Від альтернативних видів опалення – до соляної кімнати: як вдосконалюється обласний будинок дитини на Закарпатті

- Пане Володимире, вже котрий рік поспіль Ви є директором Свалявського дитбудинку. Пригадуєте, з чого починали?
- У вересні 2012 року мене призначили на посаду головного лікаря Свалявського будинку дитини. До того працював дитячим реаніматологом. Одного разу мене викликали в департамент охорони здоров'я і запропонували роботу в дитбудинку. Чесно кажучи, я не хотів змінювати вид діяльності, але тоді на роздуми було лише десять хвилин і я таки вирішив, що треба спробувати. Сьогодні мені здається, що якоюсь мірою поміняв важчу роботу на легшу, хоча всюди своя специфіка.
- Якими є умови проживання дітей у Свалявському дитбудинку?
- Умови дуже добрі. Будівля дитбудинку складається з двох корпусів (по два поверхи), що сполучені переходом. У одному зараз формуємо відділення реабілітації, в іншому проживають малюки. У нас є дві кухні, власна котельня, маємо альтернативні види опалення. Заклад підключений до всіх мереж (водопровід, електрика), а кожна група обладнана мінікухнями. Нещодавно навіть вдалося встановити систему відеоспостереження. У кожній групі є спальня, гральна кімната, кухня, туалет і веранда. Діти забезпечені п’ятиразовим харчуванням, м’яким і твердим інвентарем.
- Сьогодні у різних сферах життя дуже важко без благодійників. Чи допомагають у розвитку дитбудинку меценати?
- Дякувати Богу, маємо дуже багато волонтерів. Вони нам постійно допомагають. Хтось приходить уперше, допомагає за потреби. А є й такі, що вже тривалий час нас підтримують. Зокрема, із протестантських церков Ужгорода, вони навіть закріплені за деякими групами, проводять час із дітками, мають медичні книжки. Маємо волонтерів і з Тячева, Закарпатської обласної адміністрації.
Дуже допомагає уряд Угорщини, генконсул Йожеф Бугайло, який уперше нас відвідав у 2018 році. Із того часу зробили навіс для дров, придбали мікроавтобус, забезпечили кожну групу офісними стільцями і столами, цьогоріч завершили реконструкцію даху. Постійну підтримку маємо і від обласної адміністрації, а депутат облради Йосип Борто – взагалі друг нашого закладу.
- Треба сказати, що малюки у нас живуть до 3 років, а потім ми їх переводимо в інші заклади. Є й дітки з особливими потребами (ДЦП, глибокі затримки розвитку. – Ред), їх у чотирирічному віці переводимо у спеціалізований заклад у Вільшанах. Загалом наразі є 68 дітей, але ця цифра дуже часто змінюється: одні приходять, інші вибувають. Дітки, які тільки приїхали у Свалявський дитбудинок, повинні перебувати 21 день у приймально-діагностичному відділенні. Цьогоріч вибули 22 дитини, з них усиновлені 10, повернено до батьків – 4, взято під опіку – 2, переведено в інші заклади – 7.
- Чи всиновлюють дітей родини з інших регіонів України або ж навіть закордону?
- Найлегше всиновлюють дітей віком до 3 років. Це найчастіше побажання від потенційних батьків, тому з нашого дитбудинку діток забирають часто, порівняно з аналогічними закладами Закарпаття. Щодо іноземців, то у нас у країні діє мораторій: громадяни інших країн можуть всиновити дитину лише з п'ятирічного віку. Але є винятки. Наприклад, якщо дитина маю важку недугу (існує спеціальний перелік або ж із метою недопущення «розриву» біологічної сім`ї (якщо під опіку беруть старших брата чи сестру). Наших діток всиновлюють та удочеряють іноземці приблизно раз на рік. Найчастіше ж дітей забирають у закарпатські сім`ї. Але це не наша робота, процесом усиновленням займається служба у справах дітей того району, звідки й малеча.
Але багато хто з наших дітей не підлягає усиновленню взагалі: наприклад, якщо мати перебуває у місцях позбавлення волі чи має хвороби, через які не може доглядати за дитиною. Або ж погані умови проживання для дітей – тоді дітей лише тимчасово передають у Свалявський дитбудинок, поки батьки не одумаються, поки не одужає мати і так далі. Історії бувають дуже різні. Якщо діти вилучені з сім`ї, але не позбавлені батьківського піклування, тоді їх неможливо всиновити.
- За яким розпорядком живуть дітки?
- Прокидаються діти о 07:30 – вставання, туалет, гімнастика, потім сніданок, індивідуальні роботи. Відтак другий сніданок, прогулянка, з 10:00 до 12:00 дозволено навідати дітей.
Уже з 12:30 розпочинається підготовка до денного сну. Коли прокинуться – мають підвечірок, прогулянку, вечерю і час на всі необхідні перед сном процедури. Після цього – час на заспокійливі ігри, вечірню казку, а вже о 21:00 діти вкладаються спати.
- Працювати з дітками, яких за різних обставин забрали з сім'ї, непросто. Що найважче дається в роботі?
- Найважче – прощатися, коли діти йдуть в інший заклад. Завжди дуже особливо це переживаємо. Коли всиновлюють, коли йдуть під опіку – це добре. Але найгірше, коли діток переводять в інший заклад. Тоді вихователі, медсестри дуже плачуть. Цьогоріч, до речі, в інші заклади перевели сімох дітей.
- Володимире Михайловичу, поділіться планами: які зміни очікують на Свалявський дитбудинок?
- Планів чимало! Ми всі зараз занурені з головою у підготовку до відкриття відділення реабілітації для батьківських дітей, яке відбудеться 15 липня. Крім того, тривають роботи з облаштування пандусу.
Також ми подали в обласну раду документацію про реконструкцію басейну. Якщо вдасться, то зможемо дітям організовувати і водні процедури. Також із сім’єю Маханців із Тячева плануємо облаштувати сольову кімнату. Маємо генератор солі, який нам подарувала Анета Кульчинська.
І щодо відпочинку: у планах – підписати угоду з «Малятком» (с. Оноківці), щоб у них оздоровляти наших діточок. Там є відповідна державна програма. Я переконаний, що стояти на місці – те саме, що робити крок назад, а такого допускати не хотілося б.
- Дякую за розмову. Успіху вашому закладу і найголовніше – щоб кожна дитина відчула тепло сімейного затишку!
Оля Богославська спеціально для KISZó
Фото - зі сторінки обласного будинку дитини м.Сваляви.
До теми
- З пензлем і фотоапаратом, або Верховина в об’єктиві художника Андрія Коцки
- «На позиції мені не потрібен боєць, котрий нічого не боїться, бо він перший загине. І боягуз не потрібен…» Історія бійця 128 бригади Анатолія
- Пекар, який став мінометником. Історія бійця 156-ї окремої механізованої бригади з позивним «Мадяр»
- Заради доньки: історія прикордонника Олександра Товта
- Василь Мирявчик: «Я би хотів, щоб люди були добрішими до людей із інвалідністю»
- «Я захищаю свою сім’ю, щоб жодна падла не прийшла й не сказала, що мій будинок уже його…» Історія бійця 128-ї бригади Михайла
- Закарпатська міфологія на картах таро: як художниця з Ужгорода популяризує український фольклор за кордоном
- Гідні умови праці й зарплата, як у сусідів із ЄС: підготувати й утримати фахівців
- «Хочу знову підіймати український прапор на змаганнях — як в Україні, так і за її межами». Боєць стрілецького батальйону поліціії на псевдо Слон
- "Синевирське диво" під час війни. Як правильно зробити бізнес на вівцях, а репутацію - на ефективному керівництві
- Як ветеранам повернутися до цивільного життя й роботи: досвід Семена Махліна
- Декомпресія в горах: як закарпатські гвардійці відновлюють сили після фронту
- Сержант має бути лідером: Гвардієць передає свій досвід побратимам із Закарпаття
- Олександра Козоріз: "Слово, до якого підходиш навшпиньки, віддячить рясно"
- «В дитинстві я лазив на стрімкі скелі за едельвейсами, а тепер ношу едельвейс на шевроні нашої бригади…» Історія Степана, бійця 128-ї бригади
- Археологи завершили розкопки у Мукачівському замку "Паланок". Знайшли унікальні артефакти (ФОТО, ВІДЕО)
- Меблі лікаря Новака, старовинні медичні інструменти та шеврони: експонати Музею історії Закарпатської обллікарні
- Історія однієї картини: «Верховинське село» Антона Кашшая
- IT-кластер Закарпаття: три роки розвитку, стійкості та інновацій
- «У мене дома молодший брат, йому 6 років. Я воюю за нього…» Історія Артема, бійця 128-ї бригади
До цієї новини немає коментарів