Великдень: традиції та звичаї святкування Пасхи на Іршавщині

Попом служив довгі роки Василь Петровцій з Осою. Перед Великоднем майже всі, окрім кількох затятих фанатів-комуністів, сповідалися та причащалися.

Після уроків ми йшли додому і чекали маточок. У мене були і є – хвала Богу ще живі – дві маточки: Боркачка і Вишневська (такі у них прізвиська). Вони приносили нам по два яйця мальовані, ми з братами і сестрами хвалилися, у кого «май файноє». Потім лупили їх і їли. Згодом у моду зайшло приносити хресникам шоколадки, а як люди економічно зміцніли, то маточки не несли яйця, а лише коробки цукерок, маленькій дитині маточка дарувала дерев’яне мальоване яйця, аби та мала чим гратися.

За три великодні дні треба відвідати всіх хресників, принести їм коробку цукерок і якийсь подарунок – все залежить від віку і можливостей. За це маточку і батичка треба файно погостити. Наприкінці 70-х - початку 80-х років маточка давала яйця своїм хресникам біля церкви, або кумі, аби та передала своїм дітям. Мама каже, що раніше куми не ходили в гості, бо наступного дня треба було іти на роботу, а більшість селян працювали у колгоспі. Маточка несе подарунки щовеликодня, доки хресник не одружиться, а хресниця не вийде заміж.

Великодніх розваг у селі майже не збереглося. Ми «Коти імали». Діти ставали по двоє один за одним. Один каже: «Задня пара - на впереда». Діти бігли, кіт ловив. Кого зловив, той ставав котом. Якщо не встиг і діти повернулася на своє місце, то ловив доти, поки не впіймав. У цю грають і нині біля церкви, правда, дуже гамірно.

Здавна у Малому Раківці печуть паски у печі. Аромат від випічки оповиває все довкола. Так пахне пасхою, начинкою, колачами, що слина тече. Ми дотримувалися посту, молочне нам, дітям, мама готувала тільки у вівторок, четвер, суботу, неділю. М'ясо не вживалося протягом всіх семи тижнів. Дуже чекали Великодня, аби нарешті всього доброго наїстися досхочу.

Мій няньо розповідає, що у 60-х–70-х роках, ґазда ніс за плечем святити велику паску у вишиваній скатертині. Чим більша паска – тим ліпше. Величина паски була символом достатку ґазди. Ґаздиня несла  під плечем книш із сиром, змащений яйцем, у вишиваному рушнику. У 80-х прийшла мода на кошарки (у М.Раківці кажуть «кошарка», а не кошик). До кошарки ставили невелику паску, будз сира, пачок масла, часник, цибулю, сіль, яйця, пляшку магазинного вина або домашнього, свічку. Прикривали власноруч вишитим рушником. Ґаздині змагалися, аби щороку був новий і такий як ні в кого (йдеться про візерунок). Тепер - вишиваною серветкою, а то і купованою. Раніше ганьба була прикривати великоднього кошика фабричними рушниками.

Протягом останніх років пасхального кошика збирають батьки майже усім дітям. До нього дехто ставить не тільки яйця і солодощі, а й телефони, барбі, машинки, м’які іграшки. Коли вперше почали таке робити, то старші люди хапалися голови. Згодом звикли. Кажуть: кожен ставить до кошарки те, що має і що хоче.

Як священик освятить паски, благословить прихожан, задзвонять дзвони, то той, хто приніс пасхального кошика, бере його і чимшвидше поспішає додому. Вважається, хто перший зайде у вулицю, сурдик, буде у всьому перший. До хати першим має зайти господар або будь-хто чоловічої статі. Тоді родині щаститиме протягом року. 

Тетяна Грицищук для Ужгород.net,

фото автора