Воюватиму до останнього: солдат Закарпатської бригади загинув через годину після даного інтерв’ю

Сергій Чернов воював за Україну з 2014 року й завжди бував у найгарячіших точках, де йшли дуже запеклі бої. За самовіддану службу відзначений багатьма нагородами, у тому числі двома орденами. Останній орден йому не встигли вручити. Сергію було 43…

«Я забирав із поля бою загиблих і поранених товаришів, а за 500 метрів стояв російський танк із націленою гарматою…»

– У мирний час я працював далекобійником, їздив по всій Україні, возив вантажі. А в 2014-му кинув професію й пішов воювати. Спочатку в добробатах, потім підписував контракти із ЗСУ. В 128 бригаді з 2019 року, це мій четвертий контракт.

Дома, в Дніпрі, залишилися двоє синів-близнюків від першого шлюбу, їм по 18 років.

У ЗСУ служу водієм – умію їздити на будь-якій колісній техніці – «КрАЗах», «МАЗах», «Уралах», «ГАЗах», «ЗИЛах»… Але останнім часом їжджу на позашляховику-пікапі Mitsubishi L-200. Машина вся посічена осколками, на ній живого місця немає. Але надійна, живуча.

Я часто займаюся евакуацією поранених і загиблих, у 2014-2015 багато разів їздив за нашими хлопцями в сіру зону. І зараз так само.

На початку березня, коли ми змушені були відходити (росіян було в десять разів більше), я забирав із поля бою кількох товаришів. Нашу техніку розбили прямою наводкою російські танки, а поблизу лежали загиблі й поранені. Я поїхав туди на «Сітроені» ще з двома товаришами фактично під час бою. Двоє загиблих і один поранений лежали біля пошкодженої снарядом машини, а за 500 метрів стояв російський танк Т-72 з націленою на нас гарматою. Він міг знищити нас одним пострілом із гармати або покришити з крупнокаліберного кулемета. Але просто стояв і цілився, поки ми забирали пораненого й загиблих і вантажили в «Сітроен». Поранений сильно кричав: «Я 300-й, заберіть мене!»

Ми чекали пострілу в будь-яку секунду, але танк дав нам забрати своїх. Чому? Не знаю, одному Богу відомо. Коли ми повантажили хлопців, я натиснув на газ і рвонув звідти. У голові була тільки одна думка – по нас зараз стрельнуть, але коли саме, в який момент? Я приїхав зовсім білий, і наші медики дали мені якісь заспокійливі таблетки. А потім знову поїхав забирати поранених і вивозити в безпечне місце товаришів, що відходили. За той вечір і ніч вивіз на своєму «Сітроені» десь 50 хлопців, по яких стріляли російські БТРи й танки. Як мені вдалося вижити? Є Бог, напевно…

Дуже багато хлопців, моїх хороших знайомих, загинуло – молодих, 20-річних, котрі не мали ні сімей, ні дітей, нічого ще в житті не бачили. Це наче мої діти… Тому до росіян я ставлюся без сентиментів.

– Якби у вас теоретично був вибір – пожертвувати власним життям, знаючи, що Україна переможе, чи повернутися до своїх рідних за умови, що Україна програє війну, що б ви вибрали?

– Однозначно перший варіант. У мене між чотирма контрактами максимум місяць. Я буду воювати до останнього…