Галина Кенез: «Всі ми хочемо жити у вільній незалежній Україні. А для того, щоби в ній жити, за неї треба боротися»
«Спочатку була медицина. Я закінчила Берегівське медичне училище й працювала у міській лікарні. Запропонували піти в окрему медичну роту і я без вагань погодилася. Тож із 2002 по 2006 рік я була в ЗСУ. Під час служби здобула вищу юридичну освіту. Вирішила змінити одну форму на іншу та пішла працювати у правоохоронні органи.
Передовсім завжди було бажання допомагати людям. Не важливо – чи в медицині, чи в поліції. Коли в 2014-му почалася війна, постало питання формування зведених загонів на Схід і потрібні були медики, я на шикуванні запитала про таку можливість. Наступного дня мені сказали, що я в складі загону. Пройшла навчання і – ми поїхали. Усвідомлення про те, куди ж я їду, не було до моменту, коли побачила перші зруйновані будинки. Було некомфортно, але страху не було. На другий день, коли вже були на позиціях і стався перший приліт, промайнула думка «тебе сюди ніхто не посилав, ти сама вирішила». Тоді прилетіло все. Була в Артемівську, якому згодом повернули назву Бахмут, далі Дебальцеве, Часів Яр… У містах, яких зараз, на жаль, уже нема».
«Медик має бути холоднокровним. Робити свою роботу не задумуючись, що буде далі. Потрібно працювати швидко. Саме перші хвилини після поранення надзвичайно важливі. Якщо все зроблено правильно, це – врятоване життя. Велику роль грає час. Порівняючи з цивільним життям, де все сплановано, навіть під час операції все йде за планом, тут у тебе нема чіткого плану і від твого рішення залежить життя людини».
«На деякий час припинила службу, вийшла на пенсію за вислугою років, працювала у приватній структурі. Але було передчуття, що щось станеться. Пам’ятаю, як 22.02.22 спілкувалися зі своїми колишніми колегами й було тільки одне питання: «Чи йдемо всі разом, чи у когось, скажемо так, інше бачення?..». О 8-ій годині ранку 24 лютого ми всі були у “військкоматі”».
«У чому полягає робота на посаді бойового медика у роті охорони ОТЦК та СП? У 2022-му році найпершим завданням було навчити молодих хлопців і дівчат правильно надавати першу домедичну допомогу – в першу чергу собі…
Знаєте, були різні хлопці. Одні: «а я це знаю», «а я це бачив», «нічого складного». А були такі, які підходять і «Покажи ще раз! Чи добре? Чи правильно? Чи вклався в час?».
І коли загинув з нашої роти Женя Мелечинський… (у голосі Галини відчувається тремтіння). Пригадую: він ходив за мною постійно: «Подивися чи добре, покажи як на руку, покажи як на стегно, як ту наліпку ліпити, що ще має бути, чи все є в аптечці?». Кажу: «Женю, у тебе все є і ти все вмієш. Ти можеш йти інструктором і вчити людей!». І коли я почула, що він загинув… Як той, хто міг врятувати інші життя, і в навчанні був кращим з кращих?..».
«У нас в роті хлопці, які повернулися з бойових дій. Повірте, я як медик скажу – була би рада, коли би у роті були всі здорові. Але… Коли говорять, що у нас служать «мамчині синочки» – це брехня.
Коли хлопці вертаються з передової, з ними дуже важко, але потрібно спілкуватися. А якщо враховувати, скільки хлопців зараз повертаються з контузіями... Цих людей треба чути. Буває у людини стрес, чимось схвильована, а ми поспілкувалися, попили каву і – легше стає. Інколи буває, що й в другій годині ночі йдемо спілкуємося. Навіть нема конкретної теми. Часом хлопець розповідає настільки особисті речі, впевнена, що ані мамі, ані дружині не розкажуть про все те, що вони пережили. З одного боку не хочуть їх травмувати, зрозуміло, але такі емоції треба проговорювати. А щоб їх проговорити, потрібно мати з ким.
Коли ти спілкуєшся з людиною, то вона відчуває від тебе якійсь позитив, а потім, коли ти сама прокручуєш в собі ці емоції, ту розповідь, інколи стає так нестримно страшно… Намагаєшся пережити разом з хлопцем ці розповіді. Але важливо не жаліти. Інша справа, що треба їх навчити, як жити і давати раду цим емоціям, але – ніколи не шкодувати. Вони герої».
Служба зв’язків з громадськістю Закарпатського ОТЦК та СП
До теми
- «Ми знаємо, хто такі росіяни, вони заходили до нас на Буковину в 1940-му, а потім у 1944-му…» Історія бійця 128-ї бригади Василя
- Відомий мукачівець, який із лютого 2024 року захищає Батьківщину, отримав відзнаку Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест»
- Військовий 128 бригади Павло Гомонай: "Війна закінчиться, коли порвуться мої топанки"
- «Ми влаштовували засідки на одній лінії з ворожими позиціями, навіть чули голоси росіян…» Історія 40-річного Івана, бійця 128-ї бригади
- «Коли я вже втрачав надію, ракета з «Ігли» зійшла з ПЗРК і влучила в російський Ка-52...» Історія військового 128-ї бригади Євгена
- «Мені доводилося крити з крупнокаліберного кулемета російські вогневі точки на відстані до 3 кілометрів…» Історія бійця 128-ї бригади Андрія
- «У мене немає страху, навіть коли обстрілює танк, – обтрусив пилюку й працюю далі…» Історія бійця 128-ї бригади Роберта
- «Ми сдайомся, нє стрєляйтє!»: як захисники 128-ї бригади брали окупантів у полон
- Штурмовик Іван Пайда. Герою з Ужгорода назавжди 39
- Цензура часів СРСР, листи з Індійського океану та впізнаваність голосу. Осип Лобода про роботу на радіо на Закарпатті
- Жіночий клуб «Натхненна» – простір, де жінки разом відпочивають і розвиваються
- «Я не поважав би себе, якби не пішов у ЗСУ…» Історія бійця 128-ї бригади Олександра
- Закарпатський клуб стійких медіа: працюємо за будь-яких умов
- «Я знищую ворогів із радістю…» Історія бійця 128-ї бригади
- «За чотири дні наш розрахунок знищив дронами три російські гармати…» Історія Шеви зі 128-ї бригади
- "Це була моя мрія – бути на вершині гір" - Андрій Солдатенко про поїздки для військових у Карпати
- Гуцульський сердак: голка, нитка і щира молитва
- «Мені захотілося зробити щось корисне для своєї країни, тому я тут…» Історія бійця 128-ї бригади
- "Навіть якщо людина повернеться з війни цілою зовні, всередині вона буде сильно поранена" — Ярослав Галас
- «Я розумію, як ефективно нищити дронами ворога – знаю наперед, куди побіжить ворожий піхотинець…» Історія бійця 128-ї бригади
До цієї новини немає коментарів