Журналістка Тетяна Літераті: «У «Втраченому Ужгороді» хотіла відкрити щось нове, чого вже ніхто не пам’ятає»

Саме Тетяну містяни номінували на перемогу в номінації «Люди слова» в рамках проєкту Фонду Андрія Півня «Ужгородці, якими ми пишаємося». Наша розмова – про втрачений Ужгород, любов та байдужість до його історії та майбутнє, заради якого й хочеться зберегти пам’ять про минуле.

– Таню, ти народилася й виросла у Чопі. А в Ужгороді в дитинстві бувала? Маєш дитячі спогади, пов'язані з ним?

– Коли я була мала, моя мама працювала в міліції в Чопі й іноді, коли вона їхала в Ужгород за зарплатнею, брала мене з собою. Пригадую, як ми ходили Мукачівською, йшли через увесь центр на нинішню вулицю Другетів. Найяскравіший дитячий спогад – решітки ливнівок на Корзо. Я завжди питала маму, для чого вони. Я чомусь думала, що це доріжки для сліпих, щоб вони знали, куди йти. Я і собі завжди ходила по цих решітках. Ну і обов’язково, коли ми йшли на вокзал через проспект, мама мене водила в «Комфорт» – кафе, де продавали кульки морозива у вафельних ріжках. Ужгород мені подобався з дитинства.

– До речі, історією в дитинстві цікавилася?

– Абсолютно не цікавилася і навіть коли закінчувала школу, подумати не могла, що займатимуся вивченням історії міста. Мабуть, щоб розуміти історію, любити її, треба бути трішки дорослішим. Я дивуюся, коли вона цікава дітям. Напевно, треба мати життєвий досвід, щоб оцінити всі її перипетії.

– Ти вже стала ужгородкою, видала про його життя 5 книг... А з чого почався ваш роман із цим містом? Як відчула свою любов до нього?

– Взагалі я після школи дуже хотіла жити в Ужгороді. Чоп для мене був затісний, хотілося чогось більшого, але не такого великого як Київ. А Ужгород подобався своєю затишністю. Коли я вступила в університет і почала тут жити, щоразу відкривала різні закутки цього міста. Якось вночі ми з друзями залізли у скансен і гуляли там. Досі не розумію, як ми не наткнулися на сторожа. А одного разу з подругою, з якою жила, вирішили заночувати в замку і подивитися, чи є там Біла Діва. Взяли з собою бутерброди, чай, прийшли під закриття і залізли під сходи. Зараз там відкрита експозиція, а тоді висіла поліетиленова загорожа, бо тривали якісь роботи. Ми й подумали, що там навряд чи сторож шукатиме. Сіли і сиділи. Але ми прийшли зарано. За пів години знудилися, попили чаю, з’їли бутерброд. І коли залишалося до закриття кілька хвилин, зрозуміли, що нам уже нудно і краще піти кудись погуляти. Вийшли останніми, так і не переночували. І не шкодую.

– «Втрачений Ужгород» одразу планувала як цикл? Пам’ятаю, ти розповідала, що все почалося з листівок із старими зображеннями міста, які приніс у редакцію читач газети «Ужгород»...

– Я тоді ще вчилася в університеті, це було у 2004 році. Мені дали завдання зробити інтерв’ю з Олександром Волошиним – колекціонером листівок. І ми з ним започаткували рубрику, де друкували стару листівку і питали читачів, де знаходиться це місце. Нам приходило багато листів, люди писали особисті спогади про ці місця, їм хотілося розказати. У цикл публікацій це переросло поступово. Я час від часу писала статті на історичну тематику. А в грудні 2014 року прийшла працювати на сайт «Про Захід» і тодішній головний редактор видання Юра Лівак запропонував започаткувати рубрику «Втрачений Ужгород». Він знав, що мені подобається ця тема. І ми спробували. Переді мною не було окреслених хронологічних рамок. Тому перші статті були про радянський період: кафе «Золотий ключик», дегустаційну залу «Променисте». А потім я сконцентрувалася на дорадянському періоді. Бо радянські роки багато хто пам’ятає і в кожного є власні спогади про нього. А мені хотілося відкрити щось нове, чого вже ніхто не пам’ятає.

– За мотивами своїх книг ти проводила кілька вільних екскурсій і вони збирали близько сотні слухачів. Тішишся, що ужгородці мають інтерес до історії свого міста?

– Назвати це аж дуже великим інтересом – я би не назвала. В Ужгороді близько 115 тисяч населення. Книжки виходять тиражем 1000-1300 примірників. Тобто мою книжку має 1% мешканців міста. Було б добре, якби більше людей цікавилися історією. Втім, читати це одне, а слухати автора – зовсім інше. Тож класно, що люди приходять на вільні екскурсії, це можна вважати певним успіхом.

– Як гадаєш, із чим пов’язана цікавість до минувшини свого міста?

– Я бачу ностальгію за 20-30-ми роками минулого століття не тільки у нас. Це відмічають всюди у Європі. Люди асоціюють той час із періодом умовного процвітання, стабільності, швидких темпів розвитку. До нас приїжджають туристи зі Словаччини, Угорщини, Чехії, які шукають сліди своїх дідів, бабусь, що жили тут на початку ХХ століття. Я працюю в цій темі, заглиблююся в документи, газети і давно відкинула той міф, начебто в Ужгороді колись було так чисто, що можна було в білих шкарпетках по набережній ходити. Ми зараз живемо незрівнянно комфортніше, ніж тоді. Навіть багаті люди тих часів жили набагато скромніше, ніж ми тепер. Тому намагаюся розвінчувати ті міфи, щоб люди не апелювали до «А колись».  Бо «колись» жили дуже важко, була висока смертність. Один місцевий багатій помер від занесеної інфекції через поріз пальця. Той же художник Бокшай міг би малювати набагато довше, якби жив зараз. А в ті часи через катаракту він жив у напівтемряві, сердився, бо хотів і не міг малювати. Його діти мені розповідали, як він сідав малювати, нічого не бачив і кидав пензля об мольберт. І так він просто розтанув. Ми тепер справді живемо в набагато кращих умовах. Тож одна з причин інтересу людей – це романтизація тих часів. А ще такий інтерес з’являється, бо ужгородці хочуть більше знати про своє місто. Взагалі в нас мало хто знає історію міста, бо від 40-х до 80-х років сюди приїхало дуже багато людей з усього Союзу. Після війни у нас було 18 тис мешканців, а станом на 1980 рік Ужгород – стотисячник. Звичайно, вони не знали історії міста, не могли її розповісти дітям. А в родинах корінних жителів цього не розповідали, бо це було небезпечно.

– А яка твоя мотивація писати про минуле міста?

– Я хотіла сама дізнатися те, чого не знала. А потім побачила, що це треба родинам тих людей, про яких пишу. Вони самі розуміють, що втратили час, не дізналися багато з життя своїх родин, а тепер мають велике бажання передати це далі своїм дітям, онукам, які поки не цікавляться, але з часом захочуть дізнатися про своє коріння. Я помітила, що після 30-40 люди починають цікавитися, хто вони і звідки. І мій читач, як правило, зрілий. А ще мене мотивують читачі. Іноді ловлю себе на думці, що я втомилася. Але в потрібний момент хтось напише: «Шукайте ще, пишіть, це було так цікаво!» Або якась дитина змотивує. Я час від часу проводжу заняття для учнів 9-11 класів. Вони вже готові сприймати ці історії і орієнтуються в місті, їм можна пояснити, де знаходилася певна будівля. От нещодавно у другій школі вчителька дала дітям завдання написати відгуки-твори за підсумками такого уроку і прислала їх мені. Я отримала такий фідбек, що змотивував працювати ще!

– На презентації твоїх книг приходить не менше вдячних читачів, ніж на екскурсії. Саме на презентаціях можна зустріти нащадків тих, про кого пишеш. Знаю, бувало, що родичі не хотіли йти на контакт і ділитися спогадами. Як дієш у таких ситуаціях?

– У моєму випадку книги – це історії про людей. І я хочу показати, що всі вони не вигадані, вони ходять серед нас і можуть розказати про своїх предків із перших уст. Хтось плаче, хтось згадує такі речі, які не розповіли мені, а це би класно доповнило історію. Мені хочеться, щоб презентації виходили душевними, де всі свої – люди, які цікавляться історією і чиї предки були історією. З останньою книжкою («Втрачений Ужгород. Міська управа». – Авт.) було важче, бо через карантин люди не змогли приїхати з-за кордону, а в Ужгороді проживають нащадки тільки 2 мерів. А якщо трапляється стаття про людину, чиї нащадки не хочуть іти на контакт, то я відкладаю на майбутнє, вмовляю їх кілька років, часом через знайомих чи дітей. Я можу знайти інформацію в газетах, архівах, але з досвіду – це вийде абсолютно не так, як із розповідей людей, які знали цю людину особисто, мають сімейні фотографії.

– Про що найчастіше питають читачі?

– На презентації, як правило, приходять з ідеями: а напишіть про це, а чи знаєте історію цього будинку. Недавно на зустрічі питали, чи правда, що на Корзо під всіма будинками є величезний підвал, де би міг проїхати віз, запряжений кіньми. А у соцмережах питають, як дослідити свій родовід, як потрапити в архів і знайти відомості про своїх предків. А я – як чоботар без чобіт: свого родоводу ще не склала і не працювала з таким метриками. Але я колись до цього доберуся.

– Цього року ви випустили відеоверсію «Втраченого Ужгорода». Після зйомок ти навіть презентувала наступну книгу в образі початку минулого століття. Це пов’язано?

– Так, лишився костюм, який мені дуже подобається. І це допомогло привнести атмосферу й у презентацію. Я давно хотіла це зробити й запросити на презентацію людей в костюмах минулого століття і тим, хто виконає цю умову, подарувати книгу. Можливо, ще використаю цю ідею. Перевтілюватися в різні образи – це, мабуть, мій улюблений момент відеоверсії «Втраченого Ужгорода». Мені самій це дуже сподобалося.

– Який відгук глядачів отримали?

– Ми охопили справді багато людей. В Ютюбі в нас дуже багато схвальних відгуків. Хоча були і негативні, що ми не розкрили якусь тему. Критика – це нормально і моє бажання не відбиває. А якщо люди вважають, що можна зробити краще – зробіть. Ми зробили це в силу своїх можливостей настільки добре, наскільки змогли. І насправді приємно, що переглядів багато. Коли я проводила акцію до Чорної п’ятниці, то багато хто згадував про відеоверсію та мою нібито акторську майстерність, Образи. Сподіваюся, що цей проєкт справді когось зацікавив, спонукав більше дізнатися про історію.

– Ти не тільки пишеш про минуле міста, а й береш участь у його майбутньому. Ходиш на засідання міського органу з питань охорони культурної спадщини та консультативної ради з питань охорони культурної спадщини при Закарпатській ОДА. Як так вийшло? І яку бачиш тенденцію серед забудовників та власників приміщень? Є в них прагнення зберегти архітектурну спадщину?

– До обласної консультативної ради з питань охорони культурної спадщини мене запросили три роки тому як представника громадськості. З того часу з кожного засідання я роблю статтю про те, що планують перебудувати в історичній частині міста, щоб люди були підготовлені до того, що змінюватиметься в місті. І не переживали або навпаки переживали, якщо для цього є підстави. Проєкти приносять різні. І дуже рідко трапляється, що проєкт не має зауважень. Як правило, підприємці не зацікавлені робити якісні реставраційні проєкти – вони хочуть пристосувати майно, щоб воно приносило вигоду. Або зробити будинок більшим, вищим. А ще люди прагнуть здешевити роботи і замінюють, наприклад, черепицю металочерепицею. Часто приносять проєкти заднім числом – уже почали роботи, а тоді принесли проєкт. Буває, що ми відмовляємо в погодженні, а людина все одно діє за цим проєктом. У нас немає дієвої практики покарання, знесення незаконних будівель. Вони знають це і тому так роблять. Іноді сумую: ти безкоштовно витрачаєш свій час, годинами розглядаєш, вивчаєш проєкти, архітектори аргументують, підказують, як це можна зробити краще. Але коли бачиш, що все це намарно... Я так часто плачу після консультативних рад... Ти щиро вболіваєш за це, але результат не виправдовує себе. Я мало можу навести хороших прикладів, але є дуже багато поганих.

– Це сумно і справді нам варто задуматися над тим, що ми залишимо після себе. Але давай про щось позитивніше. Думаєш уже про те, щоб розширювати лінійку «Втраченого Ужгорода» і створювати якісь суміжні продукти?

– Думали про мультик. Виявилося, що це дуже складно, дорого і довго. Тому поки цей проєкт трошки відклали. І думали про дитячу книжку. Привідкрию плани – хочемо подати цю ідею на Український культурний фонд. І якщо виграємо, то наступного року спробуємо втілити в життя. Поки зарано говорити, яка вона буде, про що, але ідея є.

– Яке твоє улюблене місце в Ужгороді?

– Це моя квартира. Я домосідка. Можливо, коли багато спілкуєшся з людьми, то хочеться відпочити, побути самій. Я люблю працювати вдома, я не офісний працівник, мені потрібна тиша, спокій і щоб я була сама. А якщо про старий Ужгород говорити, то я люблю Замкову гору. Мабуть, всі в Ужгороді її люблять. Там затишно, красиво, тихо. Люблю навколишні вулички: Ольбрахта, Замкову, Капітульну. Люблю й подвір’я замку. А тепер буваю там частіше, бо отримала дозвіл на роботу з фондами краєзнавчого музею – фотографіями, журналами газетами. Замок, його територія і фонди – для мене це нерозгаданий пласт історії Ужгорода.

Розмовляла Ксенія Шокіна

Фото авторки, Ужгородської міської ради та Катерини Ірхи