Наталя Зотова, репортерка, волонтерка, чиновниця, військова: "Два місяці на стабілізаційному пункті - найпотужніше, що сталося зі мною в житті"

Беремо каву та йдемо на набережну Латориці. Слово за слово – Наталя переказує свою історію. Одразу каже, що не хотіла служити разом із чоловіком або ж у закарпатській 128-й бригаді, де з 2014 року її усі знають – бо ставлення було б не як до звичайного солдата. А йшла до війська колишня репортерка «1+1», волонтерка та чиновниця міськради саме для того, аби на собі відчути весь шлях від найнижчого щабля. І зрозуміти, чому одні люди за рік-два на службі зневірюються та втрачають мотивацію, а інші, попри втрати рідних, домівок і навіть своїх міст, які росіяни зрівняли з землею, продовжують боротися за Україну та вірять у Перемогу. Наталя Зотова каже, що вона також після служби на стабіку знає, що таке наша Перемога.

НЕ ХОТІЛА СИДІТИ НА ППД, ХОТІЛА В ЗОНУ БОЙОВИХ ДІЙ

- Дуже багато друзів з мого оточення в лютому 2022-го пішли на фронт. Власне, всі чоловіки пішли, залишилися тільки жінки. І я дивувалася, коли проходило два роки, хлопці поверталися додому – і в них більше не було того запалу, як на початку. Я розумію: втома, втрата друзів, досвід війни. Але вони нарікали на армію, систему, залишки радянщини, методи, вони за цей час втратили мотивацію воювати за країну. І мені хотілося зрозуміти, чому, як і коли це стається з людьми, котрі добровільно йдуть із цивільного життя до війська.

Я мобілізувалася у 2024-му. Це рішення не здивувало ні рідних, ні колег у міськраді, ні чоловіка, який на війні. Я хотіла прожити цей досвід. Утім розуміла: якщо потраплю у 128-му бригаду, де мене всі знають, очевидно, що не зможу пройти задуманий шлях ізнизу, адже буде «блат», все одно будуть десь берегти, десь шкодувати, десь боятися сказати зайве слово, бо знають, що я журналіст, що працюю в Мукачівській міськраді. Тому мобілізовувалася через франківський ТЦК за відношенням у 10-ту гірсько-штурмову бригаду «Едельвейс». Відтак, після полігону прибула на Схід для виконання завдань в саме цю бригаду. Я не планувала служити на ППД (пункт постійної дислокації, – ред.), хотіла в зону виконання бойових завдань. Для цього треба було пройти іще одні навчання – просто так на Схід не потрапиш. Попередили, що буде тяжко. Було. Ну але я пройшла й опинилася в зоні бойових дій.

- Пані Наталю, ви мали спеціалізацію медика – чи як опинилися на стабпункті? Адже з вашим досвідом та вміннями служать діловодами, в штабі, зрештою, в пресслужбі військових формувань?

- До медицини я прийшла аж через рік служби, доти служила власне діловодом. Але коли на полігоні ми проходили тактичну медицину, мене це дуже захопило. Утім, інструктори постійно говорили, що бойові медики мають бути фізично витривалими, дужими, аби могти потягнути бійця, і мати базові медичні навички, аби надати фахову допомогу. Я тоді про медицину навіть не заїкалася. На полігоні на навчаннях я була єдина жінка і найстарша за віком. Коли нас забрали на Схід, мене розподілили у відділення психологічної підтримки персоналу. Я вела листування, виконувала офісну роботу, яка дуже мало відрізнялася від тієї, що була у мене в управлінні соцзахисту в Мукачеві. Давала відповіді на запити із ТЦК та від адвокатів, збирала пакети необхідних документів по загиблих, поранених, безвісти зниклих хлопцях, готувала звіти, графіки тощо.

Уперше я подумала про медицину, коли у вересні минулого року наш начальник, заступник командира бригади, мав зустріч із сім’ями безвісти зниклих. Це така хороша традиція «десятки»: вони кілька разів на рік влаштовують такі зустрічі, щоби вислухати питання, допомогти в чомусь. Поки керівництво спілкується – ми записуємо, що треба зробити.

І тоді начальник наголосив, що 10 бригада має дуже хороший стабпункт. Я багато читала про роботу цих пунктів, воно мене тягнуло. Розуміла, що хочу потрапити туди. Прекрасно знала, що там. Мала вдосталь інформації, бачила фото, відео. І почала перепитувати, чи можна потрапити туди на службу і що треба. Казали, що це нереально, бо має бути фахова медична підготовка. Я відповідала, що руки ж там усе одно потрібні: мити підлогу, прибирати… На якомусь із моїх чергових настирних запитів у мене спитали, чи маю якісь курси з такмеду. Звісно, що з 2014-го року я мала такі сертифікати. Попросили доньку знайти і переслати, принесла керівництву безпосередньо. Командир тоді якраз приїхав із зони бойових дій. Він спитав, мов, Наталко, ви розумієте, куди проситеся служити і що на вас там чекає?

ПРОПУСТИТИ ВІЙНУ ЧЕРЕЗ СЕБЕ

- Знайшли, що йому відповісти?

- Я сказала правду: що хотіла би пропустити цю війну через себе і напряму поспілкуватися із пораненими хлопцями. Я на той час уже редагувала книгу про військових 10-ї бригади – живих та загиблих хлопців, які здійснили подвиги: багато днів утримували позиції, прийняли бій, відстрілювалися, будучи пораненими... Я редагувала ці тексти, читала їх і постійно ловила себе на думці: а тут треба було ще це в бійця запитати, а тут іще це питання поставити… От би я там була безпосередньо! Начальник мені тоді відповів, мов, якщо вас тільки це туди кличе – ви не зможете там спілкуватися, там просто конвеєр. Але моє переведення на стабпункт погодив. Мене відрядили на Схід та прикомандирували до медроти як особу, що прибула на підсилення працівників стабпункту.

- Напевно ж вас, людину без медосвіти, сприйняли там неоднозначно…

- Коли я зайшла на стабпункт та підійшла до начальника, мов, така-то прибула на підсилення, зауважила, що всі напружені. Начальник так строго спитав: ви медик? Яка у вас освіта? Кажу: у мене є сертифікат про курси такмеду. «І що ви будете тут робити?». Відповіла, що готова до будь-якої роботи. «Ставте речі, рукавички там», – сказав сухо. Я не розуміла, що відбувається. Виявилося, що везуть бійців, і всі нервували, бо очікували їх.

Я поставила свій рюкзак та баул, і теж не одразу зрозуміла, коли мені сказали, мов, речі звідси заберіть, бо зараз поїдуть на шпиталь. Виявилося, що речі хлопців пакують і відправляють зі стабпункту. Медсестричка швидко провела екскурсію та розповіла, що де знаходиться. Я попросилася, аби триматися неї. І так почалося.

ДИВИЛАСЯ В ОЧІ ПОРАНЕНОМУ І ВІДЧУВАЛА БІЛЬ МАТЕРІ

- Першого свого пораненого пам’ятаєте?

У житті такого не бачила: все в болоті, плоть, кров, усе вперемішку. Дуже боялася знепритомніти

- Звісно. Тоді був березень, привезли хлопців з повними і частковими ампутаціями. Я в житті такого не бачила: все в болоті, плоть, кров, усе вперемішку… Мені сказали: беріть ножиці та зрізайте одяг. Я дуже боялася знепритомніти. Трималася з усіх сил, бо розуміла, що якщо зараз упаду, на цьому моя служба на стабпункті й закінчиться. Взяла ножиці, почала зрізати штани.

Пам’ятаю, коли відкрилася сама рана, мені світ пожовк. Але я себе пересилила. Не знепритомніла. Просто дивилася на обличчя цього хлопця, фокусувалася на його очах. Він був дуже юний. Уже коли заповнювали документи, побачила, що 2000 року народження. Я поставила себе на місце його матері. Сказала собі, що ось чиясь дитина, їй потрібно допомогти, я маю швидко звільнити його від одягу й помити тіло. Почала з ніг, але тут же сестричка гукнула: «Перше руку!» – їй треба було поставити крапельницю. Я взялася мити руку, вона теж була розірвана, і пальці звисали просто на клаптях шкіри. Ці його пальці мене торкнулися, і от, аби не знепритомніти, я просто дивилася йому в очі. Він був при тямі, ми зустрілися поглядами. У мені спрацював материнський інстинкт. Я уявила, що його мама зараз не знає про свою дитину того, що знаю я. Що в нього відірвані пальці, немає ступні. Я розуміла, що це ж їй за годину передзвонять і скажуть...

Емпатія в той момент була настільки сильна, що я там на стабпункті відчувала її біль – не стільки цього хлопця, а саме його матері. Це мені допомогло втриматися тоді в перший раз, і надалі допомагало.

- Після першого разу швидко влилися в роботу?

- До мене було упередження на початку, я зауважила, що зміни чергуються, а мене не призначають у якусь конкретну. Перші чотири ночі я підривалася просто до всіх, а далі втома взяла своє. Пам’ятаю, що над ранок прокинулася і бачу, що є хлопці, а я їх проспала. Тоді стала домовлятися із сестричками, просила будити. Надалі так і було.

Ну а згодом мені довірили бинтувати деякі рани, робити уколи, казали, які дати таблетки, і – я цим була особливо горда! – супровід бійців до шпиталю. Коли мені вперше начальник довірив цю ділянку – я пишалася собою неймовірно! Це були бійці із крапельницями, яких треба було довезти до шпиталю за кількадесят кілометрів. Ми їхали, розмовляли, мені було морально легко з ними.

- Спілкуєтеся зі своїми хлопцями?

- Ні. Це неможливо. Їх дуже багато. На стабпункт 10-ї бригади привозять бійців із ще двох бригад, потік людей дуже великий. Тож це нереально – усіх запам’ятати чи перезнайомитися. З одиницями ми спілкувалися після стабпункту. Якось везли одного бійця, зробили селфі. Згодом, за якийсь час у нас був його побратим із підрозділу – також зробили селфі та й переслали йому такий «привіт». Був якось боєць з 90% опіків тіла, у нас його стабілізували і далі відвезли в шпиталь, наступного дня я підійшла до анестезіолога спитати, чи він вижив. «Тут шансів не дають, не питайте про це», – відповів. Я більше не перепитувала про долю хлопців, які потрапили до нас.

У ЖОДНОГО З ХЛОПЦІВ НЕ БУЛО СТРАХУ

- Конвеєр, про який вас попереджали на початку служби на стабіку, був постійно?

- Звісно, у нас бували дні затишшя, але сказати, що то був час, коли легше, – не можна. Адже ти розумієш, що затишшя не тому, що зовсім нема поранених. Воно тому, що когось не можуть вивезти, наприклад. Це на ППД гнітить, коли в тебе немає роботи, я себе постійно картала, коли таке траплялося: що я у війську, але не працюю. На стабпункті ти не засмучуєшся, коли нема роботи, бо знаєш, що далі буде ціла безсонна ніч. Або наступний день і ніч.

- Наскільки в такому режимі вистачає емпатії? Коли перетворюєшся на людину, яка на автоматі робить свою роботу, хай навіть і таку важку?

- Якби я була бойовим медиком і з перших днів на війні – я могла би сказати, коли. Вони повністю відключили емпатію. Для них це робота, дуже важлива, бо вони борються зі смертю за цю конкретну людину. Я ж переживала цей досвід як експеримент над своїми можливостями. Я щодня бачила жахіття, те, що в 21-му столітті не варто людям бачити взагалі, але відчувала себе потрібною там.

У мене справді дуже сильно розвинута емпатія, і вона у мене там не закінчилася. Робота у мене теж була на автоматі: привезли хлопців, і мені потрібно чітко і швидко спрацювати – зрізати одяг, помити, підготувати бійця, а коли його заберуть, помити стіл, підлогу, перестелити простирадла і прийняти наступного, так само чітко і швидко. У момент, коли я працювала і зрізала одяг, я не думала ні про що. Уже не зважала на ці рани, ампутації, просто чітко і швидко працювала. А вже коли його стабілізували, тоді вже могла питати: звідки ти, друже, хто тебе вдома чекає, – деколи ми за руки трималися. Тоді я вже пускала в своє серце емоції. Дивилася на очі. Відзначала собі, якого вони кольору. Думала про їхніх мам, дружин та сестер.

- Чим вони вам запам’яталися – ці безіменні хлопці з ампутаціями в нелюдському конвеєрі на стабіку?

- Тим, що страху не було ні в кого. Я жодного разу не відчула страху в цих хлопців. Це на адреналіні, певно. Але в жодного, жодного з них не було відчаю! Часом було розчарування якесь, мов, ну от як так?! Без ноги – як тепер мені воювати?! Це було щось таке, ніби він не встиг доробити роботу, злість на те, що його перервали. Навіть коли боєць питав: і що, в мене тепер не буде ноги? – це звучало з тим підтекстом, що, мов, і як же я тепер буду боронити країну?

- Відчай ми бачимо вже тут, у тилових шпиталях, куди ці хлопці потрапляють за місяць чи кілька після поранення...

- Напевно. Але там цих емоцій немає. Тримає адреналін, вони сповнені відваги та мотивації.

У КНИЗІ ХОЧУ ЗГАДАТИ ВСІХ, З КИМ ПРАЦЮВАЛА

- Наталю, коли ви почали писати новели на стабілізаційному пункті?

- Десь після другого тижня. Мене як прорвало. Це те, що допомагало мені пережити все, що відбувалося. Усі ці історії засновані на реальних подіях. Я додавала туди свої емоції і наче їх позбувалася. Мені хотілося розказати про те, що відбувається на стабпункті, людям, які ніколи цього не бачили і не побачать. А ще більше хотілося розказати про людей, які там рятують життя.

Я медійна особа, публічна – але є люди, які роблять титанічну роботу, проте про них не напишуть у ЗМІ, не візьмуть інтерв’ю. Вони тихо пішли на цю війну, тихо її пройдуть і тихо повернуться додому та продовжать жити. Якби ти побачила на вулиці тих жінок, які були зі мною на стабіку, ти ніколи б не подумала, що вони пройшли, як ризикували. Це звичайні типажі – медсестри, вчителі, нянечки. Такі звичайні добрячки. Вони не вкриті татухами, не мають косичок чи дредів – я ніяк не применшую вагу таких людей, ні! – просто кажу про тих, з якими я була поруч. Це наче зібралися люди з одного під’їзду. Я часом не могла уявити їх у формі. От мені хотілося написати про них, це звичайні люди, які роблять героїчну роботу. Вони рятують наших синів і доньок, під кулями вивозять їх з-під обстрілів, докладають зусиль, аби не втратити людину.

- Читала, що плануєте згодом видати книгу цих оповідань.

- Так, є цикл оповідань. Більше 30. Мені важко зараз про щось домовлятися, але сподіваюся, буде книга. Можливо пізніше, не одразу. В передмові я обов’язково перерахую всіх цих людей, бо на них тримається наше військо та країна. Я хочу свою публічність присвятити їм – розказати про їхній подвиг. Коли слухала їхні розповіді, розуміла, що я ніщо і ніхто в порівнянні. Я маю певні здобутки в житті, вагомі здобутки: працювала на центральному телеканалі, в Deutsche Welle, очолювала управління соцзахисту, в мене купа нагород від усіляких міністерств та відомств, два ящики грамот. Але оці місяці на стабілізаційному пункті 10 бригади «Едельвейс» – це було найпотужніше, що сталося зі мною в житті.

Я питала, чи можу повернутися ще. Наразі не маю відповіді від командування. Працюю на іншому напрямку, над проєктом, присвяченим безвісти зниклим, – адже ми про загиблих більше говоримо, а це ж також пласт сімей, які живуть у невідомості. У нас у бригаді багато таких людей. Ми готуємо про них біографічні довідки, збираємо відгуки родичів, побратимів, робимо тексти. Я наразі з цими текстами працюю.

- Як довго тривало ваше відрядження на стабпункті?

- Два місяці. Зазвичай бригади медиків там чергують – хтось їде на місяць, хтось на кілька тижнів, тоді повертаються на третій етап евакуації, де роботи у них не менше. Вразило, що на стабіку дуже багато східняків. Хоча є стереотип, мов, то Захід воює, а Схід виїхав чи ще щось. Так-от, у нас на стабіку були Волноваха, Маріуполь, Бахмут, Слов’янськ, Запоріжжя, Харків. Із Заходу була я та начальник стабпункту, і ще одна дівчинка з Рівненщини. Тобто переважно таки там схід країни.

- Читала ваше оповідання про жіночку із Бахмута. Як говорити з людьми, що втратили свої міста?

- Я розуміла, що це дуже болюча тема. Зазвичай я їх просто слухала. Не ставила питань. Давала виговоритися і мовчки все вбирала, як губка. Вона говорила про те, яким Бахмут був красивим містом. Про троянди, про ті вулички, парки. Я розуміла, який безмежний у ній зараз біль говорить, і дуже боялася поставити якесь питання, що завдасть ще більше болю. Я просто слухала. І уявляла Мукачево на місці Бахмута. Ну от що би я відчувала? А вони втратили домівки. Може, й рідних втратили – я не сміла питати. Але вони тут, у строю, вони роблять цю роботу. Продовжують вірити в Україну, в Перемогу і робити все від них залежне, аби вона настала.

Знаєте, дуже легко не вірити в Україну, звинувачувати владу – коли ти не пережив те, що пережили ті люди. Я, загалом, поруч з ними стала спокійною. Я теж вірю, що Перемога буде. Навдивовижу, я зараз у відпустці й мене більше не нервують чоловіки, які гуляють по місту. Раніше, коли я не служила і чекала свого чоловіка, мене це дуже бісило. Тепер я розумію, що кожна людина обирає свій шлях. Оці люди, які втратили домівки, але залишаються в строю і вірять в Україну – вони для мене авторитет, більший, ніж ці, що ходять містом і могли би підставити війську своє плече, але натомість продовжують ухилятися і шукати якісь лазівки, аби не служити. Вони мене більше не дратують, але я дуже хочу бачити судові вироки хабарникам, лікарям, працівникам ТЦК, чиновникам, які роблять фальшиві довідки. Я нервую, коли читаю, що затримали такого-то чи таку-то. Я не хочу читати, що їх затримали, – я хочу читати, що їх засудили та конфіскували майно. Побачити його чи її за гратами, і зрозуміти: так, це та країна, за яку ми воюємо і стоїмо.

СОЛДАТ В АРМІЇ МАЄ БУТИ ВІЛЬНОЮ ЛЮДИНОЮ

- Наталю, чи зрозуміли ви в армії, що з нею не так – чому люди, які долучаються до війська, з часом втрачають мотивацію?

Так званий людський фактор не повинен переважати того, що у нас триває процес становлення армії – справжньої, української

- Так, у нашій армії іще дуже багато радянщини, цілий пласт, який дістався нам у спадок від того негарного війська. Недарма в українській мові про військо кажуть «дружина». Військо має бути засноване на волі, на свободі, не на жорсткому підпорядкуванні. Ти маєш бути вільним – попри те, що ти солдат, чи сержант, чи майор. Не має бути оцих зауважень: «Солдат, у вас фліска не застібнута до кінця». За це точно не повинні робити зауваження чи робити з цього проблеми. Тим більше, коли в країні війна. Але військо оновлюється. Хоча дуже повільно і при цьому буксує.

- Ви критикуєте начальство, коли бачите такі моменти – як про фліску, наприклад?

Найважче – чекати Перемоги тут, у тилу. На фронті це легше. Ти впевнений, що Перемога буде – бо ти бачиш її ціну

- Тепер буває. Бувало, що і в наряди після такого ходила (сміється). А перший рік я взагалі не висовувалася – кажу ж, хотіла прожити все і відчути на собі. Хоча розумію, що один пост у Фейсбуці підняв би проблему. Я свідомо уникала цього ґвалту, бо вдячна своїй бригаді за досвід. Героїзм 10-ї бригади – а ми ж тримаємо фронт, якщо є прориви, то наші йдуть і відвойовують – не потрібно занедбувати такими-от дрібними моментами. Цей так званий людський фактор не повинен переважати того, що у нас триває процес становлення армії – справжньої, української.

- Що для вас найважче в службі?

Тепер я знаю, що таке Перемога: запорука, що не буде більше відірваних ніг і смертей

- Не бачити рідних протягом довгого часу. Хочеться додому. Але це не є найважче. Найважче – чекати Перемоги тут, у тилу. На фронті це легше. Ти впевнений, що Перемога буде – бо ти бачиш її ціну. Ти знаєш, що це не просто пройти по Хрещатику та запустити повітряні кульки. Перемога – це оці відірвані руки, ноги і смерть людей, яких більше не буде. Перемога – це зупинка цього всього. Це запорука, що більше не буде нових хлопців на стабіку, нових смертей, нових поранень. Не буде нових зруйнованих міст, сіл.

Якщо ти живеш в оточенні людей, які зробили свій вибір на користь України та захищають його, відповідно, ти також віриш в Україну

Робота на стабпункті додала мені цієї віри в Перемогу. Для того, аби мати цю віру, треба оточувати себе людьми, які щось для неї роблять. Бо якщо опиняєшся серед тих, котрі ниють та читають із дивану, що сказав Трамп... ну, Трамп не прийде і не зробить тобі Перемогу. Так, боляче, коли ти чуєш, що говорять люди, які можуть вплинути на ситуацію, але не роблять цього. Але в тебе немає часу сидіти на дивані й розмірковувати, чого ж той Трамп такий козел – бо тут у тебе хлопець з ампутацією, і ти розумієш, що він щойно заплатив високу ціну за те, щоб ця перемога стала реальністю.

Тому – якщо ти живеш в оточенні людей, які зробили свій вибір на користь України та захищають його, відповідно, ти також віриш в Україну. У мене зараз віри в Перемогу більше, ніж було, коли я була цивільною.

Тетяна Когутич, Ужгород, Укрінформ

Фото авторки та з Фейсбуку Наталії Зотової

 

25 червня 2025р.