Головна режисерка «Бавки» Наталія Орєшнікова: «Дітей завжди потрібно дивувати»

— Пані Наталю, коли ми домовлялися про інтерв’ю, відчула, що в новорічно-різдвяний період у вас надзвичайно гарячий сезон. Розкажіть трохи про особливості зимових театральних постановок.

— У всіх театрах, особливо в дитячих, новорічна пора надзвичайно напружена. Про це навіть жарти побутують. За місяць-півтора до Нового року ми придумуємо програму, робимо декорації — готуй сани з літа, так би мовити. Щороку програма нова — щось додаємо, щось змінюємо. Звичайно, ми зберігаємо і канонічні моменти. Діти чекають на свято, чекають Миколая, Діда Мороза. Хоча від останнього, на мою думку, вже час відходити. Мрію перейти на іншого казкового діда-символа Нового року. Він є у кожній країні, діти хочуть його бачити. Ми навіть пошили вже цього персонажа, тільки ще вагаємося, як його назвати, щоб уже з імені було зрозуміло, хто це. Він буде самобутнім, колоритним, закарпатським. Думаю, що вже наступного року плавно відходитимемо від совдепівського образу Діда Мороза. Ми не позбавимо дітей свята, але відійдемо від насадженого нам персонажа — нехай буде наш. Чому не може на Закарпатті ходити свій дід, який даруватиме свято?

— А чи будуть у «Бавки» в цьому зимовому сезоні прем’єри новинок?

— Перед Новим роком ми готували новинку — дуже класний зимовий спектакль за п’єсою Нелі Шейко-Медведєвої. Називається він «Хуха, Дюдя і Потороча». Хуха від слова хухати, Дюдя — це назва холоду і Потороча — смішний та добрий персонаж, що приб’ється до цієї веселої компанії. Його підготовка трохи затягнулася через незалежні від нас обставини, але ми неодмінно його покажемо вже наприкінці січня.

— Новорічні вистави по-особливому важливі для дітей. Мабуть, і до акторів маєте особливі вимоги?

— Так. У мене завжди є велика вимога і до себе, і до акторів. Грати для дітей значно складніше, ніж для дорослих. Вони не терплять обману. Головне, щоб діти вірили всьому, що відбувається. Не можна на сцені брехати, потрібно бути щирим. А ще терпіти не можу, коли з дітьми сюсюкаються. Вони ж люди і з ними потрібно говорити по-справжньому. Звичайно, і в театрі, який відвідують дорослі, теж потрібно бути щирим. Потрібно повністю розчинятися в образі і не перегравати, не вдавати. Я називаю це словом «виступати». Все це відшліфовують репетиції. От, наприклад, усі новорічні шоу передбачають інтерактивні ігри (*у цей момент у залі йде вистава і шалено кричать діти — допомагають Сніговику виконати якусь дуже важливу місію. — Прим. Авт.). Уявляєте, якби з ними сюсюкалися у цей час? (Наталія змінює голос на підробно дитячий. — Авт.) «Дорогі діточки, у-тю-тю…» З ними потрібно спілкуватися, як із дорослими, по-справжньому, тоді вони вірять.

— Із якого віку уже можна вести дитину в театр?

— Головне читати афішу. Зараз є навіть бейбі-театри, які орієнтовані на пізнання світу. Це для дітей від народження до 3 років. Я була на таких виставах і це реально вау. Це дуже круто — як салюти. Є в мене мрія і у нас таке втілити, вже маємо напрацювання. Далі від 3 до 5 років — у нашому репертуарі є такі вистави. Є казки від 6 до 9 років, 9–12 і 12–16 років. А далі вже вистави для дорослої аудиторії. Театр відкритий для всіх. Просто коли батьки читають афішу, потрібно звертати увагу на напис: «Рекомендовано для дітей такого-то віку». Одного разу знайома жінка каже: «Були ми у вас у театрі. Це жах. Ну як таке можна дітям показувати?» У мене шок. А виявляється, що 4-річна дитина дивилися «Тричі славний розбійник Пинтя» і налякалася. Хоча ця вистава для дітей від 9 років. Так само вистава «Котик і півник» не буде цікава школярам у ті ж 9 років. Коли дитина дивиться виставу у тому віці, на який ця вистава розрахована, все заходить на ура. Театр ляльок працює і з маленьким глядачем, і з підлітком та не забуває й про дорослих — для останніх у нас репертуар хоч і невеликий, але є.

— Казок тисячі, як знайти ту, що відгукнеться у серці маленького глядача?

— Драматургія — це основа спектаклю. Обираю за актуальністю та порушеними у п’єсі проблемами. Сьогодні мене дуже радує сучасна драматургія для дітей. Ідей, що ставити, валом, а от часу нема.

— Чи багато в репертуарі вистав за творами закарпатських авторів?

— Так. Дмитро Кешеля, Олександр Гаврош, Василь Густі, були в репертуарі вистави за творами Юрія Чорія, Фелікса Кривіна. Один із важливих для нашого театру напрямків — підтримка традицій нашого краю: наших авторів та місцевого фольклору. Хоча ставимо також твори українських і закордонних авторів.

— Колись ви казали, що хочете поставити містику. Вдалося?

— Гоголь. Для дорослих. Нас відібрали і ми з’їздили з цією виставою у Львів на фестиваль «Струс». Як на мене, все вдалося. Я працювала з чудовою художницею Інессою Кульчицькою зі Львова. Зал дуже добре сприйняв, особливо молодь. Це той випадок, коли ти відчув запит, інтерес молоді. Вистава називається «Вечори на хуторі, або Билиці про вічне». Там ми пов’язали три повісті: «Пропала грамота», «Вій» та «Ніч перед Різдвом». І за сюжетом герой Вакула припускається низки помилок, перероджується і отримує шанс, перемогти Чорта — те егоїстичне начало, що нами рухає і мотивує до неправильних дій. А ми постаємо перед вибором, як вчинити. Тож часом потрібно задумуватися, що робити, які будуть наслідки. У кожного є свій вибір.

— Чи багато вносите у сценарій свого бачення та відмінних від авторського тексту ситуацій?

— Автор — це голий текст. А як ти його прочитаєш — це твоя фантазія. Далі починається візуалізація цього всього. Вдалі ляльки та сценографічне рішення — це 70% успіху вистави. Настільки в театрі важливий художник. Мені може сподобатися будь-яка п’єса, але якщо художник її не бачить на сцені, у нього не виникає сценічний образ вистави, то нічого не вийде.

— В еру технологій чи охочі до театру? Чим можна захопити і здивувати сучасних дітей із кліповим мисленням?

— Сьогодні у виставі має бути динамічна дія, зміна картинки. Найбільше мене дивує, як сучасна молодь концентрується на кількох джерелах інформації одночасно. Телефон не заважає їхньому сприйняттю. Для мене це незрозуміло. Хоча дуже радію, що на наших виставах діти до телефонів не тягнуться. Але з ними потрібно говорити сучасною мовою, спецефектами. Дітей завжди потрібно дивувати: темою, сценографією, грою, світлом і музикою, формою. Якщо ти хочеш, щоб дітям подобалося, потрібно бути з ними на одній хвилі, цікавитися їхніми потребами та проблемами: перше кохання, сенс буття, спілкування з однолітками та родиною. Проблеми залишаються, але їхнє сприйняття змінюється.

— А як ви відслідковуєте інтереси своєї аудиторії?

— Є вихованці театральної студії різного віку — малюки, підлітки та студенти. Ясна річ, що вони хочуть бути акторами, але ж у них є купа проблем, із якими вони щодня стикаються. Також я спілкуюся з дітьми знайомих. Найбільше мені сумно, що сьогодні і маленькі діти, і старші дуже мало читають. А для акторства це проблема. Коли ти читаєш не маленькі заміточки, а більші за обсягом твори, то ти дізнаєшся нове, у тебе працює фантазія, бо ти все це уявляєш у голові. Книга дає все, порушує соціальні теми. От нещодавно ми поставили виставу «Нова сукня для принцеси» й порушили тему екології: аби не смітити, ліс не вирубувати. Ще одна проблема — замкнутість. Навіть за акторами помічаю: раніше всі спілкувалися, а зараз щойно є вільна хвилина — одразу в телефон. Зникло елементарне — спілкування.

— Я дуже добре пам’ятаю закриття 39-го театрального сезону влітку 2020. Тоді «Бавка» підготувала флеш-арт «Казкові вікна» й уся вистава через локдаун була саме з вікон театру. Як виникла така ідея і що взагалі відчував і переживав театр тоді?

— Це була жесть. Ми так сумували за глядачем, що готові були вигадати що завгодно, аби тільки реалізувати себе. І знайшли ідею з вікнами. Хоча, правду сказати, половину задуманого не змогли втілити, бо в нас вікна незручні і не все відкривалося. Репетирували на сцені, ввечері спробували, як це виглядатиме вже з вікон, вранці прогнали ще раз і зіграли. Це нові форми, вони постійно мають бути у театрі. Хоча насправді було журливо. Але в карантин ми багато репетирували, коли мали змогу, і зробили гарну концертну програму. Ми навіть отримали відзнаки на всеукраїнському конкурсі театрів ляльок «Прем’єра сезону». Наших акторів нагородили за найкращі чоловічу та жіночу роль.

— А ви на сцену виходите?

— Трооошечки мене випускають (Жартує. — Прим. Авт.). Коли ми святкували ювілей Кешелі і грали «Недотепу із вертепа», а ще коли ми їздили на фестиваль у Дніпро, там теж мене випускали. Насправді я — з задоволенням. І якби ви спитали, що я люблю більше: режисуру чи акторство, я відповім — акторство.

— Сумуєте за грою?

— Так.

— А чим вона вам подобається?

(В очах Наталі ніби загораються софіти і вона переходить на шепіт, а далі захоплений напівшепіт) — Усііім. Розумієте… коли у тебе спектакль, ти прокидаєшся, думаєш про це, налаштовуєшся, виходиш на сцену, граєш, перевтілюєшся, а потім оплески… Особливо, коли все вийшло… І ти такий задоволений. А далі внутрішнє спустошення, бо ти такий пустий-пустий, але такий щасливий. Потім починається легка депресія і смуток. І хочеться ще. Ну це ж кайф! А режисер що? Придумай, із тими попрацюй, із цими попрацюй, склади графік репетицій, ще один сценарій, ще одна постановочка… (Видихає. — Авт.). Я задумуюся над тим, щоб повернутися на сцену. Я би грала. (Знову шепоче. —Авт.) Якби який-небудь режисер поставив виставу. І взяв би мене у постановку. Я б зіграла.

— Ви викладаєте театральне мистецтво і дітям, і студентам. Яким бачите майбутнє театру?

— Та все буде добре, все у нас вийде. Головне любити свою професію. Єдине — хочеться, щоб молодь розвивала, вкладала свої сили і знання в країну.

— У чому для вас романтика театру?

— Ми щоразу переживаємо багато-багато життів. (Шепоче. — Авт.) Бо кожен персонаж має своє життя. І це так от… так! Це чародійство, де ти можеш зазирнути у світ фантазій і повірити в чудо.

Розмовляла Ксенія Шокіна

Uzhgorod.net.ua

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі