Монахи, шпиталь, друкарня і студенти: що приховує Василіанський монастир в Ужгороді

Але понад сто років тому ця споруда була одним із головних духовно-освітніх центрів міста — чоловічим монастирем отців-василіан.

Для свого часу це була надзвичайна будівля. Вона різко вирізнялася серед переважно одно- та двоповерхової забудови Ужгорода і до Першої світової війни вважалася найвищою спорудою міста.

А її історія виявилася не менш насиченою, ніж зовнішність: монастир, інтернат, шпиталь, суд, гімназія, друкарня, а згодом — університетський корпус.

Василіани в Ужгороді

Василіанська традиція в Ужгороді значно старша за саму будівлю на Волошина.

Перші монахи-василіани з’явилися тут ще в XVII столітті. Петро Ростошинський та Гаврило Косович брали участь в організації Ужгородської церковної унії 1646 року. Ростошинський згодом став першим греко-католицьким єпископом Мукачівської єпархії.

На початку ХХ століття постала потреба у створенні нового потужного василіанського осередку, який мав бути не лише монастирем, а й центром освіти та виховання молоді.

У 1906 році ідею створення такого монастиря в Ужгороді погодили на соборі Чину Святого Василія Великого в Маріяповчі. Того ж року василіани прибули до міста й спочатку оселилися в єпископській резиденції.

Будівля, яка вражала сучасників

Новий монастир вирішили спорудити в центральній частині міста.

Проєкт розробив ужгородський архітектор Ернест Ковош. Будівництво почалося 1911 року, а вже у вересні 1912-го до нової споруди заселилися перші чотири монахи та 54 вихованці інтернату.

Споруда одразу стала однією з архітектурних домінант Ужгорода.

Первісно вона складалася з чотириповерхової центральної частини та двох триповерхових бічних крил. У них були просторі тераси, які планували використовувати як своєрідні «висячі сади».

Для тодішнього Ужгорода це була фактично міська «висотка». Будівля значно перевищувала навколишню забудову й була помітна здалеку.

Її архітектура поєднувала риси пізнього історизму та модерну, а окремі елементи мали неоготичний характер. Монументальність споруди підкреслювали високий цоколь, симетрична композиція фасаду, вертикальні акценти та складна система об’ємів.

При цьому монастир був не просто красивою будівлею — його спроєктували як добре продуманий функціональний комплекс.

Тут були житлові приміщення для монахів, інтернат, класи, бібліотека, велика їдальня, а на четвертому поверсі центральної частини — монастирська каплиця.

Для початку ХХ століття споруда була дуже сучасною: мала електричне освітлення, централізоване тепло- і водопостачання, внутрішні санвузли та навіть кухонний ліфт.

Тож монастир був своєрідним поєднанням духовного центру, навчального закладу та великого житлового комплексу.

Місце для освіти

Однією з головних функцій монастиря було виховання молоді.

Тут працював інтернат, де жили десятки дітей та юнаків. У різні періоди їхня кількість змінювалася від кількох десятків до сотні.

 

Монахи прагнули створити середовище, де молодь могла отримати освіту й духовне виховання.

Саме тому поява монастиря мала значення далеко за межами суто церковного життя. Він ставав одним із осередків формування освіченої еліти краю.

Монастир під час війни

Першу світову війну будівля зустріла вже як помітна міська споруда.

Частину її приміщень передали Ужгородській філії Товариства Червоного Хреста. Тут облаштували допоміжний шпиталь для військових.

Так монастир на певний час змінив своє призначення: замість звичного життя ченців і вихованців тут лікували поранених.

Після розпаду Австро-Угорщини та входження Закарпаття до складу Чехословаччини історія будівлі продовжила змінюватися.

У 1921 році половину її приміщень займала Президія суду Підкарпатської Русі. Згодом будівлю знову повністю передали василіанам.

Церква, Йосип Бокшай і мистецтво

У дворі монастиря стояла окрема церква, присвячена Святому Василію Великому.

Після певного періоду, коли храм використовували як склад, у 1923 році його відкрили для публічних богослужінь.

До його мистецького оформлення був причетний один із найвідоміших закарпатських художників — Йосип Бокшай. Він працював також над розписами монастирської каплиці.

Таким чином, монастир був пов’язаний не лише з релігією та освітою, а й із мистецьким життям Закарпаття.

На жаль, радянська доба принесла втрати. Після передачі комплексу університету колишню церкву використовували як фізичну аудиторію, а розписи Бокшая були зафарбовані.

Велика пожежа змінила вигляд монастиря

У січні 1929 року в монастирі сталася велика пожежа.

Вогонь знищив дах, значно постраждали приміщення четвертого поверху. Після цього будівлю довелося реконструювати.

Роботи тривали близько дев’яти років.

Саме після реконструкції монастир утратив значну частину свого первісного вигляду. Зокрема, були забудовані тераси, а вздовж поверхів з’явилися додаткові прибудови.

Тому сучасна будівля — це не зовсім той монастир, який бачили ужгородці у 1912 році.

Її нинішній вигляд є результатом поєднання первісного проєкту та перебудов після пожежі.

Друкарня, яка поширювала книги на весь край

Особливе місце в історії монастиря посідає друкарня.

Вона почала працювати тут у 1925 році й діяла до кінця Другої світової війни.

За два десятиліття в монастирських стінах друкували релігійну, освітню та наукову літературу. Серед іншого — понад 181 тисячу примірників «Благовісника», близько 80 тисяч релігійних книг і близько 20 тисяч наукових праць. (visit-uzhhorod⁠)

Це робило монастир не просто місцем духовного життя, а важливим центром поширення знань.

Через друкарню ідеї, книги та періодика виходили далеко за межі монастирських стін.

Тут працювала українська гімназія

Ще однією важливою сторінкою стала українська класична гімназія.

Напередодні Другої світової війни протягом року в монастирі діяла гімназія з інтернатом.

Це добре демонструє головну особливість споруди: від самого початку вона була задумана як місце не лише для чернечого життя, а й для освіти.

Фактично ця функція збереглася в будівлі й після того, як монастир припинив існування.

Кінець монастирської історії

Після встановлення радянської влади греко-католицька церква опинилася під переслідуванням.

У 1946 році в монастирі офіційно залишалися лише троє ченців. Незабаром споруду передали Ужгородському державному університету.

Так закінчилася понад тридцятирічна історія монастиря.Але сама будівля продовжила жити.

Від монастиря — до університету

У колишньому монастирі розмістили університетські підрозділи, зокрема фізичний та біологічний факультети. Частину приміщень використовували для наукових колекцій, зокрема зоологічного музею.

Виходить своєрідна історична паралель: колись тут виховували молодь василіани, пізніше — навчали студентів університету.

Змінювалися держава, політична система, мова й характер освіти, але сама будівля продовжувала виконувати одну з первісних функцій — бути простором для навчання та знань.

Сьогодні за адресою Волошина, 54 працюють університетські наукові та навчальні підрозділи. Саму будівлю та колишню монастирську церкву внесено до переліку пам’яток архітектурної спадщини.

Що залишилося від первісного монастиря?

Сьогодні, дивлячись на будівлю з вулиці, важко уявити, наскільки вона від свого первісного вигляду.

Зникли відкриті тераси, змінилися окремі об’єми, після пожежі перебудували верхні частини.

Але основна композиція споруди збереглася.

І саме її масштаб досі нагадує про те, яким амбітним був задум початку ХХ століття.

Для тодішнього Ужгорода це була не просто ще одна громадська будівля. Це була споруда, яка демонструвала новий масштаб міста — вертикального, модерного, із сучасною інфраструктурою та великими громадськими функціями.

Не випадково її називали однією з найвищих, а фактично першою міською «висоткою».

Будівля, в якій залишилося кілька історій одночасно

Василіанський монастир на Волошина — одна з тих ужгородських споруд, які неможливо зрозуміти, просто прочитавши її назву на туристичній мапі.

Це одночасно пам’ятка церковної історії, архітектури, освіти, книгодрукування та міського життя.

Тут жили монахи й виховувалися учні.

Під час війни лікували військових.

У чехословацький період тут працював суд.

У монастирській друкарні видавали книги й періодику.

Тут діяла українська гімназія.А після ліквідації монастиря його приміщення стали частиною університету.

Мабуть, у цьому і полягає головна цінність будівлі: вона не просто збереглася — вона продовжила виконувати функцію місця освіти, хоча зміст цієї освіти за століття кардинально змінився.

Сьогодні повз неї проходять ужгородці, студенти та туристи. Для когось це просто старий університетський корпус.

Але за його фасадом — історія Ужгорода ХХ століття, буквально «зашита» у цеглу, перебудовані стіни, старі сходи та коридори.

І, можливо, саме тому Василіанський монастир вартий особливої уваги: це не застиглий пам’ятник минулому, а будівля, яка пережила кілька епох і досі залишається частиною живого міста.

https://sacura.news

 

22 вересня 2026р.