Пілот зробив два кола і вже заходив на посадку, коли втратив гальмівну педаль і не зміг зменшити швидкість.

Уламки літака Бейли Токача були привезені до найближчого військового табору, де їх і відзняв фотограф ілюстрованого журналу «Tolnai Világlapja» (1915)  

Як бачимо, версії подій від двох газет сильно різняться, і кому з них вірити – невідомо. З одного боку, місцевий журналіст, маючи стількох очевидців, мав би описати катастрофу точніше, та з іншого боку, маємо світлину решток біплана, надруковану в часописі «Tolnai Világlapja», де зовсім не видно слідів пожежі, про яку розповідала місцева газета «Ung». Власне, як би не загинув авіатор Бейло Токач – обгорів після вибуху двигуна чи був тим двигуном розчавлений – однаково його смерть жахлива. Це при тому, що упав він із відносно невеликої висоти – 15-20 метрів. Справді, аби займатися у той час пілотуванням, треба було мати неабияку сміливість.          

А Бейло Токач був сміливою людиною, понад усе закоханою у небо. Він народився у місті Папо, був вправним різьбярем, мав власний магазин мистецьких меблів. Але у 1910 році його захопила нова європейська мода на авіацію. Токач теж почав конструювати аероплани, які сам же і випробовував у Ракоші неподалік Будапешта. У 1912-му він власноруч зібрав моноплан третього типу, який назвав «Magyarország» («Угорщина»). Випускав літак за літаком, не отримуючи від держави жодної фінансової допомоги. На одному з літаків пробував літати над океаном, успішно склав іспит пілота в австрійському місті Фішаменд, після чого полетів у невеличкий повітряний тур за маршрутом Фішаменд – Асперн – Пожонь (Братислава) – Фішаменд на висоті 3000 метрів. А незадовго до своєї смерті склав іспит на звання військового пілота й був відправлений на лінію фронту. На момент загибелі Токач ще був зовсім молодою людиною, мав усього 33 роки.

Бейло Токач, фото – з журналу «Tolnai Világlapja» (1915)

Про загибель пілота телеграмою того ж дня повідомили його матір та дружину. Члени сім’ї одразу виїхали до Унґвара на похорони. Ховали Бейлу Токача 23 січня 1915 року з великим почестями. Тіло його зустрічали на подвір’ї військового шпиталю (ймовірно, на території нинішньої військової бази 128 бригади на вулиці Другетів), де зібралося чимало військовослужбовців та цивільних осіб. Після зворушливої проповіді священника колеги пілота на плечах віднесли його, закидану квітами, труну до кладовища на Капушанській вулиці. Там його і поховали, та лише тимчасово, з намірами пізніше перепоховати у Будапешті. Втілили цей намір чи ні – нині, на жаль, невідомо. Можливо, тіло загиблого пілота так і лежить на занедбаному кладовищі Капушанської вулиці, де вже не залишилося майже жодного вцілілого надгробку.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

 

14 травня 2021р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів