Навчання під звуки скрипки: як в Ужгороді заснували першу в Європі школу для ромів

Треба розуміти, що порівняно з іншими частинами держави, що формували нову демократичну країну, її східний край — Підкарпатська Русь — залишався найбіднішим, найменш дослідженим і тому найбільш проблемним.

Соціальну сферу тут доводилося не лише відновлювати, а часто будувати з нуля, що потребувало значних ресурсів і часу.

Одним із першочергових завдань для чехословацької влади стало відновлення освітньої системи. У селах, що ще недавно були поблизу фронту, який проходив карпатськими перевалами, шкільні будівлі часто лежали в руїнах. До цього додавалася і спадщина попередньої освітньої політики Австро-Угорщини, що спричинила високий рівень неписьменності серед місцевого населення — русинів-українців та інших національних спільнот краю.

Шкільна реформа на Підкарпатській Русі — до школи йдуть всі

Першим шкільним референтом Підкарпатської Русі став чех Йозеф Пешек. Під його керівництвом територію поділили на чотирнадцять шкільних округів. У кожному з них керівники відповідали за організацію навчального процесу.

Насамперед було оновлено шкільні підручники та дитячі журнали. Уже в 1920 році для загальноосвітніх шкіл підготували до друку буквар, пісенник і читанку. Водночас створювали курси для неписьменних, відкривали народні читальні, збільшували кількість шкіл із навчанням «руською» (тобто українською) мовою. Значну увагу приділяли просвітництву: ставили театральні вистави, організовували курси рукоділля, створювали різноманітні культурні товариства.

Не залишили поза увагою і національні меншини. У краї з’явилися румунські школи, а згодом і школи з чеською мовою навчання. Насамперед вони призначалися для дітей чеських службовців, які прибули працювати до регіону. Навчання в таких закладах вважалося якісним, тому їх відвідували не лише чехи, а й, наприклад, єврейські діти. Словацькі школи найчастіше відкривали в околицях Ужгорода.

Новим явищем у Чехословаччині початку 1920-х років стали так звані «циганські класи» — окремі класи для ромських дітей в Ужгороді та Мукачеві. Ромських учнів намагалися інтегрувати до словацьких шкіл, однак ці експерименти не дали очікуваних результатів. Уроки відвідували лише кілька дітей, і ті невдовзі переставали приходити.

Причини були очевидні: ромські діти звикли до іншого способу життя, їм бракувало дисципліни та зосередженості, уроки здавалися надто довгими, а навчальна програма — складною. Додатковою перешкодою було слабке знання словацької мови. До того ж виникав опір з боку батьків словацьких учнів, які висловлювали недовіру до ромських дітей.

 

Життя у поселенні ромів. Ужгород, 1920-1930-ті роки. ?eskoslovensk? tiskov? kancel??e

Загалом становище ромської громади в тогочасному Ужгороді було непростим. Це була невелика, переважно осіла спільнота, що мешкала на периферії міста. Люди заробляли прибиранням і збором сміття, куванням простих знарядь праці, виготовленням сирцевої цегли з глини, а також музикуванням у корчмах. Їхні домівки були примітивними — з глиняних вальків, без димоходів і санітарних зручностей. Їжу часто готували на відкритому вогні перед халупами. Більшість дорослих, за нечисленними винятками, залишалася неписьменною.

 

Ромське поселення в Ужгороді. Листівка 1920-х років з архіву Михайла Марковича

10 000 крон від Томаша Масарика

На межі 1923–1924 років кілька депутатів міської ради Ужгорода виступили з пропозицією запровадити обов’язкове навчання для ромських дітей. З’явилися ідеї спорудити для них окрему школу, однак ця ініціатива викликала суперечки.

 

Роми в Ужгороді. Листівка 1920-х років з архіву Михайла Марковича

Проблемою зацікавився новий керівник шкільного відділу Підкарпатської Русі Йозеф Шимек, який змінив на посаді Пешека. Проаналізувавши попередні невдалі спроби, він дійшов висновку, що головна проблема полягала у невідповідній програмі навчання, методах викладання та загальному ставленні членів ромської громади до шкільних обов’язків.

Шимек вирішив створити експериментальний клас, який розташовувався б поблизу ромського поселення. Спершу його навіть не планували оформлювати як окрему школу. Мовою навчання мала стати словацька.

 

Клас у школі для ромів. Ужгород, 1920-1930-ті роки. ?eskoslovensk? tiskov? kancel??e

Важливою умовою було активне залучення самих ромів до створення навчального закладу. Вони виготовляли будівельні матеріали — глиняні вальки, а згодом долучилися і до будівництва школи.

