94 дні, чотири пари взуття і майже 400 тисяч гривень: історія благодійного походу Артема Єрохіна

Старт із Дніпра – фініш в Ужгороді
«21 червня я стартував о 7 ранку і завершив свою подорож о 15.00 в Ужгороді 22 вересня, - розповідає Артем. – Пішохідна частина проекту «Дніпро-Ужгород» присвячена допомозі збору Патронатній службі «Янголи», а саме «Рятівному збору», який триває з грудня (зібрано близько 30 млн). І я запросив всіх допомогти зібрати якусь частину коштів. З собою я ніс прапори: державний, розписаний всіма військовими, які зустрічались на моєму шляху. А також прапор надії, присвячений всім полоненим у росії, де чорний символізує жорстокість, страждання та смерть в полоні, білий свободу та надію і найшвидше визволення всіх полонених».
Під час подорожі люди зупинялись, донатили, свій внесок можна було відправити і онлайн на спеціальний рахунок. Хлопець також проводив розіграші та опитування, заохочуючи підтримати збір.
Артем зізнається: спеціальної підготовки до походу не мав. «Я не майстер спорту і не маю жодних розрядів. Бігаю для себе на довгі дистанції, трохи займався у залі. А вже після походу зареєструвався на марафон – 42 кілометри», – говорить він.
Найважче випробування – комарі
Ідея народилася спонтанно. «У мене відбулося скорочення на роботі. Треба було шукати нову справу, і я не знав, ким хочу бути. Тож зробив прогулянку по набережній у Дніпрі. Йшов і думав. І тоді з’явилася думка про похід із благодійною метою. Спершу відклав, але згодом вирішив реалізувати», – розповідає мандрівник.
За освітою Артем – менеджер готельно-ресторанних підприємств. Планував навчатися за кордоном, та плани зруйнувала війна. Працював у техпідтримці британського банку з українськими власниками, пізніше – у великій гуманітарній організації. Саме там і сталося скорочення, яке стало поштовхом до великої подорожі.
У день старту хлопець не виспався, адже довго складав рюкзак і щоразу щось із нього викидав. «День почався так собі. Але приїхала сім’я, ми вирушили на точку старту. Там вже чекали люди, яким найбільше відгукнувся проєкт. Я стартував о 7-й ранку, щоб встигнути до спеки. Спочатку нас ішло багато, потім людей ставало дедалі менше. Останньою, хто пройшов зі мною кілька кілометрів, була мама», – пригадує Артем.

Першого дня він пройшов понад 30 км із важким наплічником – більше третини власної ваги. Далі в середньому долав по 15 км, але зрозумів, що треба пришвидшуватися, і збільшив дистанцію до 25 км щодня. Спати доводилося в гамаку, який розкладав у лісі чи лісосмузі. Кілька ночей провів на автобусних зупинках, біля озера чи навіть у пральні центру для ВПО. Харчувався сублімованими продуктами, купував їжу в магазинах, часто допомагали небайдужі люди.
«Одним із найважчих випробувань були комарі. Складно було й заходити у великі міста, бо я привертав забагато уваги. Але найбільше вразила щирість людей. Дуже багато тих, хто віддає все своє життя волонтерству. Це надихає», – каже Артем.

За подорож юнак стоптав чотири пари взуття. Рюкзак поступово ставав дедалі легшим. Загалом, радить мандрівник, для таких походів потрібні гамак чи палатка, спальний мішок, аптечка, мінімальний запас їжі та води, гігієна й одяг, який легко випрати.


«Тепер вага мого слова набагато більша»
За словами Артема, кінцеву точку походу він обрав зразу: «Є декілька причин, чому саме Ужгород. Тому що це найбільше, найзахідніше місто, воно близько до кордону. В Ужгороді я ніколи не був і це дуже гарне місто».
«Я відчуваю, що тепер вага мого слова і моєї обіцянки важить набагато більше, ніж колись. Тобто, якщо я сказав, то воно дійсно так буде. Ось таке для мене відкриття,- каже Артем. - Але щоб зрозуміти всі події, які я прожив за цей час і всі знайомства і, можливо, якийсь досвід, мені потрібно буде сісти і проаналізувати. Психологічно я став більш витривалим, зустрів дуже багато щирих людей, дуже добрих і людей, які владають так багато у волонтерство, що воно забирає у них все їхнє життя».

Підготувала Ірина Бреза, Заголовок
До теми
- В Україні вшановують пам’ять жертв Голодоморів
- Тор та його людина. Історія кінолога Іллі та його чотирилапого «побратима»
- Дрон не лише зброя, а й засіб порятунку: історія бійця Національної гвардії України Романа
- Як у Мукачеві працює перший на Закарпатті крематорій для тварин
- Втрачений Ужгород: палац Штернберґера
- Втрачений Ужгород: палац Штернберґера
- Стрільбище «Вояк»: навіщо цивільним навички стрільби
- На Закарпатті розробляють нову регіональну молодіжну програму
- “Наш дім там, де добре дітям”. Як Закарпаття стало прихистком для родин, що прийняли дітей
- 101 день на позиції – ужгородець Валерій «Шум» більше трьох місяців утримував позиції в зоні відповідальності підрозділу в Донецькій області
- «Спостерігати за ворогом із дрона – це одне, а зустріти віч-на-віч, коли бачиш його зіниці, – зовсім інше…» Історія бійця 128-ї бригади Володимира
- Робочі будні пліч-о-пліч: як дівчата та хлопці у митній формі спільно працюють на кордоні з Євросоюзом
- Снайпер "Ярий". Молодший сержант Іван Яров переніс понад 30 операцій, але й далі влучно стріляє
- Чому військові люблять котиків? Олександр Шершун “Мер”
- «Із нашої родини воює шестеро чоловіків…» Історія бійця 128 бригади Руслана
- “Старіння” майстрів та унікальні техніки: як на Закарпатті рятують від забуття традиційні дерев’яні ремесла
- Звільнився з армії – і через місяць повернувся знов: історія військового зі 101 бригади ТрО Закарпаття
- "Я не вважаю це героїчним вчинком": ужгородка Крістіна Петрулич розповіла про нагороду "Герой-рятувальник року"
- Прикордонник «РЕМ». Василь Сідун із Дубрівки посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню
- Ветеран із Ужгорода Віктор Суліма: від фронту до крафтового виробництва

До цієї новини немає коментарів