Волонтерка Олександра Барна: «Я впевнена, що після нашої перемоги українська нація зміниться, стане ще згуртованішою!»

Олександра Барна дізналася про війну 24 лютого зразу по 4-й годині ранку – прокинулася від дзвінка подруги, яка на ту мить жила і працювала в Києві. «Вона зателефонувала вся в сльозах, перелякана, каже: «тут стріляють, «глушать» зв’язок, мені треба звідси виїхати, допоможи знайти транспорт». Я не розуміла зранку спросоння, що трапилося, про що вона говорить, як таке може бути взагалі? Яка війна? Проте зразу взялася телефонувати знайомим, які на ту мить мали бути в Києві чи околицях, щоб допомогти з виїздом», – пригадує дівчина.

Відтак були дві години безперервних дзвінків, уточнень, з’ясовувань та підтримки подруги.  Сну, певна річ, уже того ранку не було, тож Олександра зібралася і пішла на роботу. В офісі всі теж були переляканими, виконували свої обов’язки, а паралельно слухали новини. «Я весь цей день дуже хвилювалась за подругу, вона 7 годин стояла в заторі при виїзді з Києва, а потім, коли вже нарешті ніби вирвалися на трасу, потрапили під обстріл під Гостомелем. Я не можу передати того жаху, з яким вона розповідала про пекло навкруги неї, що навколо стріляють, падають гелікоптери на землю... Це було навіть страшно слухати...»

Зараз, оглядаючись на той день, дівчина каже, що таке було враження, ніби панічний страх у всіх, ніхто не міг повірити в те, що відбувається. Того дня думки про волонтерство ще не приходили − тоді швидше за все думалося про те, що буде далі, як з рідними, що вдіяти? А найголовніше: чи дійде цей жах до Закарпаття?

«Якось, може, на другу-третю добу ми почали усвідомлювати, що територія Закарпаття більш-менш віддалена, і війна сюди якщо й дійде, то не швидко. В Ужгороді в цей час дуже оперативно створилися групи допомоги, пішов масовий обмін інформацією, це було так організовано, що я аж дивувалася. Паралельно почали надходити численні запити від друзів та знайомих з центру та сходу України про прихисток… У перший день великої кількості переселенців та тих, хто їде за кордон, ще не було − вочевидь, не дісталися до області через величезні затори, але в наступні дні стало очевидно, що потреба в допомозі є, і буде колосальна...», − пригадує Олександра. 

Так спонтанно й почалася її волонтерська робота. «Спершу це була тільки інформаційна допомога − координувала роботу в окремих групах допомоги, надавала консультації, здійснювала обмін даними, просто пересилала інформацію одним від інших, відповідала на всі запити, які бачила у Фейсбук, у соцмережах, намагалася реагувати на всі прохання допомоги. Зараз розумію, що займало це страшенно багато часу – іноді «сиділа» в комп’ютері чи з телефоном у руках і до 2-ї ночі, а вже о 6-й треба було вставати збиратися на роботу. Але в ті дні через шок, напевно, на адреналіні, це не помічалося – робила все, що треба було, бо ТРЕБА. У нас на Закарпатті навіть відповідна приказка є: «Великий пан «треба».      

Не сама, а з подругами Олександра збирала інформацію про те, хто може прийняти вимушених переселенців, які саме родини, на які терміни – і ділилися, ділилася, ділилася. Коло знайомих у цій роботі росло не днями, а миттєво. Але ця згуртована потужна праця – десь організована координація, десь поодинці чи невеликими групами – дала своє: сотні тисяч українців саме завдяки таким, як волонтерка Tolk, отримували вкрай необхідну в перші дні й тижні війни інформацію: куди можна поїхати, чи реально знайти необхідні речі, де отримати прихисток, в кого попросити допомогу, до кого звернутися за медикаментами, де подадуть бодай тарілку гарячого борщу перед далекою подорожжю в Європу…  

Десь за два тижні, коли вже була налагоджена чітка робота волонтерських центрів в Ужгороді (а діяли вони при міськраді, на територіях шкіл, садочків, заводів, різних закладів), коли були створені тематичні телеграм-канали та групи в інших соцмережах, де з’являлася інформація про все необхідне, Олександра з подругами прийшла в найбільший в Ужгороді Центр гуманітарної допомоги «Совине гніздо». Фактично це був і є основний гуманітарний хаб в Ужгороді, в якому надавалася інформаційна, гуманітарна допомога, здійснювалася реєстрація вимушених переселенців тощо. «Я вирішила піти до цього Центру і спробувати записатися до складу волонтерів, – розповідає дівчина. – Коли прийшла вперше, то почула, що дуже багато бажаючих допомогти, зараз нема вільної ділянки роботи. Це навіть втішило певною мірою, що, на щастя, навколо стільки небайдужих людей… Але звернулася за кілька днів повторно і вже після цього протягом місяця за потреби приходила до «Совиного гнізда» щоразу по завершенні робочого дня, робила все необхідне, що доручали координатори».  

У «Совиному гнізді» Олександра з подругами та іншими волонтерами зустрічали людей з евакуаційних рейсів. У перші тижні війни при зверненні до Центру вимушених переселенців реєстрували, надавали їм усю необхідну допомогу, харчували, організували нічліг чи тривале проживання  в разі потреби. Волонтерка долучалася до роботи з видачі всього необхідного для переселенців.

«В один із вечорів, десь о 22-й вечора, в Ужгород приїхав евакуаційний рейс із Маріуполя, там вже була складна ситуація, але евакуація ще була можливою... З автобуса вийшли десятки людей, які не мали з собою нічого, це були згорьовані, втомлені люди... Серед них були такі, хто лишився без рідних... А потім вийшов із автобуса хлопець, який, як я зрозуміла, був пораненим, бо користувався милицями. Він підійшов до нас, дивився якийсь час на нашу роботу отакенними великими блакитними очима, а потім підходив до кожного і напевно хвилин з десять просто дякував. Казав: те, що ми робимо, зараз не менш важливо, ніж захист на передовій. Це було для мене здивуванням: чоловік, який бачив стільки жаху, хвалив нашу роботу: «Ви справжні українці, ви неймовірні молодці!» – казав він. І нам було незручно, що він дякує нам, а не ми йому – за те, що він захищав нас, щоб ми могли прокидатися в тиші й працювати...»  

Роботи в ті дні вистачало, це було переважно сортування та пакування одягу, взуття, постільної білизни, засобів гігієни та багато іншого – всього, що приносили небайдужі ужгородці та привозили як гуманітарні вантажі з-за кордону. Коли забракло коробок, усе складали на спеціально виділені місця. Усе підписували та маркували, щоб ті, хто видаватиме потрібні речі, могли легко і швидко зорієнтуватися.   

«А поночі вдома я телефонувала батькам і розказувала про все, що бачила. Тільки їхня підтримка й допомагала в ті тяжкі дні», – каже Олександра. Дівчина й зараз долучається до волонтерських проєктів у різних групах та спільнотах і каже: «Ми змінилися всі в цей час: я особисто, мої подруги, знайомі, рідні, численні друзі, колеги. І я впевнена, що після нашої перемоги українська нація зміниться, стане ще більш згуртованою! Багато людей не матимуть бажання виїжджати, тут хотітимуть жити й працювати – в такій потужній, красивій і сильній країні».  

Підтримка ЗСУ, допомога вимушеним переселенцям, організація та перевезення гуманітарних вантажів чи переказ коштів на потреби військових – кожен із працівників Тоlk у ці дні тим чи іншим способом долучається до волонтерського руху. Пишаємося нашими працівниками і закликаємо всіх продовжувати справу, яка додає наснаги кожному і яка наближає всіх нас до омріяної перемоги. Все є і буде Україна!

За матеріалами сайту ТОВ "Закарпаттяенергозбут"