«Просто рятувальник»: історія закарпатського ДСНС-ника Володимира Ходанича

Володимир Ходанич не любить говорити про себе гучно, як про героя. Каже просто — рятувальник. Уже двадцять із половиною років на різних посадах в Аварійно-рятувальному загоні спецпризначення він просто робить свою роботу — тоді, коли хтось чекає на допомогу.

Він не рахує врятовані життя точно. Каже — десь до десяти. Але за кожною цією цифрою стоїть окрема історія, окреме рішення, яке потрібно було приймати швидко і без права на помилку. Один із таких випадків стався на Ужгородщині.

«Було близько опівночі, коли надійшло повідомлення, що двоє людей опинилися на деревах посеред затопленої місцевості. Вода прийшла раптово, рівень річки Латориця піднявся за лічені хвилини. Ми взяли човен, але на місці стало зрозуміло — він тут не допоможе. Навколо кущі, вода різної глибини, течія. До людей — майже вісімдесят метрів. Темно. Холодно. Чути крики, але звук гуляє луною… Порадившись, ми вирішили йти іншим шляхом. Я мав пропливти до потерпілих, тягнучи за собою мотузку і рятувальний жилет. Але течія постійно зносила вбік, тож доводилося буквально виборювати кожен метр. Коли дістався до потерпілих, побачив двох чоловіків, які сиділи на гілках дерев. Вода доходила їм до пояса, до того ж мороз, мокрий одяг… Один із чоловіків був уже у критичному стані, тож потрібно було негайно його звідти забирати», — розповідає Володимир.

Найкритичнішого евакуювали першим. Жилет, рятувальне коло, дошка, мотузка. Хлопці тягнули з берега, а Володимир плив поруч, тримаючи ситуацію під контролем. Далі повернулися й за другим.

«Попри складні виклики на Закарпатті, ніщо не порівняється із залученнями у прифронтові області та на деокуповані території. Війна — це найстрашніше, що могло з нами трапитися. Перший виїзд на Схід був у 2022 році. Харківщина, Балаклія. Потім — дві ротації у 2025-му. Майже по півтора місяця кожна. Саме ці залучення закарбувалися в моїй пам’яті найглибше: порятунок людей після ракетних і дронових ударів, постійна напруга, робота під загрозою повторних прильотів», — згадує рятувальник.

Один із таких викликів — житлова п’ятиповерхівка, у яку майже одночасно влучили кілька безпілотників. Удар за ударом, з різних боків. Плити перекриття обвалилися, під завалами опинилися люди. Серед них — немовля та подружжя.

«У хвилину тиші серед уламків ми почули голоси. Це завжди той момент, коли всередині щось стискається, але й з’являється надія. Немовля в колясці знайшли живим. Подружжя — теж. Жінку вдалося дістати першою. Чоловік був затиснутий плитою. Працювали домкратами, комбінованим інструментом, піднімали бетон обережно, щоб не завдати ще більшої шкоди. Коли його витягли, одразу наклали турнікет і передали медикам — тоді вже видихнули», — розповідає рятувальник.

Були й інші випадки. Інші історії. На жаль, не всі з них завершувалися порятунком. За одну з ротацій Володимиру разом із колегами довелося деблокувати тіла восьми загиблих. Родини. Діти. Це моменти, які не забуваються.

«До цього не звикаєш, — говорить Володимир. — Просто з часом вчишся триматися. І навіть якщо здається що “це вже було” - кожен виїзд інший. Проте завдання ті ж самі - врятувати та допомогти».