Батьків майбутніх учнів переконали подати заяви на вступ. Більшість із них «підписалися» на документах відбитками великих пальців.

Будівництво школи на вулиці Берчені в Ужгороді розпочалося наприкінці літніх канікул 1926 року. Уже на початку жовтня Міністерство національної освіти затвердило її як спеціальний клас словацької початкової школи.

Президент Чехословаччини Томаш Ґарріґ Масарик пожертвував на будівництво 10 000 крон. Віце-губернатор Підкарпатської Русі Антонін Розсипал надав ще 5 000 крон, а місто виділило зі свого бюджету 35 000 крон. Загальна вартість будівництва склала близько 65 000 крон.

У новій школі облаштували просторий клас зі старими меблями, позичивши їх з іншої початкової школи, умивальню з теплою водою для регулярної гігієни дітей та кімнату для вчителів. Йозеф Шимек разом із педагогом Августином Якешем підготували спеціальну програму навчання: уроки були коротшими, а значну частину часу відводили музиці та рукоділлю.

 

Школа для ромів в Ужгороді, 1936 рік. Фото Кантора з журналу Pestr? t?den

Перший раз — у ромський клас

Перший навчальний рік розпочався після Різдва 1927 року. Школа була однокласною, а викладати запросили чеха Йозефа Шестака, який мав досвід роботи у Словаччині та частково володів ромською мовою.

Йозеф Шимек згодом згадував перші дні роботи школи. Учитель ще до відкриття зустрівся з дітьми, розпитував, кому потрібні взуття чи одяг. Старші роми навіть просили застосовувати різки, переконуючи, що інакше дисципліни не буде. Проте вчитель відповідав, що поки що в цьому не виникало потреби.

 

Ужгород. У ромській школі. Листівка 1930-х років з архіву Павла Кришеника

Коли діти вперше прийшли до школи, вони були різного віку. Частину довелося відправити додому — для старших планували організувати окремі курси для неписьменних.

У день знайомства в класі панував справжній вир емоцій: діти співали, танцювали, оглядали приміщення, вилазили на меблі, бігали додому і поверталися з новими приятелями. Та вже під час офіційного відкриття школи в класі запанувала повна тиша. Дехто з учнів починав приходити до школи ще о шостій ранку, хоча заняття починалися лише о десятій.

 

На порозі школи для ромів в Ужгороді, 1936 рік. Фото Фердинанда Бучини. Archiv Ferdinanda Bu?iny

На початку навчання школу відвідували 29 учнів. Уроки тривали по пів години. Дітей учили читати й рахувати. Через чотири місяці вони вже знали майже весь алфавіт, хоча складати слова ще не вміли.

Навчання вирішили доповнити співами, а згодом і уроками гри на скрипці, які проводив ромський примаш (перша скрипка та лідер ромського музичного ансамблю, — ред.) Мартин Лацко. У музиці діти швидко демонстрували успіхи. Для дівчат організували окремі заняття з рукоділля.

 

Перші музики у школі для ромів в Ужгороді, 1936 рік. Фото Кантора з журналу Pestr? t?den

До кінця навчального року учні вже могли писати великі літери, рахувати до десяти й назад, співати гімн і кілька словацьких пісень. Важливо й те, що поступово зникло жебракування, а діти опанували елементарні гігієнічні навички.

Щодня після приходу до школи вони обов’язково милися. Раз на тиждень приймали теплу ванну, влітку купалися в річці, а раз на місяць їх підстригали.

Спогади чеського фотографа Фердинанда Бучини

Ужгородську ромську школу часто відвідували делегації, туристи та фотографи. Саме завдяки їхнім світлинам і записам сьогодні можна уявити освітній процес того часу.

Чеський фотограф Фердинанд Бучина, який побував в Ужгороді 1936 року, залишив у щоденнику такий опис:

«Ми з цікавістю дивимося на клас наймолодших ромів, де завдяки величезним зусиллям завзятого вчителя чорнооким учням викладають основи алфавіту, цифр та орфографії. У зошитах видно, що вже в перший рік вони пишуть дуже гарно, що вражає, зважаючи на те, що ромські діти не виконують домашніх завдань і не практикуються поза школою».

Усі навчальні речі — зошити, ручки та книжки — залишалися в школі, щоб вони не губилися і не псувалися.

 

Навчання нотної грамоти. Школа для ромів в Ужгороді, 1936 рік. Фото Кантора з журналу Pestr? t?den

Найкраща відвідуваність школи серед дітей була взимку, коли теплий клас приваблював більше, ніж холодна вулиця. Навесні та влітку діти частіше пропускали заняття. За шість пропущених півднів передбачався штраф до п’ятдесяти крон, який зазвичай накладали на батьків.

Учитель також стежив за станом здоров’я учнів. Помітивши ознаки шкірних захворювань, він негайно направляв дітей до лікарні.

«Попри труднощі, стосунки між учнями та вчителем залишалися теплими і невимушеними. Ромські діти уважно слухали, добре писали і співали, хоча арифметика давалася їм значно важче», — згадував він.

 

Учні та вчителі ромської школи в Ужгороді, 1936-1937 роки. Фото з архіву Василя Коцана

Перші вчителі — від симпатії до скандалів

Перший учитель Йозеф Шестак спочатку користувався повагою серед ромської громади. Однак згодом виникли серйозні проблеми: він зловживав алкоголем, погіршився стан його здоров’я, а також почали надходити скарги на неналежну поведінку щодо ромських жінок.

Крім того, він майже не вів шкільної документації. У 1927 році хвороба стала формальним приводом для його заміни.

Новим учителем став Микола Томчаній зі словацької школи. Він поділив учнів на три групи — початківців, тих, хто вже навчався раніше, і найуспішніших. Проте й він невдовзі захворів. Його тимчасово замінив Ян Шолтес, а згодом учителем став Михайло Цинковський.

Йозеф Шимек відзначав, що ромські діти найбільше любили музику, рахування, експерименти, історію та героїчні легенди. Натомість граматика і читання давалися їм важче. Особливо складною залишалася словацька мова, зокрема правильне використання прийменників.

Ромські батьки все ж цінували навчання. Для них важливо було, щоб семирічна дитина могла прочитати лист і, за потреби, написати на нього відповідь.

 

За читанням. Учень школи для ромів в Ужгороді, 1936 рік. Фото Фердинанда Бучини. Archiv Ferdinanda Bu?iny

Скрипаль на вчительській посаді

Викладання скрипки Мартином Лацком не завжди було ефективним — він навчав дітей грати лише на слух. Тому протягом 1930–1931 років уроки музики перебрав на себе вчитель Цинковський.

Після нього до школи прийшов 30-річний словацький педагог Ладіслав Геґедюш. Його прізвище угорською означає «скрипаль», і він справді майстерно володів цим інструментом.

Саме за його часу учні почали систематично вивчати нотну грамоту, а також було створено два ромські музичні ансамблі.

Геґедюш захопився ромською культурою — їхньою мовою, піснями, танцями та побутом. Щовечора він запрошував до школи батьків своїх учнів: читав їм книжки, розповідав про астрономію та навчав музикантів читати ноти.

Відтак йому вдалося завоювати авторитет у ромській громаді. Коли 1934 року до Ужгорода приїхав так званий «циганський король» Міхал Квик, він навіть присвоїв учителеві символічний титул барона.

 

Ладіслав Геґедюш зі своїми учнями в Ужгороді, 1930-ті роки

Однак згодом навколо педагога почали виникати скандали. У одній зі статей журналістка й дослідниця історії Ужгорода Тетяна Літераті згадує, що вчитель надто зблизився з ромською громадою, поступово перейняв їхній спосіб життя і втрачав інтерес до шкільної роботи. З’явилися фінансові борги, а також стосунки з колишньою ученицею Йоланою Адам.

У грудні 1936 року п’ятнадцяти чи шістнадцятирічна Йолана народила доньку Герміну — але це вже зовсім інша історія.

 

Ромський театральний гурток у школі. Ужгород, 1930-ті роки. Фото Еміла Кантора з архіву Віктора Човки

Майже століття без перерви

Ужгородська ромська школа продовжує працювати на тому самому місці і в тій самій будівлі вже майже сто років. Для міста, яке за цей час пережило зміну держав, режимів і кордонів, така сталість виглядає винятковою — і водночас дуже символічною.

 

 

 

Ужгородська гімназія №14. Фото: Софія Сливка

Історія цієї школи була не лише локальним освітнім експериментом. У міжвоєнній Європі, де ромські громади часто залишалися на узбіччі суспільного життя, ужгородський досвід став однією з перших спроб системно залучити ромських дітей до освіти. Попри всі труднощі та суперечності, ця школа показала, що інтеграція через навчання, культуру і взаємну довіру може змінювати життя цілих громад — і в цьому її значення виходить далеко за межі одного міста чи навіть країни.

Михайло Маркович, Варош

 

17 квітня 2026р.