"Кілька разів ворожа піхота застрибувала в наші траншеї". Історія командира роти 128 бригади, який безвилазно пробув на позиціях 343 дні

Ці історії описують піхотинців, котрі несуть найважчий тягар війни й тримають на собі Україну (що цілком справедливо), але практично ніхто не наголошує, що така ситуація – неправильна й ненормальна. Вона не має бути такою в принципі, насамперед через те, що надто довге перебування на "нулі" знижує ефективність бійців, сильно б'є по здоров'ю й може погано закінчитися як для них, так і для лінії фронту.

Головна причина довгих бойових виходів – відсутність піхоти. 37-річний Олексій – боєць 3 гірсько-штурмового батальйону 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади – знає це з власного досвіду. Він безвилазно пробув на "нулі" майже цілий рік – 343 дні. Це один із найтриваліших бойових виходів у ЗСУ.

"ТЦК запросили мене на каву, щоб "обговорити певні робочі питання", і вручили повістку"

Унікальність Олексія не тільки в тривалості перебування на "нулі", а і в тому, що він офіцер – командир гірсько-штурмової роти, капітан. Хороші ротні часто бувають на передніх позиціях, однак недовго, адже крім власне бойової в них купа й іншої роботи.

Олексій пробув на передку чи ненайдовше з усіх – зайшов на позиції 1 квітня 2025 року, а вийшов 8 березня 2026-го. Обидві дати несуть певне символічне навантаження, яке при бажанні (а ще почутті гумору, без якого в армії ніяк) цілком можна застосувати й до самого Олексія. Боєць вийшов із позицій на Міжнародний жіночий день і одразу поїхав у відпустку, щоб привітати з 10-річчям доньку. Ну, а щодо 1 квітня, то достатньо згадати, як саме він потрапив у ЗСУ.

Олексій – цілком цивільна людина з Луганщини – тієї частини, що перебуває в окупації з 2014 року. Ще до початку російської агресії він вступив у Харківський національний університет імені Каразіна на біологічний факультет, де паралельно пройшов військову кафедру й отримав офіцерське звання.

У 2013-му одружився, а наступного року переїхав до дружини на Черкащину й став працювати в Центрі зайнятості в невеликому селищі. Ще через два роки став батьком – дружина народила доньку.

А далі, власне, про символізм 1 квітня. У сферу обов'язків Олексія входила й профорієнтація для ЗСУ. Іншими словами, він підшукував для армії контрактників і часто по роботі спілкувався з ТЦК. Ця "карма" врешті-решт наздогнала його самого. Якось у кінці 2020-го ТЦК-шники запросили його на каву, щоб "обговорити певні робочі питання", і вручили повістку на 18-місячну службу в ЗСУ як офіцера запасу.

– Півтора року швидко минуть, відслужите в якійсь бригаді, отримаєте нормальне звання і все буде добре… – пообіцяли вони.

Від такої "ласої" пропозиції теоретично можна було відкосити, однак Олексій погодився.

– Я вирішив закрити це питання – не ховатися, а відслужити 18 місяців, повернутися додому й спокійно дивитися людям в очі, – пояснює Олексій.

Олексій одразу після виходу з бойових позицій

Фото, надані Олексієм

По розподілу офіцер потрапив у 128 ОГШБр, став командиром взводу вогнеметників у роті РХБЗ (радіаційний, хімічний та біологічний захист). Бригада тоді тримала оборону в Маріуполі, але призваних офіцерів запасу в ООС не задіювали. Утім, через пів року служби Олексія переконали підписати річний контракт, щоб він зміг поїхати на бойову ротацію й отримати УБД. Так пообіцяв командир.

– Я погодився, – каже Олексій. – Однорічний контракт мав закінчитися в червні 2022-го якраз із призовом, тому мене це влаштовувало. Але в лютому почалася повномасштабна війна.

Перші місяці Олексій залишався на ППД (пункт постійної дислокації бригади на Закарпатті) й поповнював мобілізованими роту. А далі з особовим складом відбув у зону бойових дій.

Рота РХБЗ вважається умовно тиловим підрозділом, за винятком якраз взводу вогнеметників, яких активно задіювали в боях. Олексій як командир хоч і не працював безпосередньо з вогнеметом, але на бойових позиціях був дуже часто. З огляду на освіту й інтелігентний вигляд (зокрема, окуляри), за ним міцно закріпився позивний Ботанік.

Згодом вогнеметників почали переводити в піхотні підрозділи, і Олексій залишився в батальйоні, з яким працював. Спершу став заступником командира роти, а як тільки ротний пішов на підвищення, зайняв його місце. Сталося це, до речі, в червні 2025-го, коли офіцер відбував на "нулі" своє найдовше відрядження.

"Кілька разів виникали критичні ситуації, коли ворожа піхота застрибувала в наші траншеї"

Позиції гірсько-штурмової роти розташовані на Оріхівському напрямку Запорізької області в посадках між населеними пунктами (з міркувань безпеки можемо описати їх тільки в загальних рисах).

Вогневі точки розміщені в шаховому порядку, одна висунута вперед, решта по боках і позаду, загальна лінія відповідальності – близько двох кілометрів. КСП роти (командно-спостережний пункт) облаштований позаду, але входить у систему фортифікацій. На кожній позиції є "Старлінк", який працює за графіком, оскільки постійно ввімкнута антена створює тепловий слід й може демаскувати локацію. Решта часу зв'язок по рації.

– Позаду позицій зруйноване майже вщент село, – розповідає Ботанік. – Якийсь час там була хата з водіями, котрі навіть облаштували душ. Теоретично в село можна було вибратися час від часу, щоб нормально помитися й випрати одяг. Однак такою можливістю ми жодного разу не скористалися, а далі постійні прильоти КАБів, арта й дрони змусили водіїв виїхати в безпечніше місце.

Через освіту й інтелігентний вигляд (зокрема, окуляри) за офіцером закріпився позивний Ботанік

Фото, надані Олексієм

Провізію, оснащення й боєкомплект доставляється по максимуму пікапами в дощові й туманні ночі. Якщо ж погода сприяє ворожим БПЛА, постачання здійснюється великими дронами-бомберами.

– На лінії зіткнення бувають періоди затишшя і бойової активності. Це залежить, по-перше, від погоди: чим гірша погода для наших дронів, тим більше ворожих штурмів. А, по-друге, від дат. Є в росіян певні сакральні дати, з нагоди яких вони хочуть прославитися, наприклад, дєнь побєди чи дєнь армії… Ми знаємо, що треба вистояти цей період, а далі вони зітруться й настане затишшя, – додає Олексій.

Затишшя умовне, бо якщо немає штурмів і не працює артилерія, то дрони літають практично завжди. Але в такі періоди піхоті все-таки легше. Утім, з іншого боку, ця одноманітність, відсутність нормального побуту, харчування і незмінність картинки сильно тисне на мізки й провокує дрібні конфлікти.

– Щоб мінімізувати їх, я намагався тасувати людей – перекидав із точки на точку, – каже Ботанік. – І це допомагало.

Росіяни періодично намагалися прорвати напрямок, штурмували позиції на БМП, мотоциклах, квадриках чи пішки.

– Кілька разів виникали критичні ситуації, коли ворожа піхота застрибувала в наші траншеї. Але її щоразу знищували. Дуже допомагала єгоза (колючий дріт – ред.) й плутанка перед переднім краєм, вона затримувала штурмовиків і давала час нашим дронщикам і кулеметникам, – пригадує військовий.

Звичайно, були поранені й з нашого боку, і загиблі теж. Усіх їх вдалося евакуювати.

– У мене хороші водії. Якщо в бійця важке поранення, ми включали всі засоби РЕБ, наводили стрілецьку зброю, і я просив водіїв виїхати. Вони залітали на позицію, за секунди забирали пораненого й виїжджали – жодного разу не відмовилися. В цьому сенсі мені пощастило, бо буває по-різному…

Періодично, коли була можливість, піхоту на позиціях міняли, проводили міні-ротації. Однак дуже рідко кому вдавалося відбути на бойових менш ніж три місяці. Постійна напруга, відчуття небезпеки, штурми, обстріли, відсутність побуту тощо поступово сточували людей. Кілька "заробили" гастрит і виразку, ще кілька – окопну стопу.

Двоє бійців померли: один прямо на позиції (приліг після чергування на спостережному пункті відпочити й не прокинувся – зупинилося серце), інший одразу після виходу з бойових (так само приліг на ліжко у фронтовому селі й не прокинувся – серцева недостатність). Обидва з вікової категорії 50+.

Ці смерті однозначно спричинені війною, але оскільки формально вважаються природними, а не бойовими, рідні не отримають виплат як за загиблих. Ще одна несправедливість цієї війни.

Командир роти на вогневій точці

Фото, надані Олексієм

"В нашій роті немає жодного кадрового військового, всі колишні цивільні"

– Я старався полегшити перебування бійців на бойових, наскільки це можливо, – каже Олексій. – Слідкував, щоб кожен щодня мав можливість зв'язатися з рідними, це дуже допомагає. Коли в лютому на лінії фронту відбувалася верифікація Старлінків, наші термінали теж не працювали, деякі й тривалий час (хоча про це публічно ніхто не говорив). То ми зв'язувалися з бійцями по рації й передавали звістку рідним по телефону.

Я знаю по собі, наскільки це важливо, – щодня намагаюся спілкуватися з донькою, а якщо не виходить, вона шле мені голосові повідомлення. Це допомагає триматися. Плюс хороші командири, а в мене вони адекватні. І я намагаюся бути таким самим для своїх бійців.

У роті Олексія немає жодного кадрового військового, який навчався в спеціалізованих військових навчальних закладах. Усі колишні цивільні, дехто підписав контракт, уже бувши в ЗСУ, як і сам Ботанік. Однак ця "цивільно-штурмова" рота, відколи воює на Оріхівському напрямку, відбила всі російські штурми, не дала просунутися ворогу ні на метр, зберегла всі позиції, хоча часом тут було дуже гаряче.

– Я усвідомлюю, якою ціною це дається. І головна причина неприродно довгих бойових виходів теж відома – відсутність людей. У моїй роті некомплект (як і у всіх інших), а з тих, що є, приблизно половина – категорія 50+, вони постійно хворіють і лікуються. Немає людей – немає й нормальних ротацій. Ще одна причина – небезпечна логістика, але це другорядне. Бо якби були люди, безпечний час для заміни принаймні раз на місяць можна знайти.

Ідеально було б, якби піхотинець місяць перебував на бойових, а місяць відновлювався у фронтовому селі. Але за теперішніх умов це абсолютно нереально через нестачу людей, – скаржиться Ботанік.

Ботанік: "Своє головне призначення як командира бачу в тому, щоб мінімізувати втрати особового складу"

Фото, надані Олексієм

Після бойового виходу Олексій отримав відпустку – "цілих" 15 днів (плюс дорога). Вдома він привітав доньку з 10-річчям, подарував велосипед і навчив на ньому кататися. А далі знову повернувся в підрозділ.

– Своє головне призначення як командира бачу в тому, щоб мінімізувати втрати особового складу, в ідеалі – щоб їх зовсім не було, – каже Ботанік. – Але на війні і в піхоті це, на жаль, неможливо. Якщо ж говорити про особисту мотивацію, то я не хочу, щоб мої рідні, моя донька бачили те, що бачу я – вибухи, прильоти КАБів, зруйновані села, смерті. Це заради чого я тут…

Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, спеціально для УП. Життя