Хустщина: чи опиняться малозабезпечені діти на вулиці через міністерські реформи?

Хустщина: чи опиняться малозабезпечені діти на вулиці через міністерські реформи?
Реформи не завжди на добро: в цьому можна переконатися з огляду на прикрий випадок, що наразі побачили журналісти нашого видання в Нижньому Бистрому, що в Хустському районі на Закарпатті. Єдина в цій місцевості гімназія з цілодобовим перебуванням дітей вимушено закриває пансіонат із цілодобовим перебуванням дітей, в якому перебували дівчата й хлопці з малозабезпечених родин. Для дітей ця де-факто школа-інтернат була можливістю жити з вересня по червень у теплі, ситими і навчатися. Зараз діти мусять повертатися в родини, де часто й нормально даху над головою немає…

 

Що за гімназія?

Нижньобистрівська гімназія Горінчівської сільської ради працює з 1959 року як школа-інтернат. У серпні 2018 року навчальний заклад реформували згідно з законом «Про освіту» в гімназію, в складі якої залишилося дошкільне відділення, початкова школа, власне гімназія і пансіон із цілодобовим перебуванням учнів. По завершенні процесів децентралізації у січні 2021-го Горінчівська сільська рада прийняла гімназію на свій баланс, і тут стало сумно: коштів у громади на утримання закладу грошей бракує…

Загострив проблему й схвалений Закон України «Про повну загальну середню освіту», згідно з яким у складі гімназій не може бути пансіонів (цілодобового перебування), тож, відповідно, це відділення в Нижньому Бистрому і ліквідовують. «Складність проблеми ще і в тім, що з 2017 року в Україні почалася так звана деінституалізація, в рамках якої почалися процедури закриття закладів інституційного догляду, що перебувають на балансі міністерств освіти, соцзахисту населення, охорони здоров’я. Річ у тім, що Україна переходить на сімейні форми догляду за дітьми і запущений процес, який наразі не має зворотної дії. Наша громада отримала у спадок від Хустського району школу-інтернат. Однак, згідно з законами України «Про освіту» та «Про повну загальну середню освіту», ми вимушені закрити пансіонатне відділення. Не йдеться про ліквідацію всього закладу, а тільки пансіонату, в якому виховується діти з соціально незахищених категорій», прокоментував голова Горінчівської територіальної громади Михайло Калинич.

М. Калинич зізнається, що для громади утримання цього закладу є величезним тягарем, адже з місцевого бюджету на його утримання потрібно спрямовувати більше 6 мільйонів гривень, це окрім освітньої субвенції. Для бюджету громади, який заледве вдвічі більший, це непідйомне навантаження. Тож, судячи з усього, пансіонат потрібно закрити…

Дітей – на вулицю…

Наразі в гімназії навчається 136 учнів 1-9-х класів та вихованців дошкільної групи. Цілодобово перебувають у закладі 82 дітей не лише з Горінчівської ТГ, а й із різних територіальних громад – Хустської ТГ, Драгівської ТГ, Великолучківської ТГ тощо. «Вихованці нашого навчального закладу – це переважно діти з соціально-незахищених категорій, багатодітних сімей, сімей, що опинилися в складних життєвих обставинах, неповних сімей, а також сімей, які проживають у гірських та віддалених населених пунктах», – розповідає виконуюча обов’язки директора закладу Любов Ковач. За її словами, ці учні проживають у пансіоні, забезпечуються чотириразовим харчуванням, знаходяться на неповному державному утриманні.

«Для багатьох із них наш заклад – це не лише освіта, а й дах над головою протягом більшої частини року, це повноцінне харчування та забезпечення базових потреб, - розповідає директорка. - Якщо пансіон буде закритий, то діти будуть вимушені повернутися в родини. Чи всі вони зможуть забезпечити нормальні умови проживання, харчування дітям – складне питання, і не треба на нього закривати очі. Відверто: стискається серце, що в нинішньому цивілізованому світі в центрі Європи дитячий голод і страх вдивляється в саме серце і душу дитинства. Складні життєві ситуації змушують батьків шукати шляхи до існування далеко від місця проживання в той час, коли їхні діти найбільше потребують піклування, захисту та підтримки. Саме навчальні заклади, в яких діти можуть перебувати цілодобово, надаючи прихисток самотнім, знедоленим дитячим душам, вселяють надію на їхнє гідне майбутнє».

Саме з огляду на все це й важливо зберегти заклад – він для багатьох діток справжня домівка, місце, де завжди тепло і ситно. Розуміють це й батьки діток із малозабезпечених родин. Вони вже шоковані інформацією про закриття закладу.

Наприклад, Іван Штефуца з Хуста, який виховує сам 5 дітей, розказує, що з заробітками в маленькому населеному пункті складно, особливо в його літньому віці. Дітей любить і доглядає, як може, розказує про них із теплом: «Діма, Вася, Дуся, Янек і наймолодша Анна… Виховую їх, як треба, головне, що мають їсти. Зарплату маю до 5 тисяч, от і подумайте, як усіх забезпечити за такі гроші, по цих цінах…».

На осінь, зиму та весну Іван Штефуца віддавав дітей на навчання та проживання в Нижньобистрівську гімназію, при якому працювало відділення з цілодобовим перебуванням. Діти тут жили постійно, а головне – були одягнуті, ситі, доглянуті. Відтак на вихідні чоловік їздив у гості до синів і доньок чи передавав їм гостинці – «цукерки, мандаринки, водичку солодку, що міг, то купував їм», а на літо забирав додому. Зараз чоловік як почув, що з вересня гімназія, швидше за все, більше не прийматиме дітей, від розпачу опустив руки:

«Не дай Бог, щоб закрилася, що я буду робити? І ще є інші такі люди. Копійку треба заробити для проживання. Добре, коли там діти. Знаємо, що вони там ситі, обуті, і так далі і тому подібне, і школа там, і все…»

…а досвідчених педагогів – на заробітки?

Ще одна проблема, що виникає в разі закриття закладу, це працевлаштування колективу гімназії, який нараховує 35 педагогічних працівників та 40 – обслуговуючого персоналу. Усе це – кваліфіковані спеціалісти, які роками працюють із дітьми, мають відповідний досвід та навички і які за час існування закладу доклали максимум зусиль для створення оптимальних умов для навчання та виховання учнів.

«Зокрема, ми налагодили міжнародну співпраця з волонтерами з Нідерландів та Німеччини, різними благодійними фондами та організаціями, що сприяло покращенню матеріально-технічної бази, - розказує Любов Ковач. - Залучили спонсорів, які побудували спортивний майданчик зі штучним покриттям, щоб діти могли займатися спортом. Наші учні є активними учасниками та призерами різноманітних конкурсів, виставок районного, обласного та державного рівнів, а також є ініціаторами розроблення власних проєктів для розвитку творчих здібностей і талантів. Це все – робота колективу, їхня заслуга. Куди їм усім зараз подітися в сільській місцевості? На жаль, у нашому районі важко знайти роботу, тут немає промислових підприємств, заводів, куди би працевлаштуватися. Педагоги, психолог, медсестра, інші спеціалісти – всі вони опиняються в разі закриття на вулиці і в кращому разі будуть вимушені їхати на заробітки…»

Вихователька дошкільної групи гімназії Ольга Тегза – багатодітна мама, живе в Нижньому Бистрому. В разі закриття закладу, каже, просто не має куди подітися – на заробітки не піде, бо трьох діток нема на кого в селі залишити: «Дуже переживаю, бо які в нас тут, у гірському селі, перспективи? Ви бачили наші дороги, добиратися навіть до Хуста складно. Не всі мають змогу закрити будинки і поїхати на Чехію…» Ольга каже, колектив чудово розуміє, що заклад слід переформатувати, оптимізувати, але однозначно, що він має існувати: «І не ми на першому плані, що би хто не думав, а діти, на яких часом без сліз на очах не глянеш, – каже вихователька. – Батьки не з доброго життя, не з хороших умов віддають дітей до таких закладів, як наш. Скільки таких випадків, що мати й батько протягом тижня працюють, а на вихідні намагаються забрати діток додому. Діти люблять батьків, і така форма навчального закладу, як наша школа-інтернат, дає можливість не розлучати родини, а допомагати їм вирішувати складні життєві обставини».

Чи є вихід із ситуації?

Горінчіський голова каже, якщо говорити про вихід із складної ситуації то насамперед слід орієнтуватися на нормативно-правову базу, «..бо писати листи, звертатися по допомогу, якщо немає підкріплення законодавчого – важко». Тим не менше, надіслали відповідні листи до керівництва області. З іншого боку, опрацьовували питання співфінансування діяльності закладу з інших громад, адже в ньому перебувають діти з усього Хустського району та навіть з Мукачівщини. «Ми звернулися до цих територіальних громад щодо співфінансування тих видатків, які пов’язані з навчанням та вихованням дітей, а саме ти, які нам потрібно забезпечити з місцевого бюджету. На жаль, результату немає», – уточнює М. Калинич.

У питанні існує ще одна проблема: згідно з законодавством, якщо дитина проживає в межах години доступності до навчального закладу, вона не може бути влаштована в інтернат, а має щодня добиратися до школи і назад. А це повний парадокс: тобто, якщо дитина буде в складних умовах, голодувати, в неї не буде даху над головою, але вона житиме за 10 хвилин ходьби до інтернату, її до нього не влаштують! І навіть якщо існуватиме небезпека для життя! Органи місцевого самоврядування будуть вимушені або позбавляти батька й матір батьківських прав і влаштовувати таку дитину в сімейні форми виховання , або думати над тим, як реанімувати такі родини. Чи реально останнє? Питання складне.

І чи вигідно буде державі возити дітей до школи, особливо враховуючи поганий стан доріг на Закарпатті, гірський рельєф тощо? І чому при цьому ніхто у провладних кабінетах не замислюється над тим, що в гірському регіоні багатьом дітям навіть до зупинки шкільного автобуса нерідко треба йти годину, бо хата розташована високо в горах... То про яку годинну доступність мова?

Замість висновків

Схоже, що така ситуація по всій Україні, лише незрозуміло, чому всюди – мовчать. Невже чекають, коли голодні діти ходитимуть вулицями?

 

Надія Петрів для transkarpatia.net

 

 

18 червня 2021р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів