Червоними і чорними нитками

Іван Юрійович народився у Буштині, де активно працював "Пласт", учасником якого він був. Відтак вчився у Хустській гімназії, а в липні 1945 р. його уперше арештували, звинувативши у належності до націоналістичного молодіжного підпілля. Але через дев’ять тижнів відпустили. Свою роль тут відіграла і позиція юнака (повна "несознанка"), і більш об’єктивні причини. Договір про Закарпаття вже було підписано, але ще не ратифіковано ні чеським, ні радянським "парламентами". Тому такі репресії в краї були геть передчасними. Було, може, і бажання використати підлітка як "живця". 1947 р. юнак вступив в Ужгороді на медфак. На другому курсі знов арештований і засуджений за стандартним звинуваченням на 10 років позбавлення волі і 5 років поразки у правах. Сім років перебував у карагандинському таборі Спаськ, який О.Солженіцин назвав Долиною смерті. Врятував випадок. У таборі перебував голова виконкому Червоного Хреста професор С.Колесников, посаджений ледве не за особистою вказівкою Сталіна. Він і взяв в’язня з одним курсом медфаку за плечима до лікарні медбратом. Асистував практично на всіх операціях, набуваючи безцінний досвід. У таборі познайомився з багатьма видатними людьми – істориком Я.Дашкевичем, мовознавцем М.Сулимою, ігуменом Жовківського монастиря о.М.Пелехом, В.Климпушем, потрапив до того ж табору навіть його хрещений батько М.Левринц. У книжці багато листів – і від співв’язнів, і від побратимів з Мараморощини, які сиділи в інших таборах (звичайно, вся кореспонденція вже з вільних часів).







Читаєш і переконуєшся: якби не ті тотальні репресії з дуже чітким етнонаціональним спрямуванням, які охопили мільйони і мільйони українців, наша країна була би нині удвічі чисельнішою, а її інтелектуальний і духовний потенціал дозволив би увійти у двадцятку найрозвинутіших держав не через десять років (дай Боже, щоб так сталося), а бути там уже зараз. Виживали ті, хто мав тверду віру. І ще везіння – без цього ніяк.

Везінням стала смерть Сталіна. І.Коршинського звільнено умовно-достроково у лютому 1955 р., правда, з дороги ще повернули до табору, і остаточно випустили у березні. Усі сім років його вірно чекала майбутня дружина Марія Іванівна, на той час – вже випускниця Львівського лісотехнічного інституту. Поновитися у рідному вузі не вдалося. Завдяки С.Колесникову вдалося вступити до Вітебського університету, а згодом після зняття судимості і в результаті аудієнції у міністра освіти УРСР перевестися до Ужгорода, де і закінчив студії аж 1961 р. Вчився у О.Фединця. З 1963 р. був в аспірантурі із прикріпленням до Інституту серця у Москві. Захистив кандидатську. Далі звична вузівська і клінічна кар’єра. Написав 100 медичних і 50 суспільно-політичних праць. На межі між ними – єдина в нашій шевченкіані стаття про хвороби і смерть Кобзаря.

Але реабілітований був лише 1991 р., тоді ж увійшов до проводу щойно створеного Закарпатського товариства політв’язнів і репресованих. З 2004 р. очолює його. Пише чимало нарисів про побратимів, сприяє відновленню їхнього доброго імені.

1994 – 1998 р. народний депутат, заступник голови комітету з охорони здоров’я. Єдиний в’язень сталінсько-беріївських таборів, хто потрапив до парламенту. Взагалі, політв’язнів у парламентах різних скликань було понад десяток, але вже хрущовсько-брежнєвських часів. У книжці подано детальний звіт про ту діяль-ність, а це максимально безпосередня участь у розробці і прийнятті законів про гірські населені пункти, про донорство крові, про лікарські засоби. Тільки на медичну тематику через І.Коршинського пройшло 17 законів і 40 постанов. І, звичайно, лобіювання інтересів свого округу і окремих виборців, вибивав гроші у міністерствах для різних соціальних проектів у найбільшому в Україні Тячівському районі. І найголовніше – розробка і прийняття Конституції 1996 р., знаменита конституційна ніч – одна з найщасливіших у житті. Працював 2002 р. в обласному виборчому штабі "Нашої України" та відповідав за Ужгородський округ. Має три доньки: Маріанна – медик, професор УжНУ, Анжеліка – композитор і співачка, Наталія – хімік. Вісім онуків та внучок.

Багато чого лишилося поза сторінками спогадів. Може, і справді, ще не про все час казати. Але колись таки треба: про три десятиліття на медфаці, про численних колег, атмосферу в університеті у брежнєвсько-андроповські і горбачовські часи, про буремні дев’яності, про повсякденну парламентську кухню, про останні роки з їхніми розчаруваннями і боротьбою. Будемо чекати.

Сергій ФЕДАКА

Трибуна

 

12 квітня 2010р. -->