"Янголи в пікселі": історія військового медика Еріка Глеби, який на фронті евакуював понад тисячу бійців

Про складнощі та виклики, з якими стикаються медики на війні, про боротьбу за життя бійців у найскладніших умовах та свою особисту відповідальність перед кожним, кого він намагається врятувати, Ерік Глеба розповів у інтерв'ю Суспільному.

— Для початку скажіть, будь ласка, чи є випадок з фронту, який Вам запам’ятався найбільше?

У пам'яті назавжди залишився один випадок: військовослужбовець Юрій, стан критичний з діагнозом — вогнепальне осколкове поранення шиї, вогнепальне наскрізне поранення грудної клітки зліва, напружений пневмоторакс зліва. Показники дихальної та серцево-судинної системи були одними з найгірших, які я коли-небудь бачив. Після надання медичної допомоги, постановки внутрішньокісткового доступу пристроєм Nio на ділянку великогомілкової кістки, введення кровозамінників та препаратів для зупинки внутрішньої кровотечі, стан бійця значно покращився, показники стабілізувались.

Це неймовірна радість — ще одне врятоване життя! Ще один син, чоловік та батько після лікування поїде додому живим.

— А тепер розкажіть, з чого все починалося, ким Ви були до війни?

Я закінчив медичний факультет УжНУ у 2012 році за спеціальністю "Лікувальна справа", після інтернатури став лікарем-хірургом, а у 2015-му — сертифікованим лікарем медицини невідкладних станів.

З 2015 до 2019 року працював на Ужгородській станції екстреної медичної допомоги, паралельно проводив тренінги з тактичної медицини для понад 5 000 військових та цивільних.

У 2019 році підписав контракт із ЗСУ та став медиком 15-го батальйону 128-ї ОГШБр. Пройшов шлях від санітара до офіцера медичної служби.

У 2024 році закінчив Українську військово-медичну академію.

— Який досвід або навички, здобуті до служби, найбільше допомагають Вам сьогодні?

У першу чергу це надання медичної допомоги великій кількості осіб одночасно та проведення сортування поранених.

До військової служби практичний досвід у цивільному житті був здобутий під час надання медичної допомоги постраждалим у ДТП, пожежах та при побутових травмах різного характеру.

Важливим етапом також стала участь у бойових діях як добровольця в березні 2015 року. Практичний досвід охоплює техніки відновлення прохідності дихальних шляхів, іммобілізацію переломів і вивихів кісток, зупинку зовнішніх і внутрішніх кровотеч. Крім того, клінічне мислення, сформоване під час роботи в медичних закладах, дозволяє правильно діагностувати та лікувати різні захворювання.

— Ви почали навчати військових ще у 2015 році. Якими були перші виклики? Як за ці роки змінилася військова медицина в Україні? Розкажіть, будь ласка, як Ви стали військовим медиком.

У 2015 році я пройшов курси за системою ТССС у Національному коледжі Міністерства оборони Естонії (м. Тарту) та отримав сертифікацію інструктора з тактичної медицини.

Під час навчання я здобув знання та навички з методів зупинки зовнішньої кровотечі за допомогою турнікета САТ, проведення декомпресії грудної клітки при напруженому пневмотораксі, іммобілізації перелому кісток тазу за допомогою тазового поясу, здійснення внутрішньокісткового доступу при загрозливих для життя станах у тяжко поранених тощо.

На той час ці знання були справді новими, адже в університеті нас навчали зупиняти кровотечу лише за допомогою джгута Есмарха або підручних засобів, а фіксацію перелому кісток тазу здійснювали матеріалом з тканини. Щодо внутрішньокісткового доступу — в українській медичній літературі тоді взагалі не було інформації.

Після навчання в коледжі я мріяв стати професійним військовим медиком. Насамперед, на моє рішення вплинув постійний зв’язок із військовослужбовцями, яких я навчав тактичної медицини. Усі вони одностайно говорили про те, що в їхніх батальйонах і бригадах бракує кваліфікованих медиків, яким вони могли б довірити своє життя. Під час штурмових дій кожен боєць, отримавши поранення, сподівається, що поруч буде професійний військовий медик, який надасть необхідну допомогу.

— Де Вас застало 24 лютого 2022 року? Якою була перша реакція та як змінилися умови Вашої роботи після початку повномасштабного вторгнення?

Опівночі 24 лютого 2022 ешелон з особовим складом та військовослужбовцями 15-го окремого гірсько-штурмового батальйону прибув до одного з населених пунктів Луганської області для виконання завдань за призначенням. Близько 4:25 ранку під час вивантаження техніки з залізничних платформ пролунав вибух у місці, де цього не мало бути. Незабаром командир батальйону повідомив, що Росія напала на нашу державу і в Україні розпочалася повномасштабна війна: російські ракети вдарили по цивільній інфраструктурі Києва, Харкова, Львова, Дніпра та інших міст.

Як черговий медик на платформі, я був шокований — 21 століття, повномасштабна війна... Разом з цим змінилися умови надання медичної допомоги, змінився характер поранень через різні види озброєння, які застосовує ворог. Якщо до цього часу в основному медична допомога надавалася при кульових та мінно-вибухових пораненнях, то з 2022 року ми маємо справу також із травмами після ракетних ударів, РСЗВ, термобаричних снарядів.

— Чи відчувався брак знань, ресурсів, координації у перші дні повномасштабної війни?

В перші дні, можливо, так, але згодом все налагодилось. Десятки цивільних лікарень стали притулком для військових медиків, які з перших хвилин війни почали надавати медичну допомогу пораненим військовослужбовцям та цивільним.

— Ви евакуювали близько тисячі поранених із гарячих точок Луганської, Донецької, Херсонської та Запорізької областей, зокрема із Кремінної, Бахмута, Соледару, Нової Кам'янки, Новодарівки, Кам'янського, Степногірська тощо. Де було найскладніше?

Порівнюючи об'єм та кількість поранених у всіх населених пунктах, де надавалася медична допомога, найскладніші умови були на лінії бойового зіткнення в грудні 2022 року в Донецькій області та у 2023 році під час штурмових дій в Запорізькій області. Бували дні, коли потрібно було надати медичну допомогу та провести евакуацію значної кількості військовослужбовців з різноманітними пораненнями: кульовими, мінно-вибуховими, термічними опіками, ампутаціями кінцівок тощо.

— Як зазвичай реагують поранені, коли розуміють, що їх евакуюють? Були випадки, коли хтось відмовлявся чи намагався залишитися в бою?

По різному: одні військовослужбовці радіють пораненням, бо це дає шанс на відпочинок (реабілітація, відпустка через поранення), інші ж, навпаки, категорично відмовляються від евакуації та транспортування до стабілізаційних пунктів чи шпиталів, оскільки прагнуть залишатися поруч з побратимами та продовжити боротьбу з орками. Багато військовослужбовців після поранень легкої та середньої важкості повертаються в стрій батальйону.

— Який типовий день військового медика? На Вашу думку, які найбільші виклики в цій роботі — фізичні чи психологічні?

Військові медики, зокрема лікарі медичних пунктів, фельдшери, бойові медики рот, санітарні інструктори, водії-санітари, цілодобово перебувають на чергуванні, щоб у найкоротші терміни надати медичну допомогу тим, хто її потребує: як при соматичних захворюваннях, так і при травмах, отриманих у зоні активних бойових дій. Екіпаж військових медиків чергує безпосередньо в населених пунктах поруч з лінією бойового зіткнення. Під час чергування медики цілодобово підтримують радіозв'язок та супутниковий зв'язок "Starlink" з командирами підрозділів батальйону та командуванням, щоб постійно володіти інформацією про наявність поранених.

Найбільші виклики, з якими стикаються військові медики, — це без сумніву психологічні. Мається на увазі, що медик повинен оперативно приймати рішення під час пересування в укриття при російських обстрілах населених пунктів, зберігати спокій та бути холоднокровним при наданні медичної допомоги важкопораненим, а також зберігати "свіжий розум" під час евакуації.

— На Вашу думку, чому можуть навчитися військові Альянсу в українських медиків?

З початком повномасштабної війни, з березня 2022 року, військові та цивільні медики в Україні надають висококваліфіковану допомогу в умовах, які часто не відповідають стандартам військової медицини. Нерідко цивільні будівлі та підвальні приміщення переобладнували під стабілізаційні пункти, а бомбосховища ставали місцем для проведення пологів. Операції інколи доводилося проводити без базового обладнання: хірургічну лампу замінював налобний ліхтар, а операційний стіл — збиті до купи піддони.

Допомогу надавали великій кількості поранених військових і цивільних, часто з надскладними травмами. Один із найвідоміших випадків — у шпиталі Краматорська генерал-майор Андрій Верба провів унікальну операцію з видалення гранатометного пострілу, що не розірвався, з тіла військовослужбовця. Втручання відбувалося в присутності саперів і за використанням захисних костюмів.

Ще один винятковий випадок стався в одному з військових госпіталів на східному напрямку. Головний хірург Збройних сил України Костянтин Гуменюк уперше у світі виконав лапароскопічну нефректомію в бойових умовах — лапароскопічно видалив нирку, зруйновану пораненням і внутрішньою кровотечею, тим самим врятувавши життя військовому.

Українські військові медики мають унікальний досвід надання високоякісної медичної допомоги в умовах, коли ресурси вкрай обмежені, а ризики максимальні. Саме цей досвід може бути цінним для медиків НАТО, оскільки раніше армія Альянсу не стикалася з таким масштабом бойових поранень і такими складними обставинами їх лікування.

— Як війна змінила Ваше ставлення до життя та цінностей?

Життя — це найцінніший скарб кожної людини. Кожен військовослужбовець, який пережив хоча б один артилерійський обстріл, цінує кожну мить прожитого життя. Дуже важко на війні втрачати друзів та побратимів. Боротьба всередині себе, боротьба зі стресом мотивує та надає сил продовжувати рухатися вперед, виконувати поставлені завдання з порятунку життя поранених військовослужбовців.

— Чи відчуваєте особливий зв’язок із тими, кого врятували?

Кожне врятоване життя — це боротьба медика зі смертю, якій ми не залишаємо жодного шансу. Військові, які вижили після тяжких поранень, неймовірно вдячні своїм рятівникам — "янголам в пікселі". Деякі з них досі залишаються з нами на зв'язку, бо те, що ми пережили разом, зробило нас рідними.

Під час стабілізації тяжкопораненого медик веде боротьбу за його життя, ніби протистоїть чомусь невидимому, що намагається його забрати. Це відчуття неможливо передати словами. Іноді навіть зовнішній вигляд бійця здається безнадійним, ніби він уже на межі. Але коли життєві показники покращуються, медик розуміє — ще одне життя врятовано. Саме тому нас називають “янголами в пікселі”.

На моєму рахунку близько 100 врятованих військовослужбовців. Саме врятованих — не просто тих, кому була надана медична допомога, а тих, чиє життя вдалося витягнути з-під загрози смерті.

— Вас нагородили орденом "За мужність", медаллю "За врятоване життя" та іншими нагородами. Що ці нагороди для Вас означають?

Для мене кожна нагорода має велику цінність , адже це не просто відзнака, а історія мого становлення як військового лікаря та вдячність за врятовані життя. Державні нагороди — орден "За мужність" ІІІ ступеня та медаль президента України "За врятоване життя" — я передусім присвячую своїй родині: дружині Марії, доньці Вікторії та синові Олександру. Вони підтримують мене від самого початку війни, вірять у нашу перемогу та дають сили самовдосконалюватися і продовжувати рятувати людей.

— Як Ви бачите роль військових медиків у історії України?

Кожен військовий медик вже є частиною історії. Нову сторінку нашої країни щодня пишуть військовослужбовці та медики, які працюють без відпочинку, часто ризикуючи власним життям. Я вдячний кожному, хто рятує поранених і не здається, навіть у найтяжчих умовах. Вічна пам'ять тим медикам, які віддали своє життя, рятуючи побратимів.

— На завершення розмови скажіть, що зробите, коли закінчиться війна? Можливо, маєте якісь плани або мрії.

Україна неодмінно переможе російського агресора. Після війни мрію нарешті поїхати у довготривалий відпочинок разом із родиною та більше часу приділяти вихованню дітей, адже зараз ми бачимося вкрай рідко. Щодо особистих планів, то думаю, що попереду багато нових викликів — є ще чому навчитися, що здобути й реалізувати.