ІВАН ПАЛІНКАШ: „КРИВЕ – МОЯ ДОЛЯ”
Кривський сільський голова Іван Іванович Палінкаш народився і виховувався в дружній родині педагогів: батько Іван Михайлович чверть століття директорував у місцевій школі, мати Юлія Андріївна викладала рідну мову та літературу. Батьки прищепили у душах своїх трьох синів Івана, Володимира та Мирослава такі благородні життєві якості, як доброзичливість, чесність, милосердя до ближнього, справедливість і скромність.
Івану Палінкашу тепер рівно сорок вісім. З вірною супутницею життя Ларисою Леонідівною (за фахом вчителем математики) виховує 14-річного сина Андрія та 12-річну донечку Тетянку.
Свого часу Іван Іванович навчався в Одеському медичному інституті, який закінчив успішно, відтак шість років трудився в надто „гарячому” реанімаційному відділенні та два роки головним лікарем Вільхівської лікарської амбулаторії. Він – високопрофесійний знавець мануальної рефлексотерапії.
Його хобі – гирьовий спорт, фото-зйомки, відпочинок в затишних і чарівних місцинах карпатських узгір’їв, де пройшло, як мовиться, його босоноге дитинство. А ще Іван Іванович – палкий шанувальник слова українських геніїв Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Івана Котляревського...
В період сумнозвісних виборів Президента України (2004 рік) Іван Палінкаш стояв у порядних лавах чесних борців за кращу долю і життя українського народу, йому довелося перенести нелегкі гоніння з боку кучмівсько-різаківського клану... Але про це і трохи більше ми розкажемо нижче, адже на запитання відповідає голова Кривської сільської Ради Тячівського району Іван Іванович Палінкаш.
– Шановний Іване Івановичу, на цьогорічних виборах більше 80 відсотків мешканців Кривого одностайно віддали за вас свої голоси, обравши на почесну і відповідальну посаду сільського голови...
– Мені приємно усвідомлювати і всією душею відчувати, що сільська громада виявила мені високе довір’я, прагне нового прогресивного поступу, якісних змін у житті. Як-не-як, тепер в рідному Кривому мешкає більше трьох з половиною тисяч чоловік. Ще років п’ять тому про наше село мало хто відав. Воно, чесно кажучи, було забуте Богом і... владою. Чинуші різного рангу не бажали перейматися долями простих сільських трударів, котрі уміють заповзято з ранку до пізнього вечора працювати в яблуневих садах, на косовиці, полонинських бескидах, вирощувати на клаптиках землиці урожай. Ось така проста арифметика! Словом, не життя, а суцільне складне виживання. Все це я змалечку бачив, над цими наболілими проблемами постійно замислювався, ці одвічні істини ятрили мою душу. Вони не дають мені спокою донині. Бо надто хочеться, аби сельчани, як і вся чесна й проста громада Срібної землі, зажили щасливим, заможним, достойним життям, відчули себе господарями на рідній землі, милій серцю Україні, аби навіки канули в Лету ганебні шахраї, хабарники, корупціонери, всілякого гатунку клани, державна каста, псевдопатріоти! Це – моя заповітна мрія. Боротьбі з цими пороками я віддам все своє життя.
– Чи не здається, що ваші благородні помисли і мрії можуть мати неабияку розбіжність з складними реа-ліями сьогодення?..
– Можливо я в чомусь також помиляюсь, але я – щирий оптиміст! Думаю, не варто скніти на цьому грішному світі, якщо обрати позицію байдужого споглядальника. Я – не альфонс, я – борець за Правду, за Волю, за Народ. Цю дорогу в житті обрали мої шановані предки, цим шляхом надіюся пройти достойно і гідно також я і мої діти, котрих з дружиною наполегливо навчаємо чемності, любові і розумного, доброго, вічного.
– Сільськими бировами були ваш прадід Михайло та батько Іван. Невже це випадковий збіг обставин, чи родинна спадковість?
– Якщо так, то розкрию скромні секрети: родина Палінкашів завжди була шанованою в Кривому, відзначалася волелюбністю, працьовитістю, в будь-яку мить могла прийти на поміч стражденним. Оці якості передаються з роду в рід, з кореня в корінь. Це – наша сімейна святиня, родинна хоругва.
– Тому, мабуть, на цьогорічних виборах Ви були впевнені у своїй перемозі. Чи не так?
– Даруйте, я ніколи не робив і не роблю поспішних висновків, не хворію манією величі або самовпевненості. Завжди керуюся здоровим і зваженим розсудком, мудрою думкою. Моя душа і серце пос-тійно відкриті для земляків та співвітчизників. Мені приємно, що серед сільських голів нашої області та України на виборах я набрав найсоліднішу кількість голосів. Це для мене – велика честь, яку тепер прагну виправдати...
– Іване Івановичу, ніде правди діти: донедавна в нашому краї можна було почути, що Криве – найбідніше і найзнедоленіше село на Верховині. Чи прагнете зламати цей негативний і неприємний стереотип?
– Звичайно! Інакше чи варто протирати штани на стільці сільського бирова. Мені приємно, що в Кривому серед громади налагоджується атмосфера довір’я. Село отримало на соціальні потреби 5 мільйонів гривень державних коштів, котрі тепер прагнемо розумно використати. Мій горезвісний голова-попередник, приміром, не надто тривожився і спав спокійно, а в Кривому вже п’ятнадцятий рік німотно стоїть і на руїни перетворилася школа-довгобуд. Діткам доводилося навчатися у всіляких прилаштованих для уроків випадкових кімнатках. Нині крига скресла, для завершення будівництва школи виділено чотири мільйони гривень. Їй Богу, хочеться бачити радісні й усміхнені обличчя сільських школяриків та педагогів, спільно порадіти за те, що навчатимуться вони у добротних сучасних класах та кабінетах. Ось-ось на цій насущній проблемі буде покладено остаточну крапку...
– Над чим працюєте сьогодні з депутатським сільським активом?
– Інтенсивно проводимо ремонт сільських доріг, котрі десятиліттями елементарно не ремонтувалися. Вже завезли 300 автівок гравію. Знаємо й розуміємо, що саме дороги є обличчям сільської влади. Організували також щоденне вивезення сміття з магазинів, дворів, дитсадка, школи на облаштоване нове сімттєзвалище. Проводиться заміна старих електроліній, встановлено новий трансформатор, триває газифікація лікарської амбулаторії, дитсадка, школи. З віддалених гірських присілків діток на уроки доставляє добротний автобус. Висловлюю щиру подяку моїм старанним помічникам-депутатам Петру Вакію, Івану Бичку, Михайлу Зизню, Валерію Петрову, Василю Палку, Світлані Савляк, Михайлу Моньку, які роблять все для того, аби поліпшувався добробут і соціальний рівень рідного Кривого. Це їм вдається. А стремління й бажання народним обранцям – не позичати. Це головне...
– Іване Івановичу, більше половини мешканців вашого села живуть у важкодоступних гірських присілках Піша Гора, Опчина, Руня, Прикирний, Долина, Глибокий. Чи докладаєте зусиль для того, аби домогтися статусу гірського села?
– Це для сільрадівців питання номер один. Бо тільки минулого й нинішнього року від зсувів і селевих потоків зруйновано 20 будинків, вщент розмито дороги, пішники. Сюди важко доїхати навіть потужними всюдиходами.
– Які плани і задуми виношуєте нині?
– Створити в селі широку рекреаційну зону, тісно залучити до співпраці мудрих і розумних інвесторів. Це неодмінно принесе обопільну користь.
...Ось такий він, кривський сільський голова Іван Іванович Палінкаш – сучасний, неординарно мислячий, порядний керівник, людина конкретної справи, для якого рідне село стало долею, смислом життя. Для рідного Кривого він діє, творить і живе – щодень. Впевнений, що його маленька батьківщина невдовзі стане найфайнішою, наймальовничішою, найзаможнішою в усьому зеленокучерявому Карпатському краї. Нехай так і буде, мудрий кривський бирове, нехай справдяться ваші благородні труди і помисли. Помагай Вам, Боже!
Іван Костевич, член Національної Спілки журналістів України.
Село Криве на Тячівщині
Трибуна
До цієї новини немає коментарів