«Колеги з інших областей розповідали, що знаходили вибухівку навіть у чаї»

Після таких страшилок водій-сапер групи піротехнічних робіт Юрій Чижич морально підготувався, що у відрядженні до Донецької області побачить мало приємного. Але реальність все одно його вразила – масштаби руйнувань на перший погляд навіть лякали. Утім піротехнік помалу до цього звик і навіть разом із колегами знайшов спільну мову з місцевими мешканцями, які пережили окупацію, надивилися на дії «асвабадітєлєй» і залюбки допомагали інформацією.
«Нам для роботи потрібно знати, з якої сторони можна під’їхати до поля, де велися бойові дії, де були прильоти, де ворог щось клав чи переносив. Люди нам підказували, показували на карті, де саме це могло бути».
Юрій навчився бути дуже обережним, адже небезпека чекала на них не лише під ногами, а й згори: нерідко над піротехніками пролітали ворожі винищувачі й випускали ракети по місцевій інфраструктурі. Сапер швидко зрозумів, що ключ до успіху – це відсутність паніки й чітке виконання інструкцій: «Найголовніше – це не поспішати, завжди бути уважним, йти в тому напрямку, який тобі заданий, нікуди не звертати. Завжди маркувати собі дорогу, щоб ти повернувся по своїх же слідах».
При цьому Юрій не лише турбувався про безпеку своїх колег – а й стежив за тим, аби ніхто не ходив голодним. Адже до війни він 6 років працював кухарем в ужгородських ресторанах: «Люди дуже раді були, що могли щось незвичного поїсти на ротації, окрім якоїсь тушонки з макаронами чи просто з хлібом. Готував їм карбонари, тальятеле, боґрачі, борщі, бульйони дуже любили».
Вдома без карбонари залишилися його дружина Руслана і п’ятирічний син Кирило. За словами Юрія, спочатку вони важко переживали розлуку, а потім звикли: «Головне телефонувати, любити, не забувати, цінити – і все буде добре».
До теми
- «Я й від ФПВ тікав на швидкості 120 кілометрів, й під скиди потрапляв, і на протитанковій міні підривався… Але далі їжджу й ніколи не панікую!» Історія бійця 128-ї бригади Анатолія
- «На позиції мені не потрібен боєць, котрий нічого не боїться, бо він перший загине. І боягуз не потрібен…» Історія бійця 128 бригади Анатолія
- Пекар, який став мінометником. Історія бійця 156-ї окремої механізованої бригади з позивним «Мадяр»
- Заради доньки: історія прикордонника Олександра Товта
- «Я захищаю свою сім’ю, щоб жодна падла не прийшла й не сказала, що мій будинок уже його…» Історія бійця 128-ї бригади Михайла
- Закарпатська міфологія на картах таро: як художниця з Ужгорода популяризує український фольклор за кордоном
- Гідні умови праці й зарплата, як у сусідів із ЄС: підготувати й утримати фахівців
- «Хочу знову підіймати український прапор на змаганнях — як в Україні, так і за її межами». Боєць стрілецького батальйону поліціії на псевдо Слон
- "Синевирське диво" під час війни. Як правильно зробити бізнес на вівцях, а репутацію - на ефективному керівництві
- Як ветеранам повернутися до цивільного життя й роботи: досвід Семена Махліна
- Декомпресія в горах: як закарпатські гвардійці відновлюють сили після фронту
- Олександра Козоріз: "Слово, до якого підходиш навшпиньки, віддячить рясно"
- «В дитинстві я лазив на стрімкі скелі за едельвейсами, а тепер ношу едельвейс на шевроні нашої бригади…» Історія Степана, бійця 128-ї бригади
- Археологи завершили розкопки у Мукачівському замку "Паланок". Знайшли унікальні артефакти (ФОТО, ВІДЕО)
- Меблі лікаря Новака, старовинні медичні інструменти та шеврони: експонати Музею історії Закарпатської обллікарні
- Історія однієї картини: «Верховинське село» Антона Кашшая
- IT-кластер Закарпаття: три роки розвитку, стійкості та інновацій
- «У мене дома молодший брат, йому 6 років. Я воюю за нього…» Історія Артема, бійця 128-ї бригади
- "Провина євреїв була лише в тому, що вони євреї": історія порятунку єврейського хлопчика на Закарпатті під час Голокосту
- «Собака для ветерана»: історія Дмитра та його улюбленця Блека
До цієї новини немає коментарів