Дитбудинки, інтернати, нова сім’я, юрфак, театр та обіди для президентів США: життя закарпатського рома Максима

Дитбудинки, інтернати, нова сім’я, юрфак, театр та обіди для президентів США: життя закарпатського рома Максима
Від народження не знаючи своїх біологічних батьків, Максим дуже довго намагався їх знайти. Але безуспішно. Натомість , завдяки школі-інтернату, він знайшов нову сім’ю, яка стала для нього рідною та допомогла знайти себе в житті.

 

Ми поспілкувалися з Максимом у Перечині цього літа, коли він вкотре приїхав сюди до своїх рідних на кілька тижнів із США, де мешкає та працює останні 10 років.

Максим Олаг – закарпатський ром. Він народився в Мукачеві, але досі не знає, хто його батьки. Коли йому було 3 місяці, його направили до Свалявського дитячого будинку. Тоді до Виноградівського, а коли Максиму виповнилося 6, – до Перечинської школи-інтернату, яку вже наразі ліквідували. 

Про це все Максим дізнався вже пізніше, коли у віці 16 років вирішив знайти своїх батьків, або принаймні дізнатися, ким же вони є. На жаль, йому це не вдалося.

Про своє раннє дитинство він дізнався зі спогадів працівниць того чи іншого дитбудинку, де йому довелося рости. 

“З 1 до 5 класу Перечинської школи-інтернату я був дуже поганим учнем. Настільки поганим, що дозволяв собі битися навіть з вихователями. А тоді до нас прийшла працювати в школу Ірина Іванівна Судакова: принесла з собою баян – і почала в нас викладати уроки музики”, – згадує Максим з такою інтонацією, наче натякаючи, що саме цей момент змінив усе його життя. 

Нова сім’я вихованця інтернату

Насправді, так і сталося. У нашого героя змалку був хист до творчості: він любив співати, танцювати, легко запам’ятовував вірші та слова пісень. Цю тягу до творчості відразу ж розгледіла в Максимові й нова вчителька.

“І я також відразу до Ірини Іванівни приклеївся. Як зараз пам’ятаю, що вона запросила нас до себе додому колядувати, попередньо вивчивши з нами на уроках кілька колядок. Тоді ж вчителька познайомила мене вдома зі своїм чоловіком, дядьою Вітьою, і запросила мене приходити до них додому на вихідні, як повноцінний член їхньої родини. Я не єдиний з інтернату, кого Ірина Іванівна так запрошувала не просто до себе додому, а в сім’ю. Вона виховала близько 20 дітей з інтернату. Для мене вона стала моєю хай не біологічною, але справжньою мамою. Так я її називаю досі. Дядю Вітю татом. Їхніх дітей – братами і сестрами. Це моя сім’я”, – розповідає Максим. 

Спершу він не мав якихось великих планів на життя: після Перечинської та Великоберезнянської шкіл-інтернатів закінчив училище та отримав професію автослюсаря, і спробував нею заробляти на життя. Не особливо виходило.

“Якось Ірина Іванівна сказала мені в той час, що варто спробувати вступити до університету. Я завжди вчився на тверду трійку, тобто був не безнадійний. Пригадую, мама перевірила мої знання української мови та інших предметів, і ми вирішили спробувати вступити на юридичний факультет Ужгородського національного університету. Мені це вдалося”, – пригадує Максим.

Rom 9

Юридична кар’єра випускника інтернату

Ще будучи студентом він почав підпрацьовувати, допомагаючи з юридичними консультаціями іншим ромам, у першу чергу, випускникам свого ж рідного інтернату. Тоді в Максима виникла ідея створити організацію, яка б цими питаннями займалася. І за порадою друзів його сім’ї, Андрій Вишняка, який вже тоді мав величезний досвід громадської роботи, Максим заснував благодійний фонд “Опіка”. Незабаром фонд взявся за написання проєктів, які б хотів утілити:

