Втрачений Ужгород: каплиця Михайла Лучкая (ФОТО)

Втрачений Ужгород: каплиця Михайла Лучкая (ФОТО)
Старовинна Цегольнянська церква на живописному пагорбі в центрі Ужгорода здавна була окрасою міста і важливим духовним осередком. Про церкву цю написано у відкритих джерелах багато, ми ж розкажемо нині про маленьку капличку, що скромно стояла біля стін храму у тіні старих дерев. Під її підлогою у 1843 році був похований парох Цегольнянської греко-католицької церкви, поважний священник Михайло Лучкай.

 

На кадастровій карті 1863 року в районі, який тоді називався Цегольнею (угорською – Téglaszin), можна побачити позначену будівлю церкви з цвинтарем навколо. Хоча на той час цей храм уже був освячений на честь Преображення Господнього, на карті він позначений словами «Szt. Maria Magd:» (мабуть, храм святої Марії Магдалени). Так само на той час біля стін церкви вже стояла каплиця із похованням священника Михайла Лучкая, але на карті вона чомусь не позначена – очевидно, сприймалася як поховальна крипта на території церковного кладовища.

Михайло Лучкай був парохом храму на Цегольні двічі. Вперше – у 1826 році, після майже десяти років роботи секретарем єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії. Якщо ви перечитаєте біографію Михайла Лучкая, то побачите, що він зумів всього через рік після висвячення отримати посаду єпископського архіваріуса, доглядача за багатою єпархіальною бібліотекою. Молодий архіваріус справив приємне враження на новопризначеного єпископа Олексія (Елека) Повчі, тож той запросив Михайла Лучкая (або тоді ще Михайла Попа, бо у джерелах не значиться, в який період свого життя священник змінив прізвище свого батька на прізвище, присвячене його рідному селу Лучки) стати секретарем єпископа.

Значно пізніше місцева газета «Görög katholikus szemle» зазначала у статті про Лучкая, що молодий секретар мав доволі велику владу, адже був довіреною особою єпископа, його улюбленцем, багато з ним подорожував і часто вирішував важливі церковні справи, коли єпископ хворів (а це бувало доволі часто, адже Олексій Повчі став єпископом, маючи вже 63 роки). Цим він, мовляв, нажив собі у церковному середовищі багатьох ворогів, був навіть звинувачений у зловживанні становищем. Слідство показало, що звинувачення ці були безпідставними, та все ж Лучкай відмовився від посади секретаря і попросив єпископа дозволити йому стати парохом Цегольнянської церкві.

Дозвіл було отримано у 1826-му, але через кілька років Михайло Лучкай поїхав з міста, отримавши несподівану пропозицію. Карл ІІІ (герцог Парми з роду Бурбонів) запросив Михайла Лучкая стати придворним священником. Лучкай поїхав до Італії, кілька років проживав у місті Лукка, здобув велику повагу герцога. Саме в Італії священник написав мовознавчу працю «Grammatica slavo-ruthena» («Граматика слов’яно-руська»), яка у 1830-му вийшла  друком у Буді. Вже наступного року Михайло Лучкай повернувся до Унґвара, де знову був призначений парохом Цегольнянської церкви. Крім душпастирства, священник займався громадською роботою, у 1835-1839 роках керував учительською чоловічою семінарією, а ще встигав працювати над дуже серйозною науковою працею, яку він назвав  «História Carpatho Ruthenorum» – «Історією карпатських русинів».

У газеті «Görög katholikus szemle» за  1911 рік у дописі Онтола Годинки була згадка про те, як він, шукаючи в єпископському архіві документи за 1715 рік, знайшов на вершечку однієї з шаф кілька папок із рукописами Михайла Лучкая. Священник і справді не встиг за життя видати свою монументальну працю, тож вона роками пилилася в архіві, чекаючи слушного часу. Про рукопис латиномовної «História Carpatho Ruthenorum» згадувала газета і в 1918 році (тоді писали про 4 частини праці, які так і лежать в архіві). Подальша їх доля взагалі дуже загадкова і потребує додаткових досліджень. Бо в радянські часи рукопис, ніби, зник з архіву, а потім був випадково знайдений (в іншому варіанті придбаний відомим латиністом Юрієм Саком у свого студента). В одних джерелах ідеться про копію або чернетку рукопису, інші кажуть, що знайдений був оригінал і зовсім незрозуміло, де ця робота зберігається нині. Як би там не було, та завдяки гігантській роботі закарпатських мовознавців вдалося перекласти з латини на українську мову шість томів «Історії карпатських русинів», а згодом і видати їх. Останній том вийшов друком у 2012 році.

Михайло Лучкай помер у грудні 1843 року, невдовзі після того, як завершив свою «História Carpatho Ruthenorum». Чому він не хотів бути похованим у підземній крипті Цегольнянської церкви – загадка. Хтозна, можливо, відчував, що поховання у крипті будуть зруйновані (сталося це у радянські роки, коли у стінах церкви обладнали обчислювальний центр). Відомий краєзнавець Людвіг Філіп у своїй книжці «Ужгород – рідне місто моє» пише, що каплиця була зведена на початку 1840-х за сприяння вірниці Марії Башковської. Коли цегольнянського пароха не стало, його поховали під підлогою каплиці. Ми не знаємо, чи була у той час каплиця діючою, чи її закрили, як крипту. Не знаємо, як вона виглядала всередині, де саме була згадка про те, що там похований Михайло Лучкай.

Мабуть, зовні каплиці такої згадки не було, тож за кілька десятиліть призначення її почало місцевими мешканцями забуватися. Аби цього не сталося, учні місцевої гімназії з подачі тодішнього директора Андрія Алиськевича у 1926 році виступили з ідею зібрати якомога більше інформації про цегольнянського священника та упорядника першої руської граматики. Гімназисти зі своїми викладачами почали розшукувати роботи, зображення, деталі біографії Михайла Лучкая (варто зазначити, що жодного зображення знайдено так і не було). Після пошукової роботи планувався другий етап – вшанування пам’яті Лучкая пам’ятним стовпом. Згодом ідея зі стовпом трансформувалася в пам’ятну дошку на одній зі стін каплиці. Мабуть, так гімназисти зі своїми викладачами хотіли нагадати і закарбувати в пам’яті ужгородців той факт, що ця маленька споруда біля стін Цегольнянської церкви є не просто каплицею, а місцем поховання Михайла Лучкая.

Певний час тривала підготовка урочистостей, виготовлялися доволі велика мармурова пам’ятна дошка (на жаль, не знаємо, хто її виготовив і звідки походив матеріал) та гіпсова рама для її оздоблення. 15 травня 1927 року о 10.30 в садку Цегольнянської церкви зібралося чимало людей: місцева інтелігенція, духовенство (був присутній навіть тодішній єпископ Петро Гебей), чиновники, гімназисти, школярі. Кілька вітальних слів сказав єпископ, потім виступив із промовою професор гімназії і викладач історії Олексій Іванчо, а від гімназистів слово мав учень VIII класу Іван Чічарик, котрий розповів, яку роботу провела молодь, аби пам’ятна дошка прикрасила стіну каплиці Лучкая. 

Фото – з фондів Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького

Чудові фото з цієї події зберігаються у фондах Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького. На них видно і численних гостей заходу, і пам’ятну дошку, покриту білим полотном, і те, як палко уже біля відкритої для огляду дошки виступає гімназист Чічарик. Але на цьому захід не завершився, бо мав він і вечірню програму – показ у міському театрі вистави «Учитель» за п’єсою Івана Франка, яку підготувало товариство Кирила і Мефодія.

Фото – з фондів Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького

За цією подією в історії каплиці Лучкая були як спокійні роки, так і період, коли в радянські часи її перетворили на невеличкий склад Ужгородського університету. На щастя, немає даних про те, що поховання Михайла Лучкая тоді було зруйноване, на це вказує і цілісність підлоги, викладеної плиткою зразка чехословацького періоду. У перші роки незалежності України зі споруди вичистили усе, що там зберігалося. Капличка стала важливим центром збору греко-католиків, котрі приходили туди молитися (позаяк храм поруч був переданий православній церкві). У 2008 році на території нижче старого храму почалося зведення нової будівлі греко-католицької цегольнянської парохіальної церкви. Тоді було запропоноване цікаве рішення – зберегти старовинну каплицю, частково вбудувавши її в нову споруду. Втілив цей задум у життя ужгородський архітектор Петро Сарваш. Тож нині, аби побачити місце спочинку священника, мовознавця й історика Михайла Лучкая, треба зайти до церкви.

Вхід  до каплиці є вільним, всередині немає ніяких згадок про те, що під підлогою є поховання. Але на боковій стіні досі добре видно велику мармурову дошку, якою учні VIII-А класу Ужгородської гімназії вшанували Михайла Лучкая і вписали тим самим і себе в історію міста.

Фото – з альбому «Ужгород» (М.Басараб, В.Ньорба), 1997

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

 

19 квітня 2022р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів