"Я з дитинства знала, чого хочу". Історія директорки Ужгородської швейної фабрики Мирослави Каламуняк

Працюють безкоштовно, аби зібрати гроші на потреби Збройних Сил України. Так відзначили Міжнародний день боротьби за права жінок працівники Ужгородської швейної фабрики. Про це Суспільному розповіла директорка підприємства Мирослава Каламуняк.
Цьогоріч 8 березня працюють безкоштовно, аби таким чином зібрати гроші на потреби ЗСУ. Розповіла директорка Мирослава Каламуняк. "Такий сьогодні день. Я, моє покоління з Радянського союзу, то ми знаємо цей день як міжнародного свята, вихідного свята, бо це був вихідний день. Сьогодні, напевно, ми вперше працюємо за весь цей час. Часи змінюються і ніхто з моїх колег і знайомих не хотів сьогодні свята, тому в нас робочий день. Тим більше, що у нас особливий робочий день, ми про це домовилися ще раніше, про те, що 8 березня ми відпрацюємо безкоштовно, а зароблені гроші відправимо на потребу Збройних Сил" — каже жінка.
Мирослава Каламуняк Ужгородську швейну фабрику очолює упродовж 28 років. Працювала на цьому підприємстві швачкою, майстеркою, технологинею, контролеркою та начальницею цеху. "Нас колись було 700, зараз близько 300. ситуація на ринку змінюється. Ми вже багато підприємств повідкривали, щоб не возити, а мати на місці. Це щиро. Я щаслива працювати з тими людьми, котрі тут підібралися, у якійсь мірі я їх підібрала, у якійсь мірі ми разом створили мене. Жодних складнощів. Будь-яке завдання, яке ми перед собою ставимо, ми до нього приходимо" — розповіла директорка швейної фабрики.
Мирослава розповідає, чому обрала фах швачки. "Моя мама шила крепдешинові плаття, а тато на цій машині шив чоботи. У родині машинка була завжди тому давала шматок хліба. Так, я навчилася це робити. У молодості, коли мені треба було піти в бар, то я могла пошити спідницю, чи блузу, так заробити 5 чи 10 рублів. Зараз я вже шию менше, я більше керую. Я з дитинства знала чого я хочу. Я це розповідаю, як менторка на зустрічах з молодими і студентами. Я їм розповідаю, що половина нашого успіху — це чітко знати, чого ти хочеш в цьому житті. Треба любити себе, я чесно не знаю, як це, просто треба любити себе. Любити цей світ, любити своїх близьких, любити своїх рідних, просто культивувати в своєму серці любов, тоді воно вернеться тобі сторицею", — ділиться жінка.
До теми
- «Щоб творити, треба вийти за межі комфорту»: Олег Путрашик «Шик»
- 20 людей, які змінюють Закарпаття
- Закарпатець на позивний «Трамп»: «Віддати Донбас? А як дивитися в очі дітям тих, хто там загинув?»
- Педагоги, якими пишається Закарпаття: шлях сертифікації та нові можливості
- Ужгород. Війна за 1000 кілометрів від фронту
- Розумом у Берліні, а серцем в Україні. Як вчителька з Ужгорода опанувала німецьку та вчить дітей у Берліні
- Інновації ужгородських науковців: як мікробіом допомагає діагностувати та попереджати посттравматичні розлади
- Поліцейський, що малює ікони: під час АТО долучився до лав Нацполіції, а в розпал війни відкрив виставку в закарпатському замку Сент-Міклош
- “Вірний завжди”: пам’яті морпіха Владислава Мельника з Луганщини, який знайшов місце останнього спокою на Закарпатті
- У Коритнянах створили осередок Пласту
- В Україні вшановують пам’ять жертв Голодоморів
- Тор та його людина. Історія кінолога Іллі та його чотирилапого «побратима»
- Дрон не лише зброя, а й засіб порятунку: історія бійця Національної гвардії України Романа
- Як у Мукачеві працює перший на Закарпатті крематорій для тварин
- Втрачений Ужгород: палац Штернберґера
- Стрільбище «Вояк»: навіщо цивільним навички стрільби
- На Закарпатті розробляють нову регіональну молодіжну програму
- “Наш дім там, де добре дітям”. Як Закарпаття стало прихистком для родин, що прийняли дітей
- 101 день на позиції – ужгородець Валерій «Шум» більше трьох місяців утримував позиції в зоні відповідальності підрозділу в Донецькій області
- «Спостерігати за ворогом із дрона – це одне, а зустріти віч-на-віч, коли бачиш його зіниці, – зовсім інше…» Історія бійця 128-ї бригади Володимира

До цієї новини немає коментарів