Тетяна Нємцова: "Воскові фігури змінили моє життя та життя моїх рідних і знайомих"

- Пані Тетяно, розкажіть, будь ласка, де ви народилися?
- Я народилася в столиці Узбекистану – Ташкенті, - під зодіакальним знаком Овна, в рік Вогняного Коня. Рік Вогняного Коня буває раз на 60 літ. У гороскопах написано, що "вогняні коні" матимуть приголомшливу та неймовірну долю. Астрологи передбачають, що "вогняний кінь" приносить на планету катастрофи, катаклізми, а якщо в сім’ї народжується дитина, то хтось із родини помирає. Все збулося.
На світ я з’явилась 19 квітня 1966 року, а 23-го - помер мій дід по батьковій лінії. Він був родом з України, з П’ятихаток Дніпропетровщини, і мав прізвище Нікітенко. Мою маму раніше виписали з пологового будинку, аби пішла на похорон і провела свекра в останню дорогу.
26 квітня в Ташкенті стався жахливий землетрус. Мені було тиждень. Мама розповідала, що я прокинулася о четвертій ранку, бо хотіла їсти. Через вікно вона побачила заграву, почула шум, гул, наш будинок гойдався, як карусель. Вона подумала, що розпочинається війна і сильно перелякалася. В ту ж мить у неї пропало молоко.
- Кажете, у ваших жилах тече українська кров…
- Так, а ще – російська і польська.
- Розкажіть про своїх батьків.
- У мене батьки – чудові. Батько уже помер, похований у Ташкенті. Мама має 76 років, проживає під Києвом, неподалік Білої Церкви. Батьки не мали вищої освіти, але нас дуже добре і правильно виховали. У мене було справді щасливе дитинство. Ми часто відвідували музеї, виставки, батьки нами реально займались, розширювали наш кругозір, приділяли багато уваги. У нас була "Волга", ми їздили на природу, в ліс по гриби, на рибалку.
Коли тато з мамою одружилися, у них уже були діти від попередніх шлюбів. Батько-вдівець мав доньку Лілю і сина Юрія. Мама – Галину. Мама пішла від чоловіка, який прихилявся до чарки. Згодом мали трьох спільних дітей – доньку і двох синів. Ми ніколи не ділились на батькових і маминих дітей. Всі шестеро росли дружелюбними братами і сестрами. Згодом життя розкидало нас по світу, але ми часто спілкуємося, зустрічаємося.
- Вам подобається своє ім’я?
- Мама хотіла назвати мене Мариною або Олею. Коли я народилася, то мої сестри Галя і Ліля прийшли до пологового і передали мамі записку: "Як почуваєтеся? Як почувається Танюшка?!. Сестрам за це вдячна. Мені дуже подобається моє ім’я. Воно означає "засновниця, та, яка показує шлях". Так воно і є. Я завжди попереду, першовідкривач. Якщо переді мною закривають двері, то це не буде перепоною для моєї цілі; якщо я вирішила, що там маю бути, то буду. Тому я ніколи не боялася змінювати міста, країни, роботу. Люди створені для щастя і повинні його шукати, прагнути, а не чекати. Саме воно не прийде.
- Коли ви це усвідомили?
- Мама розповідала, коли вперше привела мене в дитсадок (він знаходився поруч, я залюбки його відвідувала), то до мене підійшов хлопчик-узбек і штовхнув мене. Я у відповідь як дала йому, то він відлетів на три метри. І більше ніколи до мене не підходив, хоча мав жахливий характер і всіх принижував. Себе треба вміти захищати.
- У вас такі манери витончені….
- Коли мені було років п’ять, то вперше почула французьку мову. Мене ніби струмом вдарило. Було відчуття, що це рідна мова. Я вірю в реінкарнацію, впевнена, що в попередньому житті жила в Франції.
Мала велике бажання вивчити цю мову. Коли в четвертому класі нас поставили у шеренгу, аби розподілити на дві групи – англійську і французьку, то я стояла посередині шеренги і поки інших учнів розподіляли, я весь час молилася, по-своєму, по-дитячому, аби потрапити в французьку групу. Бог мене почув. Учительку звали Людмилою Петрівною. Наші уроки проходили дуже цікаво. Вона і я. Було таке відчуття, що більше у групі нікого нема. Вона мене запитувала, я відповідала.
Десять років тому на виставці воскових фігур "Орудие наказаний, пытки и казни" в Дніпропетровську було таке (На цій виставці найбільше відвідувачів через її скандальність. Наприклад, є діюча гільйотина, на ній лежить ніж, поруч кат тримає відрубану голову Марії-Антуанети. Черги були як у мавзолей, люди чекали по 2,5 години). Задля контролю приїхав директор фірми, яка представляє інтереси музею воскових фігур в Україні. Олександр Сергійович як побачив, що хлопець і дівчина фотографуються біля гільйотини, то сказав: "Тетяно, і ти так сфотографуйся". Я увійшла в роль, розкуйовдила волосся, колега Саша Нікулін сфотографував мене. Наступного дня ми всі зустрілися в кафе. Обидва Саші дивилися на мене здивовано, як на привида. Я запитала, що сталося. Вони показали мені фотографії. Так ось, моя голова і голова Марії-Антуанети – як дві краплі води. Тоді зрозуміла, що в дитинстві не випадково почула французьку і захотіла вивчити її. Три роки тому разом з донькою побували у Парижі, почувалася там як удома.
- Ви були хорошою ученицею?
- Навчалась добре. Завжди була активістко, піонеркою, комсомолкою, представляла школу на спортивних змаганнях. Мріяла стати педагогом-дефектологом. Після отримання атестата про закінчення середньої школи вступала до інституту. Але недобрала півбала. Мені пропонували йти на заочне, але я відмовилася. У ті часи заочне не віталося. А я ж то була відмінницею!
Прийшла до школи по довідку. Зауч як почула, що я не поступила, запропонувала роботу в школі. Були дві вакансії – секретаря і старшого піонер-вожатого. Для роздумів дала три дні. Я погодилась працювати секретарем, але зауч таки наполягла на своєму. Старший піонер-вожатий – це була моя перша посада, тепер уже такої нема, вона історична. Було дуже цікаво працювати. І мені, і школярам подобалося брати участь у парадах, агітбригадах, спортивних змаганнях.
У стінах рідної 237-ої школи провела 20 років - 10 навчалась, 10 пропрацювала, з них 3 роки піонер-вожатою, 6 – вчителем молодших класів, один рік – вчителем російської мови в узбецькому класі. Радянський Союз розпався, російськомовне населення виїжджало з Казахстану. Дали мені третій клас, дуже складний, діти жодного слова не знали по-російськи. Напевно тому, що я дуже люблю дітей, ми порозумілися і подружилися. За два місяці на шкільному конкурсі російської мови мій узбецький клас зайняв призове перше місце.
- Добре знаєте узбецьку?
- Так. Сала малейкум (Добрий день – примітка автора), - вимовляє ще декілька фраз узбецькою. – Вчора (21 січня – примітка автора) ми гуляли Ужгородом і побачили, що на Корятовича продають узбецький хліб. До хлопців я заговорила узбецькою. Як ми спілкувалися – це треба було чути і бачити! До речі, в Ташкенті я народилася і виросла на вулиці Угорській, точніше, наш будинок, який звів батько, знаходився по вулиці Угорській, біля аеропорту. Після землетрусу люди різних національностей приїжджали до Ташкента і ліквідовували наслідки землетрусу, будували будинки. На честь угорців і була названа вулиця. Після розпаду Союзу її перейменували на Золоту Долину.
- Розкажіть, будь ласка, про свого першого чоловіка.
- Андрій Нємцов. Цей чоловік прийшов у моє життя, аби подарувати мені лапочку-дочку Юльку. Їй зараз – 26.
Вісім років навчалися у паралельних класах. У 9-10 навчалися разом, бо класи об’єднали. Одного разу він підійшов до мене і попросив допомогти йому з математикою. Я ж була відмінницею! Мені з ним було дуже скучно і нецікаво. У нього були дві теми – спорт і музика. Але ж… Він – блондин з голубими очима, високий, вродливий, схожий з Єсєніним. Я завжди думала, що важливо, коли тебе люблять. Андрій бігав за мною, портфель носив, проганяв мою подругу, аби не сиділа зі мною за партою. Розписались в армії, чекала його. Прожили разом три роки, коли розлучились, доці було два рочки. Наразі у нього вже п’ята дружина, має ще одну доньку, моя Юля спілкується з нею.
За роки нашого спільного життя Андрій привив мені таку нелюбов до чоловіків, що після розлучення 16 років нікого до себе і близько не підпускала. Чоловіки були моїми колегами, друзями. І не більше.
- Як ви опинилися на Україні?
- Одного разу вперше завітала до нас у гості тьотя Люба з Києва. Запросила до себе. Сім років поспіль ми з Юлькою проводили мою педагогічну відпустку в українській столиці. В Київ я закохалася з першого погляду. І сказала собі, що буду тут жити. Тьотя нам дуже допомогла – згодом три роки жили в неї. Але коли помер батько, ми повернулися до Ташкента, де прожили наступні три роки. Потім вкотре приїхали в Україну, де і залишилися з донею.
Тьотя працювала головним бухгалтером фірми, яка займалася виставками воскових фігур. Допомогла мені працевлаштуватися менеджером. У грудні 2000 року мене взяли на місяць з випробувальним терміном. І ось уже 13 років працюю з восковими фігурами.

- Ще хтось з рідних пов’язав свою долю з восковими фігурами?
- Моєї старшої сестри Галини помер 47-річний чоловік Павло від раку шлунка. За ним вона була як за кам’яною стіною, мав золоті руки, забезпечував родину, був хорошим сім’янином і доброю людиною. Після похорону в Галі була така депресія, що ми боялися, аби вона щось із собою не накоїла. Вона жила в Ташкенті, я – в Криму. Щодня телефонувала їй, запрошувала в Україну. В липні 2005-го вона таки приїхала до мене на півострів. Зараз вона гарна життєрадісна жінка, а тоді – худа-прехуда, змарніла. У Криму Галя допомагала мені з виставкою "Таємна вечеря", і це її вилікувало, повернуло до життя, вона почала посміхатися, з’явилися нові друзі.
У вересні треба було міняти місце "дислокації", і моя Галина вкотре почала збиратися до Ташкента. Я зрозуміла, що відпускати її не можна.
В яке наступне місто їхати з виставкою, вирішувала я. Мені захотілося до Львова, бо там ще жодного разу не була. А Галина була. У неї проблеми з нирками, і вона сім разів оздоровлювалася у Східниці. Там познайомилася з львів’янкою, з якою заприятелювала. Я її питаю: "Галя, якщо я поїду до Львова, ти поїдеш зі мною?". Вона відповідає "Так". Беру список всіх музеїв України, знаходжу Львів, на першому місці історичний музей на площі Ринок, 6. Телефоную, натрапила на заступника директора, в телефонному режимі домовляємося. Це було вперше, коли я без огляду приміщення їду з виставкою. І ця поїздка виявилась фатальною, в хорошому значенні цього слова.
Ми приїхали до міста Лева. Поруч з музеєм знаходився офіс однієї корпорації. Її директором був Володимир Васильович Білань. Тепер він мій чоловік.
Спочатку ми зустрічалися, спілкувалися, дружили. На той час Володя був два роки розлучений. Так що я нікого ні в кого не забирала. Володя старший за мене на 9 років, але душу має молоду. Якби мені тоді, коли вперше побачила його, хтось сказав, що він буде моїм чоловіком, я б ніколи не повірила. У мене була установка, що нема такого чоловіка на білому світі, який би мені підійшов. Після розлучення з Андрієм я думала, що повторю долю своєї бабусі Ольги Іванівни (вона розлучилася і більше сім’ї не створювала, натомість присвятила себе дітям, онукам, правнукам). Але там, - показує на небо, - вирішили інакше – зустріла Вову зі Львова і уже 8 років живу тут.
У цьому прекрасному місті проживає і моя сестра Галя. Одного разу ми з Галею, Вовою та його другом Олегом Весєловим (колись він був львівським мільйонером, а тепер проживає в Москві) зайшли до кафе. Чоловіки почали розповідати нам про одного зі своїх друзів, розхвалювати його, кажуть, схожий на актора, мушкетера, класний, су перовий, мовляв, якщо побачите, то одразу закохаєтесь і будете битися за нього. Але застерегли, що із жодною з нас не одружиться, бо у нього є 40 дівчат з оперного балету, які стоять у черзі. Ми посміялися. Виходимо з кафе, ідемо Львовом. Мені треба було купити квиток до Санкт-Петербурга, з’їздити в майстерні. І буквально за метрів 300 на тротуарі стоять троє чоловіків, спілкуються. До них підходить мій Вова і одного представляє: Віктор Гусаковський. Це був той красень, про якого чоловіки щойно говорили у кафе. Тепер цей Віктор – чоловік моєї Галі. Він – професійний альпініст, великий прихильник мистецтва, опери і балету. Мав за п’ятдесят і – холостякував. А тут, як казала мені одна знайома, приїхали дві узбечки до славного Львова і забрали найкращих чоловіків.
- Он як!
- Колись обов’язково напишу книгу, як воскові фігури змінили моє життя, життя багатьох людей. Мій брат Сергій теж довго холостякував – до 40 років. Коли став менеджером виставки воскових фігур, почав їздити по Україні. І ось чотири роки тому в Умані зустрів дівчину, одружились. Шостого січня у них народилася Поліночка. Якби не воскові фігури, Сергій не поїхав би до Умані, не зустрів би дівчину і не одружився б.
Виставка "Тайна вечеря" змінила і моє життя, і життя багатьох людей. До прикладу, у Львові в мене працювали екскурсоводами дві дівчини – Тетяна і Леся. Невдовзі обидві вдало вийшли заміж, одна народила сина, друга – доньку.
Ще один цікавий випадок. В місті Дубни на Рівненщині працювали дві незаміжні екскурсоводки – Таня і Наташа. Вони запитали, з якими фігурами треба їм спілкуватися. Я сказала, з фігурою Папи Іоана Павла ІІ і Казанови. Папа і за життя творив дива, був першим Папою-слов’янином, а Казанова – професор кохання. Мої дівчата послухались. І, як кажуть, поспілкувались! Виставка була восени, а у червні обидві відгуляли весілля. Одна вийшла заміж за москвича, який невідомо як і звідки "нарисувався" в Дубнах, а друга – за земляка, що повернувся з Португалії після шести років роботи.
І ще. Моя Юля торік, взимку, поспілкувалася з фігурою Казанови, а 8 березня познайомилася у Львові з ужгородцем. 30 липня ми відгуляли весілля Юльки і Максима. Максим – ужгородець, вихованець Перечинської школи-інтернату. Йому 22 роки. Закінчив Львівський національний університет фізичної культури, професійний волейболіст, дуже здібний, талановитий хлопець. Його мама працює кухарем на "Золотій горі". А ось батька розшукуємо – Кузьмін Геннадій Анатолійович був відомим тренером з баскетболу.

Тетяна Грицищук для [a href="http://uzhgorod.net.ua"]uzhgorod.net.ua[/a]
фото автора
[foto]2014/01/30/fff.jpg[/foto]
[foto]2014/01/30/ggg.jpg[/foto]

 

30 січня 2014р. -->