Театр як місія, а не просто сцена: розмова з Олесею Чепенюк

Про виклики сучасного театру, відповідальність культури у воєнний час, осучаснену класику, арт-терапію та роботу з ветеранами й дітьми ми поспілкувалися з Олесею Чепенюк - директоркою, художньою керівницею Закарпатського обласного театру драми і комедії. Про театр і управління. 

Які головні виклики сьогодні стоять перед театром?

Головний виклик - не втратити власну національну ідентичність і втримати український сенс. Очистити сцену від колоніальних наративів, меншовартості, нав’язаних «універсальних» історій без коріння. Театр має бути місцем, де формується повага до свого - мови, традицій, історії, культури.

Ще один важливий виклик - працювати для майбутнього, бути середовищем, де мистецтво є не лише розвагою, а й терапією. Саме в цьому і полягає наша відповідальність.

Як змінилася робота театру за останні роки?

Театр перестав бути просто культурною інституцією. Змінилася інтонація: кожна вистава - це позиція. Ми чітко розуміємо, для кого і заради чого виходимо на сцену.

Посилилася увага до українського тексту, українського героя, регіональної ідентичності Закарпаття як частини великого українського культурного простору. Наш репертуар сьогодні - це вистави на місцеву тематику: закарпатська музична комедія Сергія Гержика «А в Карпатах фіґлюють», постановки за спеціально написаними для нашого театру п’єсами Олександра Гавроша - історичні драми «Останнє танго в Хусті», «Остання ніч у Хусті», мюзикл для сімейного перегляду «Легенда про Пинтю».

Такі вистави особливо приваблюють туристів та внутрішньо переміщених осіб, які через театральне дійство пізнають історію, традиції та культуру Закарпаття.

Кожного разу, пропонуючи нову виставу до репертуару, я запитую себе: чи працює вона на українську ідентичність і на потреби сучасного українця сьогодні? У час війни театр не має права бути нейтральним або «поза політикою». Культура сьогодні - це поле боротьби за свідомість.

Про репертуар і творчість. 

За якими принципами формується репертуар театру?

Ми робимо ставку на осучаснену класику, на тексти й образи, які формують повагу до власного коріння, історичної пам’яті та поєднують минуле із сучасністю. Обираємо українську й зарубіжну класику в сучасному прочитанні, яка дозволяє говорити про важливі теми мовою сьогодення.

Саме з цього імпульсу народився Відкритий театральний фестиваль-конкурс «Відгомін Вічності: українська класика сьогодні», який уже два роки поспіль об’єднує дедалі більше учасників. Ми показуємо молоді: українське - це не застаріле, а живе й актуальне.

Наскільки театр відкритий до експериментів?

Експеримент для нас - це не руйнування традицій, а їх розвиток. Ми відкриті до сміливих форм, якщо вони підсилюють зміст, а не розмивають його. Найбільш успішною виставою-експериментом стала містична драма-химерія «MAVKA лісова» за мотивами «Лісової пісні» Лесі Українки.

Окрема гордість театру - оркестр, за участю якого формується майже 70% репертуару. Це дає можливість створювати музично насичені, багатожанрові вистави й розвивати вокальну складову акторського ансамблю.

Про виклики сьогодення. 

З якими труднощами стикається театр нині?

Один із ключових викликів - кадровий голод. Залучати й утримувати професіоналів надзвичайно складно в умовах мінімальної заробітної плати. Коли актор отримує близько 6300 гривень на руки, виникає логічне запитання: за яке майбутнє ми воюємо?

Ще одна проблема - відсутність власного транспорту, що унеможливлює активну гастрольну діяльність і культурний обмін.

Попри це, ми говоримо не риторикою, а результатом: аншлагами, довірою глядачів і стабільним зростанням показників. Саме це дає сили рухатися вперед.

Про війну, арт-терапію та соціальну місію. 

Яку роль відіграє театр у час війни?

Театр - це простір формування національної свідомості та внутрішньої стійкості. Поки наші воїни тримають фронт фізично, ми будуємо культурний і світоглядний тил.

Сьогодні театр - це також простір відновлення. Для військових, ветеранів, людей, які пройшли полон чи втрати, сцена часто стає тим місцем, де можна знову відчути, прожити емоції, повернутися до життя.

Ми проводимо благодійні покази, співпрацюємо з реабілітаційними центрами, ветеранськими організаціями, працюємо з дітьми військовослужбовців, ВПО та людьми з інвалідністю.

При театрі діє студія «ТеатрХ», де через плейбек-театр підлітки вчаться говорити про свої почуття й бути почутими. Це довготривала інвестиція в ментальну стійкість країни.

Театр - це простір спільного проживання складних емоцій. І коли після вистави людині стає легше дихати й жити - це означає, що ми все робимо правильно. Бо театр - це не просто робота. Це місія.

У час великих випробувань театр перестає бути лише сценою - він стає точкою опори, місцем сили й правди. Досвід Закарпатського обласного театру драми і комедії під керівництвом Олесі Чепенюк доводить: культура здатна формувати ідентичність, лікувати душу та об’єднувати суспільство. І поки в залі гасне світло, а на сцені народжується щира емоція, український театр продовжує виконувати свою головну місію - бути зі своєю країною і для своєї країни.

 

19 січня 2026р.