Тридцять поглядів відомих людей Закарпаття зафіксував фотохудожник Михайло Дорогович

Михайле, ще з часів нашої роботи в газеті «Фест» запам’ятала твої фото художника Ференца Семана. Може, вже тоді був старт?

– Насправді так і є. Вважаю, що цей проєкт розпочався у 2002-му, коли я працював фотокореспондентом у «Фесті». Тоді й зазнімкував епатажного та цікавого митця Ичі Семана, який і надихнув мене.

Там Семан оголений. Як удалося його вмовити?

– Якось він сказав, що не соромиться власного тіла, хоча був доволі худорлявим. Тоді я запропонував зняти майку, сорочку, а він роздягнувся догола. В той момент у кімнату зайшла його дружина Катя. Бачили би ви її очі. Я мав тоді всього 22 роки, хто мене знав як фотохудожника? Вона хотіла зупинити процес, але… Нині я їй дуже вдячний, що цього не зробила й дала мені шанс. Коли побачила світлини, то була вражена, бо зрозуміла, що це художні світлини, а не якась вульгарщина. Потім робив серію портретів ще одного цікавого графіка, одного з лідерів мистецького авангарду «шістдесятників» на Закарпатті Павла Бедзіра. Словом, усе почалося з художників, бо вважаю, що вони – одні з найцікавіших персон у краї. Потім це обірвалося, бо я почав багато подорожувати. Робив переважно комерційні фото, щоб оплачувати мандри.

Й тут почався карантин?!

– … І я задумався. Мене вразила творчість скульптора з Мукачева Івана Бровді. Подумав: чом би його не сфотографувати?! Дуже цікавий типаж і людина. Так через довгі 20 років почалася друга серія мого проєкту. Ми зробили кілька фотосесій. Колись це буде представлено ширше. Після Ичі Семана Бровді став другим, хто мене зацікавив як митець. Тому дуже важливо, щоб були ті, котрі надихають на фотографію. Бо цей проєкт про людей, про еліту нашої області, цей проєкт – без політики.

І без політиків?

– Жодного політика, жодного представника шоу-бізнесу. Кілька днів тому фотографував відомого актора театру та кіно Олександра Мавріца. Дуже скромний і працьовитий. Ми мило побесідували за кавою. Словом, це проєкт про творчість, спорт, про досягнення й людей, які творять Закарпаття.

Як робив відбір? Адже достойних чимало.

– Це було складне завдання, бо є набагато більше претендентів, ніж я міг би відзняти. Але все ставалося само собою. Адже зустрічаюся, спілкуюся з багатьма людьми, й іноді в розмові випливають імена, розповіді про когось.

То як ти «втирався в довіру»?

– Чесно, в цьому проєкті 90 відсотків людей, із якими не був знайомий особисто, але знав про них. Тому можна сказати, що приходив на зустріч із ними знайомитися. До того шукав їхні номери телефонів через знайомих, зв’язувався, коротко розповідав про проєкт. Обов’язково надсилав їм власні роботи, аби бачили, що це серйозно. Бо траплялися й такі, що ставилися скептично.

Бо вже фотографовані-перефотографовані…

– Можливо. Але коли бачили світлини інших, то змінювали думку й казали, що теж хочуть бути в проєкті.

Зізнайся, були такі, котрі відмовили?

– Єдина людина, що відмовила, Майнек Антал (Єпископ-ординарій Мукачівської дієцезії римо-католицької церкви. – Авт.). Я хотів мати у проєкті одну релігійну особу й зупинився на ньому – він вкладав гроші не так у будівництво церков, як у соціальні проєкти. Я намагався виходити на нього через знайомих, але останні порадили зустрітися особисто й повідомили тільки, коли буде в Ужгороді. Після служби я підійшов у захристію, привітався. Він відповів: «З великою повагою ставлюся до вас, але я вже старий, вибачте». Навіть аргументи, що знімки залишаться для історії, не спрацювали. А я вже собі намалював фотосесію в голові.

Ти наперед продумовуєш деталі?

– Так, як світло виставити, де зніматиму. Для мене дуже важливо, щоб це не були стандартні студії, а місце, де кожному моєму герою чи героїні комфортно, в їхньому середовищі – лікарні, майстерні, спортзалі. Фотообладнання привозив із собою й на місці облаштовував студію.

Скільки займав процес? І чи були випадки, коли доводилося приходити повторно?

– Так. Іноді мені не подобалися власні фото або я відчував, що людині не дуже імпонують. Траплялося, що не були готові, бо не думали, що все настільки серйозно. Й мова переважно про жінок.

До речі, їх у твоєму проєкті можна на пальцях порахувати.

– Так уже вийшло, що мене більше зацікавили фототипажі чоловіків.

Із ким було найважче?

– З 91-річним академіком Володимиром Микитою. Багато людей йому телефонувало. А він, виявляється, не любить фотографуватися. З нейрохірургом Володимиром Смоланкою теж процес затягнувся, він надзвичайно зайнятий. Але коли ми нарешті зустрілися, то виявилося, що це дуже цікава людина, в нас були дві чудові години фотосесії.

Як налаштовуєш людей? Бесідуєш?

– Треба бути трохи психологом, бо десь гумор потрібен, десь – відверті розмови. Бо тоді людина розслабляється й починає тобі довіряти. Без цього ніяк. Якщо ти прийдеш із словами «Добрий день» і мовчки фотографуватимеш, то це відштовхує й лякає. Я ніколи не переживаю із приводу зустрічі з людиною, навіть якщо би це був сам Папа Римський. Більше переймаюся технічними моментами. Можу спітніти, коли уявив собі одну схему, а виходить зовсім інше. Але все одно підтримую контакт із тими, кого фотографую. Адже знаю, до кого йду, володію інформацією про них.

Чесно, рада бачити серед інших марафонця-візочника Сашка Сухана, з яким ми з тобою у 2000-му піднімалися на Говерлу…

– Завдяки Бровдію я зняв двох цікавих особистостей – коминаря Берті-бачія і спортсмена Олександра Сухана. Якось Бровді зателефонував: «Міша, я відкриваю пам’ятник Турянчику в Мукачеві. Ти би не міг це зняти?». Я приїхав і там побачив Сашу, якого безмежно поважаю й підйом якого на Говерлу знімкував. Словом, підійшов і кажу: «Саша, ти, напевно, мене не пам’ятаєш, але…», «Ні, але пригадую, що ви фотограф». Ця людина достойна проєкту. Я фотографував його у власній квартирі, зробив кадр знизу, де Саша на візку на фоні нагород, яких у нього чимало. А щодо Берті-бачія, то мене завжди вражала скульптура в центрі Мукачева. Й коли я дізнався, що прототип – реальна людина Берталон Товт, то попросив Івана Бровдія організувати зустріч.

Вдалося?

– Так, разом із художником Олександром Мондичем організували дахи й сажотруса. Я приїхав і пофотографував. Берті-бачі дуже колоритний, він ще той роботяга.

Вівчарі – теж частина проєкту?

– Хотів, щоб були представлені люди різних професій, із різних сфер. Вівчарити – це великий труд. Їздив на Розу Вітрів на Рахівщину. Друг порадив, де можна знайти вівчарів. Ми приїхали до них на джипі під вечір, і це було дуже круто.

Хотіли фотографуватися?

– Вони, звичайно, не розуміли, чого від них хочуть. Але коли я через фейсбук надіслав фото вівчарю Паші Лазарчуку, то він радів і не вірив, яким популярним став вівчарський альбом із ним у соцмережі, – понад 200 поширень. І я щасливий, що ми їх застали тоді на полонині, де пробули всього один вечір, а далі помандрували з вівцями на інші.

Бачила, що ти був і в Буківцьові?

– Там я знімав цілителя, майстра східних єдиноборств Петра Ганчака. Колись він подався жити в гори, де оселився в маленькому будиночку. Він вартий уваги, бо зумів об’єднати довкола себе учнів, сильних духом людей. Буківцьово, можна сказати, мертве село, а вони тут побудували глинянки, розводять овець, кіз. Мешкають через перегородку з курочками, під одним дахом. Щодня спорт, медитації.

Все ж левова частка твоїх героїв – митці.

– Так і є. От, до прикладу, ужгородець В’ячеслав Віньковський усе життя віддав кераміці. Його не цікавлять гроші, він дуже скромна людина. Я зрозумів, що хочу його сфотографувати. А коли приніс світлини, то побачив, що в нього заблищали очі. Є ще письменники, журналістка, туризмознавець, музиканти. Я дуже вдячний художній керівниці нашого заслуженого академічного Закарпатського народного хору Наталії Петій-Потапчук, яка в карантин зуміла зібрати майже весь колектив. Фотосесію робили у філармонії.

До речі, як реагували на фото?

– Стопроцентне потрапляння – в чоловіків, а з жінками – не завжди. Тут можна трохи прибрати, казали. Але я одразу попереджав, що це оптичні зображення, я не фотошоплю. Тому під час зйомок виставляв світло. Навіть до вівчаря привіз мобільні софтбокси на акумуляторах. Інакше ввечері було би видно тільки його силует, а так є небо, містика, жанровість.

Ти теж для себе, переконана, щось почерпнув від проєкту?

– Звісно. Головне те, що я розвиваюся в цьому проєкті, він дозволяє мені творити, радіти. Плюс залишаю світлини в історії Закарпаття. Це не сфотографувати пейзаж чи оголених жінок, це знімки людей із власною історією, у яких за плечима чималий багаж. Із окремими навіть потоваришував.

Хтось став відкриттям для тебе?

– Так, Лариса Бровді – дружина скульптора Івана Бровдія. Саме завдяки проєкту я дізнався про її безмежний талант. Ти бачила її кількаметрові гобелени?!

Бачила. Були такі, що телефонували й пропонували себе?

– Були, здалека заходили. Але я не люблю людей, які мають тільки звання.

То скільки «назбирав» героїв?

– Буде 30. Залишилося кількох сфотографувати. Я планую зроби­ти виставку, де покажу фото метрового розміру. Проєкт називатиметься «Погляд. Художні портрети відомих і цікавих особистостей Закарпаття». Якщо ти помітила, то майже всі вони дивляться в камеру. Глядач прийде на виставку, а на нього дивитимуться одразу 30 пар очей, навіть тоді, коли вже покидатиме залу. Гадаю, добре би влаштувати фотовиставку в атріумі ОДА, щоб чиновники бачили, хто насправді є елітою краю (Усміхається. – Авт.). А потім хочу показати виставку в містах області. Ще одне – планую видати каталог, який презентую кожному учаснику. Й це тільки початок…

Оксана ШТЕФАНЬО

Фото Михайла Дороговича

Новини Закарпаття

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

  Надіслати другу