“Наш фонд і проєкт стосувалися звісно ж ромської тематики. Більше того, всі ідеї були фактично з мого життя, бо стосувалися того, як дітям-сиротам з інтернатів адаптуватися в житті. І це не щось віртуальне, а реальні речі. До прикладу, вміти куховарити. Випускники інтернату цього не вміють. Як без цього жити? Відтак, ми втілили проєкт, у рамках якого дітей з інтернатів вчили куховарити. Я й сам на тих курсах вчився готувати. Інший проєкт – ми вчилися вирощувати овочі та вести господарство. У нас була міні-ферма, свій трактор. Ми всі разом вчилися вирощувати картоплю, огірки, помідори”. 

Rom 2

Театр та кохання Максима

Вже після навчання в університеті одна з вчительок Максима запропонувала йому пройти кастинг в Закарпатський обласний драматичний театр, де саме набирали молодь на роботу. 

“Лілія Костянтинівна Усата, треба пройти кастинг? Не питання! Пройдемо! Так  я відповів своїй вчительці, коли вона мені подзвонила з цієї пропозицією. Кастинг я зрештою пройшов, і наступні 10 років попрацював актором у нашому театрі”, – розповів Максим. 

Сцена звела його і з майбутньою дружиною. Шіла Слемп приїхала як волонтер Корпусу Миру до Перечина – й відразу ж потрапила на виступ Максима на сцені місцевого будинку культури.

“Пригадую, як Шіла сиділа у залі і, мабуть, найбільше сміялася з побаченого на сцені. Я тоді нічого не розумів по-англійськи, але ми потім усі разом пішли на вечерю, і як мені розповіли та переклали потім, Шіла сказала, що хотіла би все життя прожити з тим, хто б змушував її щиро сміятися, і зрештою померти зі сміху. Наступного разу ми побачилися з нею вже на ювілеї моєї мами, де було святкування. Після нього саме я визвався провести Шілу до будинку сім’ї, в якої вона жила. І з тих пір ми почали зустрічатися. Ще пізніше почали разом жити в Перечині”, – пригадує Максим.

Переїзд до штатів

10 років тому вони з Шілою вирішили одружитися та зрештою переїхали в Сполучені Штати. 

“Зізнаюся, у мене таких планів не було. Та і перші місяці у США – це був жах. Я не знав мови. Спершу дуже важко було адаптуватися. Англійську мене вчила бабуся Шіли, вони була вчителькою початкових класів. Ще кілька років я вивчав англійську в школі для іммігрантів, – розповідає Максим. – Сьогодні ми живемо у Вашингтоні, я працюю в українській школі, навчаю дітей хореографії”.

Окрім цього, Максим працює кухарем, су-шефом у Carlos Rosario International Charter School for Adult Immigrants, де свого часу навчався на кухаря. Більше того, як кращому учневі, саме Максиму доручили готувати обіди для 4-х президентів США, які протягом його навчання у школі до них навідувалися.

Близько 10% своєї місячної платні, що є еквівалентом 10 тисяч гривень, Максим усі ці роки переказує на благодійний фонд “Опіка”, який заснував для допомоги випускникам інтернатів.

Останні 7 років, відколи в Україні почалася війна, Максим з дружиною та друзями постійно допомагають українській армії:

“Найкраще виходить займатися краудфандингом, готуючи український борщ. Ми це добре вміємо і любимо. Не буду називати, які суми ми перераховували та досі переховуємо на допомогу українській армії та військовим, але ці роки велику увагу цій справі приділяємо і будемо надалі приділяти”.

Сьогодні він вже вільно розмовляє англійською. Але так само нетипово чудово – українською. Хоч в США він вже “осів”, але раз в рік приїздить майже на місяць на Закарпаття до рідних, бо дуже сумує і каже, що ніщо і ніде у світі не замінить йому спілкування з сім’єю.

Евеліна Гурницька, спеціально для InfoPost

*** Матеріал є переможцем конкурсу для журналістів, що підтриманий Ромською програмою Міжнародного фонду “Відродження”

 

03 вересня 2021р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів