"Мені здається, що я сплю, і це страшний сон". Історія жительки Ірпеня, яка переїхала в Ужгород

Ярослава поділилася з Суспільним власною історією: "Думали, що це буде кілька днів... В перші дні було, звичайно, не так страшно. Ми чули здалеку якісь там звуки, вистріли, але нам здавалося, що це далеко. Одразу навпроти нашого будинку школа. У нас там є приміщення — спортивний зал. Люди почали сходитися, і їх, як виявилося, було дуже багато: у нас в залі було близько 100 людей. Увесь день було за наростанням — звуки ставали чутнішими. Ми зрозуміли, що щось не так. Можливо мене заспокоювали усі, оскільки я при надії, і говорили — "перестань хвилюватися, все нормально. Кілька днів і все закінчиться. Ірпеня взагалі ніхто не торкнеться. Кому потрібне це мале містечко?".

"Але от 2-го числа, я чітко пам’ятаю, був моїм першим найстрашнішим, емоційно, днем. Тут трохи з гумором те, що мій батько не міг виспатися, тому що було багато чоловіків, які жахливо хропіли, і він попросив відпустити його спати у квартирі, бо хотів виспатися. Кажу: "Добре, але якщо що, то спи біля коридору". Ми там все позакривали. І я вночі прокидаюся від того, що у нас просто усе здригається, і чутно звук літака, що над нами пролітає, і потім вибухи. І ми розуміємо, що у нас у підвалі усе труситься, повністю усе приміщення. Усі підскочили, і перше, що я вигукнула — "Тато!". Я дуже хвилювалася, бо не знала куди воно прилетіло, здавалося, що одразу біля нас. І я вибігаю, чоловік мене втримав, і заспокоював, що зараз усе вирішимо. Я йому дзвоню — він не бере слухавку. Це було, насправді, дуже страшно... тому що ти не розумієш де воно, здавалося, ніби ось тут. Коли ти відчуваєш це фізично тут, то здається тобі, що це одразу над тобою сталося. А це, буквально, через кілька будинків, житловий дім, п’ятиповерховий, — його не стало", — каже жінка.

"У школі, насправді, по класах, було багато сімей. Директор усі вікна заставив меблями, заліпили все, але чутність у школі була такою, що я не заснула ані на хвилину. Бахкало всю ніч. Нам казали, що це поруч біля нас все відбувається. І я зрозуміла — вже сім днів там знаходяться люди, котрі чують це кожну ніч. А ми, знаходячись у підвалі, чули лише малу частину того всього. Одну ніч переночували і вирішили їхати на той бік, де квартира батьків, — там ще була електроенергія. Це якраз був дев'ятий день. Ми зранку прокидаємося, їдемо на квартиру до батьків, забираємо ще по дорозі одну сім’ю. І чоловік мені каже — "Давай, поки ще тихо, я поїду, на нашу сторону, і візьму ковдри". Я погодилася, він поїхав. І тут, я через вікно бачу три вибухи і чорний дим, і розумію, що там щось відбувається, і в мене починається істерика, я плачу, і набираю чоловіка. Він коли їхав (повертався), уже летіли камені, осколки від вибухів... підбирав кого міг в машину, когось підвозив на наш бік. І потім сказав, що потрібно сьогодні виїжджати. Ми чекали дзвінка, що нам сказали, коли можна їхати. Ми об’їжджали весь Київ. Раніше, до Коцюбинського, ми їхали 20 хвилин. Того дня ми їхали близько двох з половиною години. Нас там мали прихистити, і думали, що побудемо там кілька днів, а далі будемо вирішувати. Але ....", — розповіла Ярослава.

"Здавалось би, я поїхала подалі від усього — від того, що ми пережили, від тих усіх криків і того, що я побачила у нас у місті, я себе запевняла, що тут спокійно. І от коли зараз лунає сирена, то мені одразу знову все перед очима. Я дивлюся у вікно, і мені здається, що можу побачити літак, який скидає ракету чи ще щось може бути... здається, що або вже дах їде, або, просто хочеться, щоб усе це закінчилося.

Мені здається, що я сплю і це страшний сон. Кожен з нас засинав, і думав — я прокинуся, відкрию очі, і буду у себе в ліжку, під своєю ковдрою, я іду на улюблену роботу, я іду прогулятися в улюбленому парку, подихати свіжим повітрям. Повірте, думаю, що цей шок залишиться ще надовго. Я досі спати не можу. Мені сниться лише щось погане — я приходжу додому, а там росіяни, або ж приходжу, а мого будинку взагалі немає....", — зауважила жінка.

Cуспільне Закарпаття