Мар’яна Нейметі: «Ніхто зверху рядків не диктує, в нього є важливіші клопоти»

В її доробку всього три поетичні збірки, поруч з тим — досвід роботи в провідних часописах Закарпаття. Працюючи в журналістиці, Мар’яна Нейметі зафіксувала сотні облич культури — письменників, художників, музикантів.

Зараз вона рідко з’являється на людях, останнім часом веде доволі аскетичне життя. Напередодні 60-річного ювілею ми поспілкувалися з найпомітнішою свалявською поетесою про життя, літературу і журналістику, про реальність і мрії.

«Коли те, що читаєш, таке смачне, — ти просто не можеш наїстися!»

— В якомусь з інтерв’ю ви казали, що мрієте, щоб люди відучились від ювілейних статей. Але ювілей — це ще й привід поговорити. Розкажіть спочатку про свою сім’ю?

— Мама була для мене безмежною, безумовною любов’ю, яку я потім довго шукала в інших людях. Вона рано померла — коли я закінчила навчатися в університеті. Навіть не знаю, як вони з татом витягнули звести будинок, як витягували мене. Тільки тепер розумію, що батьки — не боги, а деколи — ще й самі діти. Яким раптом на руки впала ще одна дитина, з котрою треба якось давати собі раду.

Вони створили для мене простий, але дуже справжній світ. Печена картопля в горах, одразу поблизу нашого дому. Такими були наші вихідні, коли приходили гості. Цей ритуал мені дуже дорогий, він — тільки для найрідніших. Батьки були далекими від літератури, але завжди мене підтримували.

— Ким вони були за професією?

— Мама працювала бухгалтеркою на фабриці, світ цифр був її стихією. Тато був електриком у лісокомбінаті. А ще дуже любив працювати на землі. Свалявчанам на околицях нарізали по 5 сотин. То це був його рай, міг звідти повертатися о 10 вечора. Казав, що саме на цьому шматку землі його мама під час війни прикрила собою їх, дітей, коли летів ворожий літак.

А одного дня хтось висипав на свої сотини тирсу і там завелися чи то гадюки, чи то вужі. Але тато нітрохи через це не переживав. І я біля нього теж була спокійна. Батько дуже любив коней, вони були на газдівстві в його родині у дитинстві. Розповідав, що тато посадив його на коня, коли він ледь навчився ходити.

 

Мар’яна Нейметі

— Ви доволі рано увійшли в літературу. Дебютна збірка «Народження проліска» вийшла у 1984 році, відразу після закінчення школи. Вас згадували Петро Скунць, Надія Панчук, Надія Ференц, Василь Густі… Як ви це сприймали?

— Безмежно вдячна кожному, хто згадував. Тепер розумію, наскільки це цінно.

У дитинстві в мене було дуже мало книжок. Мабуть, якраз дефіцит чтива і штовхнув мене в літературу. Спочатку писала такі рівнесенькі віршики, навіть патріотичні паровозики. А потім зістрибнула з того поїзда. Я тоді відчувала якийсь величезний голод, щоб почитати щось таке, таке! То потім віднаходила в інтернеті ціле море текстів, до яких раніше ніяк не могла дотягнутися. Коли те, що читаєш, таке смачне, — ти просто не можеш наїстися!

— Ви закінчили українську філологію Ужгородського університету. Чому обрали філологію? Яким було студентське життя?

— Мабуть, філологія була помилкою. Треба було вивчати іноземні мови. Або вступати на медичний… Студентські роки були цікавими. Ми безстрашно крали колгоспний виноград поблизу студентських гуртожитків. Борщ був колективним і тому доволі смачним. Запах і смак справжньої гречки, помідорів на одній-єдиній кухні на весь поверх. Жили ми дружно, на якусь презентацію чи на побачення збирали гуртом: хтось позичав найкращу сукню, хтось біжутерію.

— У 1980-ті роки в Ужгороді активно діяли літстудії в університеті, при газетах. Ви відвідували їх? Чи мали тусівку в студентські роки?

— В університеті літстудією керував Василь Поп. З тих, хто став професійними письменниками, були Леся Ігнатович, Василь Кузан, Михайло Рошко. Даруйте, якщо про когось забула. Я тоді мало писала, навіть не можу пояснити чому.

Літстудію при газеті «Молодь Закарпаття» вів Василь Басараб. Великим плюсом було те, що бодай раз на місяць треба було приносити нові твори. Та й люди більше могли собі дозволити таку розкіш — писати. Зараз все більше людей тоне в буднях.

 

Мар’яна Нейметі в студентські роки. Фото з особистого архіву Мар’яни Нейметі

— Чи мали ви вчителів у літературі? З ким з літераторів дружите?

— Кожна людина чи твір, сповнений впізнаваного драйву, — мій учитель. Пригадую Римарука, у нас були спільні знайомі, і він запросив нас покататися на катері. Скільки чужих віршів він тоді нам читав на Дніпрі! Зовсім невідомих, як потім виявилося, заборонених поетів, про яких я ніколи не чула.

Були обласні зльоти, де помічали навіть найменший талант. Що вже говорити про ті, що проводилися в Києві, й на які приходили Драч, Павличко, Вінграновський. Але навіть вони не викликали в нас таке захоплення, як однолітки. Ми цілу ніч в якомусь гуртожитку читали вірші. А потім мігрували кімнатами, вечірнім Києвом.

«Журналістика для мене — щось більш аскетичне. Тут можна гратися тільки з фактами»

— По завершенні університету ви відразу пішли в журналістику?

— Можна було спробувати в школу. Безмежно подобалося бути з дітьми, імпровізувати з ними. Але всі ці методичні рамки — я би там скиглила від туги.

Якщо про журналістику, то це «Новини Закарпаття» і «Карпатська Україна», в якій ми тяжко бідували. Але все ж Петро Скунць, який тоді був головним редактором, намагався роздобути якісь гроші ледь не з повітря. В «Новинах» спочатку був конвеєр — вівторок, четвер, субота. Ти мусиш заповнити певний простір.

А потім журналістика стала майже всуціль замовною. Воно й зрозуміло — треба самим заробляти гроші. Але бувають тут і крайнощі. Зараз є таке слово — бикувати. Я маю власну версію його походження. Кажуть, у 30-х роках один селянин продав биків і заплатив редакції: щоб уся газета була про нього.

 

Мар’яна Нейметі з колегами-журналістами протестують після побиття на Майдані Незалежності. 30 листопада 2013 рік

— Розкажіть про «Карпатську Україну». Як з відстані часу оцінюєте досвід роботи в першій незалежній газеті краю?

— Життя в редакції було суцільної імпровізацією. Будь-якої миті на порозі могли з’явитися найнеймовірніші люди. Загалом у нас був дуже людяний колектив. Тільки тепер розумію, що насправді це велика рідкість.

Було багато запеклих диспутів про перші кроки незалежності. А ще — безкінечна тяганина в судах. Зараз можна з пафосом говорити про незалежну газету. Але тільки ми знали, скільки за цим було боротьби за виживання, відчаю, але й гумору, який рятував нас усіх. Ужгород тоді був сповнений політичними рухами. Відчуваючи фальш, Петро Скунць вмів рубанути правду, часто кепкував із зайвої ейфорії, з декоративного патріотизму.

Нам він рідко ставив завдання, ніколи не змушував робити якийсь матеріал. Все мало відбуватися спонтанно. Щось подібне було, коли працювала на радіо «Ера».

— Радіо? Це відкриття для мене у вашій біографії…

— На «Еру» потрапила випадково, коли вони шукали кореспондентів в областях. Я начитала якусь новину, надіслала, вони її взяли. Так все і закрутилося майже на 10 років. А потім мені треба було доглядати за батьком. Важко було все поєднувати.

— У «Новинах Закарпаття» відразу очолили культуру? Ви зробили інтерв’ю з чималою кількістю достойних людей.

— Мене найбільше цікавило минуле, любила і багато спілкувалася з літніми людьми. Деколи буквально в останній момент щастило реконструювати якусь важливу історію. Люди відходили, а разом із ними і цікавезні факти.

Дуже цікаво було робити серію про ужгородські двори. Наприклад, як син одного тогочасного підприємця заїжджав верхи на коні в ресторан — просто з примхи. Або історія тогочасного скульптора Кремницького. Збирати ці історії завжди було неймовірним квестом: одні давали координати інших, які могли доповнити розповідь. Врешті-решт згодом розумієш, що ця праця дуже виснажує, а зарплата мізерна. І впираєшся в те, що далі так просто неможливо.

 

О.ксана Луцишина (зліва) та Мар’яна Нейметі (справа) на спільному вечорі в обласній бібліотеці. 2009 рік

«У поезії важливо, щоб зачепило. Навіть абсолютна порожнеча має право на те, щоб матеріалізуватися в словах»

— Сьогодні ви авторка трьох поетичних книжок. Чим зумовлені тривалі паузи між книжками?

— Економічним становищем, власним. Першу книжку редагував Василь Густі. А книжки, які були потім, це мене просто витягали з вовчої ями. Якось видавці Наталя та Іван Ребрики запропонували зробити збірку, і я ще десь пів року сумнівалася, чи треба. У важкі часи мене підтримав Павло Вольвач. Потім вийшла книжка «Йод», за яку завдячую Тарасу Федюку — він встановив часові рамки і наполягав, що треба швидко видати. Якби не ці люди, то взагалі б книжок не було. Так хоч є літературний факт, що і я жила на світі.

— Що для вас важливе в поезії?

— Важливо, щоб зачепило. Зовсім не має значення — про що текст. Навіть абсолютна порожнеча має право на те, щоб матеріалізуватися в словах.

— У ваших творах виразний жіночий погляд, проявляється жіноча солідарність, сестринство. Як ставитесь до філософії фемінізму?

— Сестринство — це так. Щодо жіночого погляду, то останню книжку «Йод» я переформатувала, тому вона й більш жіночна. Спочатку збірка виглядала набагато соціальнішою, і з іншою назвою — «Галюценація». Слово зі свідомою помилкою: як зрощення слів «Галю, це нація». Але зрештою збірку «пересклала»: почала з більш жіночних віршів.

Якщо про фемінізм, то опозиції до чоловіцтва не відчуваю. Спілкування з чоловіками давало мені безліч різних емоцій. Але якщо чоловік — не чоловік, то в усьому: чи при владі, чи в побуті, чи в особистому житті.

 

Поетичний доробок Мар’яни Нейметі

«Ніхто зверху рядків не диктує, в нього є важливіші клопоти»

— Чи маєте свою філософію життя?

— Та не вмію я жити як слід. Я радше ґрунтовний посібник помилок. Але, як казав один із класиків, є така енергія, яка викидається назовні після великих помилок. На цьому паливі й живу.

— Ваша поезія для вас психотерапія чи просто творчість?

— Думаю, що більше праця. Ніхто зверху рядків не диктує, в нього є важливіші клопоти. Для мене це напружена робота — колажувати тільки мені відомі фрагменти. Опісля ж — радість від звільнення.

— Вас знають насамперед як поетесу. Але кілька років тому рукопис вашої «Казки про те і про се, а найбільше про Ромчика із Романівки» був відзначений «Коронацією слова». Чому взялися за дитячу літературу? І чи вийшов твір друком?

— Не вийшов: залишився у комп’ютері, який перемерзнув. Але це й добре, бо тепер я бачу його трохи іншим. Дитяча література — це пунктик ще з дитинства. Зараз розгрібаю старі речі в батьківській хаті і знаходжу іграшкових солдатиків, машинки, рештки залізниці. Їх мені в дитинстві надарували друзі-хлопчики. Ляльки мені ніколи не подобалися. Ті, які мала, зразу набивала піском — не любилися мені ці створіння, з однією посмішкою та зачіскою на все життя. З хлопчиками було просто. Вони відверті, з ними було більше драйву, швидкості й навіть небезпек. Дівчатка мені не були такі цікаві. Я веду до того, що й дитяча література мені подобається, коли вона трохи хлопчача, їжакувата, накоротко стрижена.

 

Мар’яна Нейметі у колі друзів. Фото з особистого архіву Мар’яни Нейметі

— За ким з колег стежите, кого любите читати?

— Хотілося б обійтися без прізвищ, щоб нікого не образити. Але скажу, що ще дитиною знала Васю Малишку. Несподіване ім’я Віктора Новграді-Лецо. Цікаві тексти у Ані Фельцан, Каті Мучички, Василя Лавера, Томаша Деяка. Я завжди дивлюся на потенціал. Наприклад, у Мар’яни Бонь був один вірш — присвята ворогам. Це шедевр! І от думаєш — скільки Мар’яна могла ще зробити (поетеса М. Бонь відійшла у засвіти молодою — ред.)!

— Багато читаєте? Слідкуєте за сучасним українським і світовим літературним процесом?

— Читання для мене — це те, чого не відбулося в житті. Ці бажання й емоції компенсую здебільшого із сучасної зарубіжки. Зараз є багато талановитих українських авторів, але мало текстів у вільному доступі. Видавців теж можна зрозуміти: розкрутиш автора, видаєш, а потім задарма вся праця зливається в мережу. Добре, що видавництва викладають хоч кілька сторінок тексту. Щоб бодай деколи зорієнтуватися — треба воно тобі чи ні.

 

Мар’яна Нейметі в колі колег. Міжнародний день рідної мови на філфаці УжНУ

— Що для вас емоційно ближче — Ужгород чи Свалява?

— Кожне місто по-своєму близьке. Ужгород з вулицею Жупанатною, де було стільки зустрічей. Берег Ужа із камінням і вужами. Кожен клаптик землі тут має своє значення.

Рідна і Свалява. Як-от колишня вулиця Невського біля річки. Там за рогом була баня, в якій працював мій дід. Він помер задовго до мого народження. Але ця вулиця для мене виповнена такою великою любов’ю! Якщо я йду сюди із запитанням, то завжди повертаюся з відповіддю.

А ще у мене викликають якісь дивні відчуття світлини Ужгорода з тих часів, коли я ще не народилася. Десь такі ж відчуття, як до місць, в яких ніколи не була. Дуже хочу побачити океан. Мені здається, він мав би мене зцілити від ран.

— А про що мріє Мар’яна Нейметі?

— Про зовсім інше життя. Не згодовувати зарплату комунальним службам. Не витрачати всі гроші на їжу, всі сили — на борню з дрібницями. Відчуваю велику спрагу до нових цікавих людей, подій, ідей, подорожей. Я знаю, чого я хочу, але поки не можу до цього дотягнутися.

— Колись ви казали, що «реалізованість — це і є щастя». Ви реалізувалися, як хотіли?

— Десь лише на 10%. І це дуже болюча тема. Я маю певний борг перед своїм родом, якому не вдалося реалізуватися. Пригадую, якось у мене було запалення легень. Мама сиділа поруч і почала малювати кімнату, в якій відбивалася тінь від виноградника. Я аж завмерла, наскільки це було несподівано гарно і незвично. Вона не малювала жодного разу до того, жодного разу опісля.

Вуйко Василь мав чудовий голос. В юності його випадково почув хтось із хору ім. Г. Верьовки, запрошував у колектив. А він проігнорував. Двоюрідний брат Василь — талановитий музикант і художник. Але також усе закинув.

 

Презентація книжки «Пропале місто» Мар’яни Нейметі, 2010 рік

— Письменники не люблять розказувати, над чим працюють. Але чи пишеться/думається вам зараз, в турбулентні часи?

— Хочеться знімати фільми. В моїй голові товчеться безліч фрагментів, які не дають спокійно жити. Дуже захоплює, коли бачу потужну операторську роботу, як-от у фільмі «Ной».

А ось «Титанік» ми мали б відзняти власний. Про «Карпатію», яка рятувала вцілілих пасажирів. Десь всередині фільму — перевернути пласти про міграцію наших краян на гамерицькі шахти, щоб вони могли заробити на шмат своєї ж таки рідної землі. І це лише один такий приклад, є багато інших ідей. Гарно б знайти на все це меценатів. Але це, мабуть, з жанру фантастики.

Розмовляла Іванка Когутич, ВАРОШ

 

06 червня 2026р.