Анатолій «WarWar» Тегза. Він брав участь у 100 % операцій і не знав слова «неможливо»

«Толя казав, що робить це для нас, для дітей, родини. Для того, щоб убивці не прийшли на нашу землю»

Звичайний український хлопець Анатолій Тегза народився в Березові на Закарпатті, у дошкільному віці разом із батьками переїхав у Розівку, що біля Ужгорода. Середню освіту здобував в Ужгородській ЗОШ № 15, його пам’ятають енергійним та добрим юнаком, який мав лідерські якості, гуртував навколо себе інших, ніколи нікому не сказав лихого слова. Завжди захоплювався комп’ютерами, різними гаджетами, щось майстрував, зварював, розбирав до деталей, цікавився, вивчав.

«Мав таку рису – завжди відстоював своє, був справедливим та щирим і, напевно, це й відіграло ключову роль у тім, що пішов воювати», – розповідає Богдан, рідний брат Анатолія, з яким ми спілкуємося через якийсь час після поховання Героя. Від брата й чую подробиці з життя Толі, хоча розказувати про них рідним дуже важко. Дізнаюсь, що по закінченні школи Анатолій навчався у виші, відтак займався приватним бізнесом, допомагав батькові, започатковував власні проєкти. Жив, як усі, за своїми правилами й честю: заробляв на життя, будував сім’ю, в родині Толіка й Дарини народилися чудові хлопчик і дівчинка.   

Паралельно зі звичним життям чоловіка-годувальника-батька Анатолій з 2014-го, коли почалася війна росії проти України, цікавився безпілотниками, хоча й не мав відповідної освіти. У якусь мить записався на курси з пілотування дронами, але коли навчання почалося, то інструктори побачили, що Толю нічого не зможуть дати й запропонували йому теж інструктувати. У відповідь почули: «Дякую, якщо вважаєте, шо більше не маєте мене чому навчити, то я візьмуся за опанування іншого напрямку, який ще не знаю». 

Тож «Варвар» продовжив опановувати дотичні технології, тим більше, що брат Богдан, який теж був учасником бойових дій із 2014-го, передав багато обладнання для вивчення. «Толя часто йшов у гараж і розбирав обладнання, майстрував, читав, кожну вільну хвилину приділяв вивченню технологій, вочевидь розумів, що саме таке обладнання має значні перспективи в різних галузях», – додає дружина Героя Дар’я Тегза.

І коли в 2022 почалася війна, навички Толі стали на вагу золота. 

Через те, що Толя мав травму хребта (йому навіть вставили пластину і заборонили підіймати вантажі більше 10 кг), він вирішив заздалегідь почати підготовку до ведення війни, перш за все фізичну. Богдан каже, брат мав широке коло друзів у батальйоні Шейха Мансура, «Ічкерія», тож одразу, з 24 лютого, рвався до них у Київ, але хлопці зупинили, сказали буквально: «Якщо маєш можливість, то підготуйся, опануй певний фах, війна надовго, буде треба – покличемо».

Тож кожен день Толі проходив на полігонах: він купив за власні кошти зброю, оптику, броніки й тренувався як снайпер, бо чув від однодумців, наскільки затребуваними будуть ці навички. При цьому часто повторював рідним, що не буде ховатися від війни, підготується і піде воювати. «Він казав, що робить це для нас, рідних, для дітей, для нашої сім’ї, для того, щоб не прийшли сюди вбивці», – пригадує Дар’я.  

«Варвар» готувався на повну силу, віддавав себе підготовці весь, до мозку кісток. Бо добре розумів, куди готується йти.

Карпатська Січ та Сили спеціальних операцій: коли збираються побратими по духу

Ужгородець Анатолій Тегза звернувся до військкомату за день до того, як 101 бригада ТРО виїжджала з Закарпаття на передову. Це був березень кривавого 2022-го.

Толя почав свій шлях захисника України серед тероборонівців. Про той період несення служби братом розказує Богдан:

«З його розповідей тоді ми знали не так і багато, це був складний час, коли тільки формувалася активна українська оборона. Проте з оповідей  побратимів відомо, що Толя завжди виходив на передові позиції, брав участь у всіх операціях і займався евакуаціями поранених. В одному з випадків не побоявся обстрілів і разом із командиром під час передислокації підрозділу повернувся за зброєю та амуніцією, ризикуючи опинитися відрізаним від основних сил. Проте сміливість та вміння прораховувати варіанти, приймати рішення допомогли в тих обставинах, і Толя з командиром встигли забрати все необхідне і виїхати до того, як ворог підірвав міст, яким відходили».

Подібних вчинків, пригадує брат, за ним рахувалось багато. В якусь мить Толя вирішив приєднатися до підрозділу Карпатська Січ, бо знав багатьох із них, бачив їхню єдність, відчував їхню близькість по духу.

«Толя казав, йому подобається те, що січовики ніколи «не давали задньої», відстоювали національні інтереси. І коли січовики прийняли рішення переходити в Сили Спеціальних Операцій, то їх прийняли без вагань, адже мали добре реноме, багато успішних спецоперацій ще до повномасштабного вторгнення, – пригадує брат Героя Богдан. – Так Карпатська Січ увійшла в Центр спеціального призначення (СпП) «Захід» окремим підрозділом». 

Із січня до кінця травня 2023-го січовики боронили українські позиції в Бахмуті.  

«Варвар» завжди йшов першим і першим вступав у бій

 Уже в складі ССО Карпатська Січ відправилась на передову, де виконували різноманітні завдання командування, а з січня місяця 2023-го та до кінця травня підрозділ перебував у Бахмуті. «Там їхня робота була досить складною, адже вони були розвідниками, заходили в тил ворога, проводили там різні спецоперації. Також у їхні обов’язки входили штурмові операції та «зачистки», крім того, січовики заводили українських військових на передові позиції, виводили їх на ротацію, евакуювати поранених. Велика робота проводилась і аеророзвідкою з метою коригування роботи далекобійної артилерії 26-ї та 45-ї бригад. Тобто, січовики не боялися заходити туди, куди інші не йшли», – розказує брат Героя Богдан.     

Це справді було надзвичайно складно, бо спецпризначенцям потрібно було детально досліджувати місцевість, вивчати позиції ворога, їхні маршрути. І тут у нагоді Анатолію стали незамінними помічниками дрони, він керував ними з неймовірною легкістю, вивчав території, помічав найменші особливості ландшафтів, прокладав шляхи, визначав місця базування росіян і ще багато іншого.

«Перед кожним завданням Толя попередньо обстежував місцевість за допомогою дронів та  вивчав її як свої п'ять пальців, – розказує Богдан про брата. – Він розповідав, що в голові створював собі картинку і планував кожен крок. Брата часто під час виконання операцій супроводжував безпілотник, яким керував побратим, тобто, планування не обходилося без коригування із урахуванням поточної ситуації. І це було правильно й дуже продумано. Але при цьому важливо, що Толя також за допомогою БПЛА досліджував віддалену територію вглиб до 40 км, окуповану ворогом, щоб знати його розташування, логістику тощо. Відтак вже під час самої операції «Варвар» ішов першим. Побратими розказували, що Толя міг підпустити до себе ворога на кілька метрів, при цьому в нього ніколи не здавали нерви, він до останнього вичікував і тоді тільки вступав у бій, коли наставала слушна нагода. В цьому сенсі в нього справді був сталевий стрижень, він був природженим військовим».

Те, що «Варвар» завжди йшов першим і першим вступав у бій, розказували рідним і побратими Анатолія Тегзи, пригадує Богдан. Каже, братові справді щастило виходити з усіх операцій практично без ушкоджень. Поранених Толя виносив на собі, ніколи нікого не лишав, прикривав, останнім відходив у разі відступу чи передислокації підрозділу.   

«Взагалі «Варвар» брав участь у 100% операцій», – додає побратим Анатолія, командир Тарас Деяк.

Своїми діями, відношенням до побратимів «Варвар» заслужив величезний авторитет враховуючи той факт, що не був кадровим військовим. Він дуже швидко став командиром групи і воював на Луганщині, Херсонщині, на Бахмутському напрямі. 

 Із січня по травень у пеклі: Фортеця Бахмут

У Бахмуті підрозділ, в якому служив Анатолій Тегза, стояв із січня 2023 року. Ті дні, далекі й страшні, пригадує Тарас Деяк, побратим «Варвара». Розказує, ворогів було наче мурах, вони в прямому сенсі слова «лізли» з усіх боків, проривалися, попри сніг, болото, холод – вискакували й вискакували. Їм протистояли в тому числі й наші січовики.  

«Ми приїхали на позиції двома тактичними групами спецназу, однією керував я, іншою «Варвар», але працювали ми як єдиний організм, – пригадує Тарас Деяк. – Виконували завдання, які перед нами ставимо командування, це була розвідка переднього краю, тобто, ми мали розуміти, де проходить край нашої оборони і чим ми можемо  підсилити проблемні позиції. Що це означає? Пояснюю: насправді те, що говорять командири батальйонів і командири рот у своїх звітах – одне, а те, що каже безпосередньо боєць, котрий перебуває на «нулі» – інше. Важливо розуміти, чи є в нього бойовий дух, чи мав боєць відпочинок, чи є в нього боєприпаси і взагалі що йому потрібно для того, щоб тут стояти? Це була одна з наших функцій – розуміти і коригувати, моментами посилювати позиції. Відповідно, ми мали стратегічно мислити і розуміти, звідки тактично противник буде вести свої штурмові дії. Ми аналізували ці дані й формували схеми оборони півночі Бахмута. Друге: за нами були операції зі штурму й «зачистки», які ми виконували у співпраці з 30-ю, 67-ю, 77-ю, 56-ю, 3-ю, 57-ю бригадами та підрозділами ТРО, допомагали зайняти окремі позиції та втримати їх, прикривали інші підрозділи. Іноді, коли заводили на якусь позицію певний підрозділ, залишалися з ним на кілька днів, щоб допомогти «окопатися», оглянутися. Певна річ, не завжди все було ідеально, як здається, часом доводилося «відкатуватись», переплановувати операції, заходити з іншого боку на позицію, але ми робили все від нас залежне, здобували новий досвід».

Тарас Деяк каже, «Варвар» у Карпатській Січі відігравав ключову роль: «Саме він був ініціатором більшості моментів по аеророзвідці й ударних БПЛА, тобто він сам вчив хлопців керувати тими ж самими «Мавіками», залучав різні інновації для здійснення розвідки. Толю знали майже всі аеророзвідники України, він спілкувався з ними і завжди намагався реалізувати якісь ідеї для підрозділу. Завдяки Толі Карпатська Січ в цьому напрямі постійно технічно розвивалася, модернізувалася. Як наслідок, у нас є дрони-камікадзе, розвідувальні пристрої, бомбардувальники, котрі скидають певні боєприпаси, є ті самі «Мавіки» зі спеціальними ретрансляторами для того, щоб могли літати на далекі відстані – це все заслуга саме Толі».

Не було такого тижня, каже побратим, щоб не було що розказати про Толю, але на це шпальти не вистачить…

«У нас така була практика – дещо, може, й незвична для традиційної армії – всі операції після надходження наказу ми не сліпо виконували, а дуже ретельно планували, – розказує Т. Деяк. –  Ми збирались ядром із п’яти осіб, серед яких був і Толя, обговорювали команду, наші сили, відтак разом приймали фінішне рішення, як будемо рухатися. При цьому Толя перед кожною операцією особисто планував маршрут виходу на завдання. Коли, здавалося, не було можливості зайти в Бахмут, він знаходив цей шлях! Шукав, проходив його, записував трек, відтак малював його на планшеті, часом із хлопцями прорубували дерева по маршруту слідування, відтак цю схему ми надсилали суміжним підрозділам для координації дій. І щоб ви розуміли: всі підрозділи заїжджали саме по тим дорогам, які «Варвар» буквально протоптував своїми ногами. І в травні цього року завдяки такій довірі численні підрозділи буквально на мене «виходили», бо я був комунікатором між усіма бригадами, батальйонами, ми заводили в місто спецпризначенців. І все це заслуга Толі, його шляхи, логістика, його прорахунки».

Також «Варвар» координував усю далекобійну артилерію під час операцій, він контактував з операторами Хаймерсів, Точки-У, наводив їх на місця великого скупчення ворога. Паралельно з цим планував інші спецоперації, робив розвідувальні вилазки, відбивав разом із побратимами численні атаки ворога. В одному з випадків під час перебування в так званій «сірій» зоні Толя відстежив і знайшов запас боєприпасів, які покинув ворог, і вони бійцям згодом дуже знадобилися.

Загалом січовики, в тому числі Анатолій Тегза, евакуювали з поля бою близько пів сотні поранених бійців. 

За порятунок побратимів, успішні штурмові операції та відбиття ворожих наступів, за логістику та диверсійну операцію в Ростові-на-Дону (про неї нижче. – Авт.) Анатолій Тегза разом із Тарасом Деяком отримали нагороду від Залужного - «Золотий хрест Головнокомандувача Збройних сил України». «Розкажу про цю операцію, за яку в тому числі ми отримали цю нагороду, – згадує Тарас Деяк. – Йдеться про підрив управління ФСБ у місті Ростов-на-Дону, пригадуєте? Спитаєте, як пов’язані ми, Бахмут та цей підрив? Легко. Річ у тім, що ми робили низку диверсій. Перед самим заїздом у Бахмут один із наших підрозділів втрачав позиції біля населеного пункту Залізнянське, нас із розвідниками 56-ї бригади відправили на допомогу. Так вийшло, що тоді один із військових знайшов загубленого «Мавіка» і, як ми не просили, не хотів нам віддавати, сказав, що понесе командиру і отримає за це додаткові вихідні. Хоча той «Мавік» у підсумку і так нам передали для розвідки, ця подія нас наштовхнула на думку, яка, може, й прозвучить дещо крамольно, але вона має тут бути, щоб зрозуміти, що ми зробили і як дійшли до цього. Так ось, ми з Толею подумали: росіяни, напевно, так само знайдені трофеї своєму командуванню несуть для отримання привілеїв?

Та думка крутилась у наших головах, і в підсумку під час чергової нагоди ми з допомогою дуже талановитих саперів замінували систему Javelin, причому зробили це так, щоб заряд здетонував при відкритті безпосередньо тубуса. Javelin із додатково встановленим GPS-трекером (СБУ-шники поділились) поклали в коробку, біля неї підготували кілька пляшок горілки та пива «з подарунком»-отрутою. Тут же кинули документи з печатками, ноубтук зіпсований, облаштували все так, щоб був вигляд покинутого командного пункту, який нібито залишали поспіхом через наступ супротивника. Все це поклали в одній із будівель у Бахмуті, яку ось-ось мали захопити вороги. І тільки через кілька тижнів мені зателефонував полковник СБУ і каже: «Слава Україні, спрацювало!» Ми одразу не збагнули, про що мова, а коли він порадив глянути новини і підказав, що трекер відстежили, тоді й виявилося, що йдеться про підрив будівлі управління фсб у Ростові. Росіяни тоді повідомили, що відбулося в них замикання електропроводки, внаслідок чого відбувся вибух і ніби один чи двоє росіян офіційно загинули. Але ми розуміємо, що там, де росія говорить про одного-двох, може бути більше. Але головне, що це спрацювала наша «качка». Ми ж написали про цю операцію звіт, бачив його й генерал Сирський, думаю, саме це й стало ключовим при прийнятті рішення за присвоєння нам із «Варваром» нагороди від Головнокомандувача».

Після цього січовики заготували ще кілька подібних подарунків. Земля ворогу скловатою…

Загалом «Варвар», за словами побратима, любив операції, які вимагали зосередження і були результативними для підрозділу. Ось іще одна розповідь Тараса Деяка: «Чітко пригадую, це було 8 травня, все йде до логічного завершення в Бахмуті, ми розуміли, що місто втримати не вдасться. Але тут маю наголосити: Бахмут, попри те, що місто не було укріпленим, незважаючи на те, хто і що говорить, усе ж є містом-героєм, бо воно виконало своє головне завдання – стримало основну навалу противника і перемололо елітні штурмові підрозділи ПВК «Вагнер». Немаловажливу роль у цьому відіграла в тому числі наша Карпатська Січ.

Отже, 8 травня. Один із підрозділів ЗСУ, на жаль, втратив броньовану машину HMMWV: питання – рятувати артилерію та поранених чи машину, яка застрягла – не стояло. Броньовик був покинутий на видноті, здавалося, ось-ось зараз під’їде противник і забере його собі. І так нам жаль стало з Толею тієї автівки! Мовляв, нам би така машина знадобилася, адже в будівлю, де ми жили, потрапив град і наші автівки посікло, тож ми розуміли, що комусь доведеться евакуюватися пішки…» 

Ось тоді, каже Т. Деяк, «Варвар» задумався, а він, коли думав, любив пальцями клацати, якийсь час поламав голову і вирішив, що броньовик треба забирати.

«Я зразу заперечив, що життя дорожче, – пригадує січовик. – А він так спокійно: «Як давно ми про таку машину мріємо! Ось уяви, скільки всього зможемо зробити, коли заберемо її…» І що ви думаєте? Толя в YouTube знайшов інформацію про те, як броньовик заводити, відтак узяв двох бійців і проліз до машини, завів її і вивів з-під носа ворога».

Врятований броньовик ще протягом тих тижнів, доки Бахмут був у підпорядкуванні українців, допоміг у численних операціях: за його допомогою січовики вивезли багатьох поранених, доставляли необхідне підрозділам ЗСУ, відтак Толя вивозив на ньому цивільних, які ще до останнього жили під обстрілами.

«І коли вже настав час відходити, у самому місті застрягли в оточенні два підрозділи ССО з Франківська і Львова, – продовжує Тарас Деяк. – На ту мить всі дороги до Бахмута були  перерізані, ми вийшли, а вони не могли вже, потрапили в оточення. Ми зрозуміли, що їм якщо виходити, то тільки пішки, і чи вдасться це? Тоді «Варвар» каже: «Не можна хлопців там залишати, ми ж упродовж місяців воювали плечем до плеча, треба витягувати». Він вивчив територію і сказав оточеним, до якої точки в місті рухатися, відтак посадив у броньовик Мішку з позивним «Тихий» і по бездоріжжю вночі прорвався до наших спецпризначенців. І вже там, біля визначеної точки зустрічі, буквально в останній момент машина потрапила у вирву – все, біда, застрягла, тож крім тих, хто був у оточенні, там ще й наші опинилися. По рації ми почали терміново зв’язуватися з усіма, хто ще був в околиці Бахмута, щоб допомогли витягнути машину та хлопців. Та де там, хтось трьохсотих вивозить, хтось уже далеко відійшов від позиції. Ось тоді на мене такий панічний страх надійшов… Але ангел і тут був на нашому боці: випадок долі, що бійці 140-го центру ССО вибиралися теж двома броньовиками і проїжджали саме неподалік, тож вони й витягли нашу машину, відтак ударили всі «по газах» і вирвалися. І це, по суті, була остання операція в місті, після якої Бахмут опинився під окупацією…»

«Толю, ти – такий же самий командир, як да Вінчі…» 

Про численні подвиги чоловіка родина Анатолія Тегзи дізнається вже з розмов побратимів, командира Тараса Деяка, під час запису інтерв’ю. Усе це викликає багато емоцій. Дружина каже, коли чоловік приїхав на ротацію десь за місяць до своєї загибелі, щодня виїжджав на тренування, збирав необхідне, адже на ньому була відповідальність за забезпечення підрозділу. І весь час рвався назад, на фронт. Дар’я зізнається, спершу не могла збагнути цього прагнення, але потім, коли під час прощання з Анатолієм спілкувалася з його побратимами, то зрозуміла, що Толя відчував велику відповідальність за підрозділ, яким керував. У нього на фронті в прямому сенсі була ще одна сім’я – тільки цього разу бойова. «Варвар» усвідомлював, наскільки великою була його відповідальність за побратимів. За тих, хто довірив йому свої життя.

«І при всьому цьому ми, рідні, я та діти, і близько не уявляли, в якому пеклі Толя перебуває, – розказує дружина Героя. – Коли він спілкувався з нами, то розпитував про те, як я живу, чим займаюся, про успіхи чи проблеми дітей, він умів так «переключитися» на наше мирне життя, що мені здавалося, що ось він – поряд, а не десь там, за тисячу кілометрів... Я собі й уявляла його службу якось так, що він як оператор дронів перебуває десь у порівняно безпечному місці, звідки вивчає місцевість, формує маршрути тощо. Ми й гадки не мали, що він перебуває у самісінькому епіцентрі пекла. І я вдячна чоловікові за те, що він певною мірою тримав ці події від мене на віддалі, щоб я не переживала за нього, щоб займалася тим найважливішим, що він довірив мені – вихованням наших дітей…»

«Якось під час ротації Толя приїхав додому з Бахмута, ми говорили про загибель да Вінчі, про те, яким він був, – додає брат Богдан. – Брат щиро захоплювався загиблим Героєм, розповідав багато про нього, казав, що да Вінчі справді був безстрашним, йому було не займати сміливості, він не відчував страху, йшов у бій і вів за собою інших, бійці довіряли йому і йшли за ним вперед. Він ретельно планував кожну операцію і в кожній брав участь. Ніколи нікого не залишав, завжди відступав чи повертався «на базу» останнім. І коли ми все це проговорили, то в мене вирвалося: «Це ж, Толю, так само про тебе говорять, ти – такий же самий командир, як да Вінчі…» 

І справді, побратими саме таким і змальовували «Варвара» – безстрашним, але з тверезим, аналітичним розумом; впевненим і таким, що вміє мотивувати інших; хоробрим, але водночас відповідальним, на якого завжди можна покластися – саме таким, яким і має бути лідер. «Вони були такою сильною командою, настільки стояли один за одного стіною, що коли я познайомилася з побратимами Толі, то перша думка, яка прийшла, що в мене ніколи не було і немає таких друзів, і я хотіла б їх мати, – каже дружина Героя Дар’я. – Січовики готові були один за одного йти в пекло, вони мислили всі, як один, і так само всі, як один, чітко розуміли, що роблять і що «на кону». В них не було ні краплі сумніву, бо те, за що боролись – за рідних, сім’ї, дітей, дружин, свою землю – було і є для них найголовнішим стимулом продовжувати боротьбу».

За словами Даші, Анатолій завжди з позитивом дивився вперед. Ніколи ні словом не обмовився про якісь труднощі чи перепони. Всі його дії були спрямовані на Перемогу України, він у ній ні хвилини не сумнівався.

Евакуація тіла «Варвара» з поля бою тривала 30 годин

У Толі, впевнені рідні, був надзвичайно сильний Ангел-охоронець, бо постійно оберігав його, давав сили чітко планувати операції, здійснювати боротьбу, вести за собою бійців, рятувати друзів, виводити їх з-під обстрілів… Але, зрештою, напевно і в Ангела сили скінчилися… 

«Варвар» загинув 14 липня 2023-го року – у день 16-ї річниці свого весілля. Дружині Анатолія  від самого ранку й до кінця дня ніхто не міг наважитися зателефонувати й сказати цю страшну звістку: бо як набратися сил і сказати тій, котра щодня чекає на повернення коханого чоловіка, що побачиться з ним тепер тільки в кращих світах?

Як сказати дітям, котрі виглядають батька, що він більше ніколи їх не обійме, але вічно охоронятиме їх разом із ангелами з неба?

….У той день, 14 липня 2023-го, українські бійці зачищали одну з позицій біля водосховища на Бахмутському напрямі, де потрапили під сильний артобстріл. «Операція з самого початку відверто «не подобалася» Толі, він мав сумніви щодо точки евакуації, щодо окремих позицій, але від наказу не відмовився, – розкриває деталі Тарас Деяк. – Під час штурму ворог накрив українців таким щільним вогнем, що, за розповідями очевидців, біля Бахмута й близько такого не спостерігалось. Було багато поранених, кільком Толя наклав турнікет, відтак пішов шукати, хто ще потребує допомоги». Саме тут, як спершу повідомили рідних, прилетів уламок і потрапив у голову «Варвара», він загинув на місці.

«14 липня під час штурмової операції на Бахмутському напрямі вічне життя в бою здобув наш Друг і Брат, командир тактичної групи Карпатська Січ АНАТОЛІЙ «ВАРВАР» ТЕГЗА. Варвар був чоловіком безмежної сміливості та нестримної волі. Для нього не існувало нічого неможливого. Завжди на вістрі, завжди попереду – він надихав нас своїм прикладом. За бездоганне виконання бойових завдань під час попередньої кампанії на Бахмутському напрямі нагороджений Золотим хрестом Головнокомандувача ЗСУ. В останньому бою проявив себе героїчно, перед смертю врятувавши життя своєму побратиму та командиру суміжного підрозділу. Непоправна втрата», – цитуватимуть у ті дні ЗМІ побратима Тегзи Тараса Деяка. Хоча мало хто знав тоді, скількох «Варвар» врятував насправді… 

Уже потім, як уточнив Тарас Деяк, виявилося, що «Варвару» потрапила в голову куля снайпера.

Це було за сім кілометрів від українських позицій. І дуже далеко від точки евакуації, на неузгодженості якої наголошував «Варвар».

З місця обстрілу побратими евакуювали спочатку поранених, але оскільки точка евакуації була справді далеко, то й трьохсотих було вкрай далеко нести. Логістика з суміжними підрозділами була спланована вкрай погано, броньована техніка за нами не приїхала. Забрати тіло «Варвара» було неможливо, бо вся територія легко проглядалася ворогом і накривалася вогнем, тож його  довелося залишити на місці загибелі до того часу, поки не будуть евакуйовані поранені.

 «І коли нам зателефонували і сказали, що брат загинув – біль утрати вибив подих, пригадує ту страшну мить Богдан, – а потім охопив розпач, що ми, можливо, не зможемо по-християнськи й попрощатися з ним, якщо не вдасться його тіло забрати…»

Проте побратими приймають рішення, що «Варвара» на полі бою не залишать. «Бо він би нас не залишив», – сказали вони.

Тарас Деяк розказує, що для операції евакуації тіла загиблого вирішили здійснити відволікаючий маневр однією групою, інша група пішла на контрольну точку забирати Толю. Коли вже бійці були на місці, ворог вирішив почати штурмові дії, а цього ніхто не міг передбачити. Тож так вийшло, що військовим, які пішли забирати друга, довелося під ворожим вогнем буквально повзти всі ті сім кілометрів по ускладненій місцевості з перепадами висот, і при цьому евакуювати тіло побратима.

Операція з евакуації загиблого «Варвара» тривала 30 годин.

Безперервних 30 годин там, на лінії зіткнення, тривала боротьба людяності та нелюдських страждань. Дух побратимства переміг: з неймовірними труднощами тіло Толі забрали з-під ворожого вогню й доставили додому, на рідну землю….

Ужгород прощався з полеглим на війні командиром тактичної групи «Карпатської Січі» Анатолієм «Варваром» Тегзою 22 липня 2023 року. Сотні ужгородців, військових, друзів, знайомих Героя прийшли провести його в останню путь.  «Анатолій Тегза один з тих командирів, які вели за собою людей, які були взірцем для наслідування. Це непоправна втрата для родини, для ЗСУ», – сказав Тарас Деяк. На його думку, як і думку багатьох побратимів та всіх, хто знав «Варвара», на думку численних закарпатців, він заслуговує на звання Героя України.

Від Автора: "Не буду казати про емоції, коли записувала і коли потім викладала цю розповідь. Скажу одне: завдаки таким, як мій земляк Анатолій "Варвар" Тегза, ми досі живі, на своїй землі, боремось і перемагаємо. Дякую Taras Deiak , Даша Тегза, Богдан Тегза за ВАШ Героїзм. Вдячна Тетяна Когутич та УКРІНФОРМ за можливість опублікувати цю розповідь. Вірю, що Офіс Президента України та особисто Володимир Зеленський почують про Варвара та присвоять йому звання Героя України. Заслужено!

Слава Україні!"

Наталія Петерварі

Ужгород

Варіант статті також оприлюднений на Укрінформі.

  Надіслати другу