Як ромам адаптуватися і жити у сучасному суспільстві?

Перші ознаки врегулювання суспільно-політичної кризи в Україні внаслідок завершення Революції гідності і обрання нового Президента, зорієнтованого на проєвропейський курс розвитку країни, дають Україні шанс рано чи пізно стати повноцінним членом ЄС. Однак на шляху до Європи стоїть чимало перепон. І не тільки політичного чи економічного характеру. Безумовно, що стати членом Євросоюзу Україна зможе лише тоді, коли навчиться провадити відповідальну соціальну політику, і особливо — етнонаціональну політику.

Незаперечним є той факт, що поки що національним меншинам в Україні не забезпечено повноцінних умов для проживання та розвитку їхніх громад. Більше того: в 21 столітті в Україні поширене таке ганебне і неприпустиме для цивілізованого суспільства явище, як дискримінація за расовою ознакою. Українські владні органи переконують Європу, що випадки прямої дискримінації в державі є одиничними і нечастими. Водночас реальність не приховати: представники національних меншин в Україні постійно зазнають непрямої дискримінації. І найчастіше від цього (в силу різних причин, основні з яких розглянемо у цій публікації) потерпають представники ромських громад.  

Антиромські настрої як симптом нездорового суспільства

Незважаючи на порівняно невелику кількість ромського населення в Україні, опитування громадської думки, здійснювані Державним департаментом США в 2005 році, продемонстрували, що “суспільна нетерпимість щодо ромів суттєво вища, ніж щодо будь-якої іншої етнічної групи”. Відповідно до наступного дослідження, здійсненого Київською громадською організацією “Толерантність” у вересні-жовтні 2006 року, 65% опитаних українців відповіли, що вони “не хотіли би бачити ромів повноправними громадянами України”, а 40% не заперечують проти виселення ромів з України.

Проблема ускладнюється тим, що антиромські віяння в Україні мають активну промоцію з боку численних структур, включно з урядовими, аж до державних освітніх структур. Змалечку діти в Україні навчені тому, що до ромів слід ставитися з недовірою і неприязню. Тим самим дітей підбурюють до поділу людей відповідно до культурних і фізичних відмінностей між ними, діти навчаються сприймати і асоціювати ці особливості з острахом, застереженням і недовірою.

Найбільш поширеними народними стереотипами щодо ромів, які передаються з вуст у вуста – від батьків до дітей, є те, що, в основному, роми – наркодилери, злодії і бандити, ледарі, брудні, хворі та аморальні, час від часу ці думки виголошуються на офіційному рівні.

Уряд також поширює антиромські настрої у шкільній системі. Наприклад, на сторінці 81 “Основ Здоров’я”, підручника для 4 класу загальноосвітніх шкіл, рекомендованого Міністерством освіти і науки і виданого в 2004 році, дітей віком 10 років навчають тому, що слід робити, коли “чужинці” з’являються біля дверей твоєї домівки. Ілюстрація, яка супроводжує текст, демонструє, як білий український хлопчик дивиться у вічко дверей на темношкіру дівчинку, яка прохально простягає руки. Одночасно доросла, загрозливого вигляду жінка, вбрана типово “по-циганськи” (шалик, сережки-кільця і квітчастий одяг), ховається, щоб не втрапити в поле зору української дитини.

Цей приклад особливо гостро дисонує з рекомендаціями українським органам влади від Європейської комісії проти расизму та нетерпимості (ЄКРН). Ця комісія рекомендує вітчизняним владним органам забезпечити, аби питання щодо боротьби з расизмом і расовою дискримінацією були введені до шкільної програми вивчення прав людини. ЄКРН рекомендує, щоб викладачі проходили первісну і додаткову підготовку з питань, що стосуються расизму і расової дискримінації. Натомість, як бачимо, у підручниках для українських школярів закладені відверто дискримінаційні антиромські поведінкові сценарії, і при цьому ці моделі поведінки не те що не засуджуються, а навпаки – визнаються нормальними і навіть заохочуються.  

Слід також відзначити, що друковані та електронні мас-медіа роблять свій внесок та посилюють антиромські расистські стереотипи, які асоціюють ромський народ із криміналом, наркотиками і взагалі з невизначеною “небезпекою”. Засоби масової інформації в Україні доволі часто публікують матеріали, які провокують расову дискримінацію, є причиною негативного ставлення до національних меншин, включаючи ромів, та плекають ворожі стереотипи серед населення в цілому.

Журналісти регулярно привертають увагу читацького загалу до ромів і численних прикладів небезпеки, яку вони асоціюють з ромами, часто радять їхнім читачам бути якомога подалі від ромів, на сторожі й уникати будь-якого контакту з ромами.

Ось лише один приклад: один із закарпатських новинних порталів, подаючи інформацію про те, що в місці компактного поселення ромів у Мукачеві працівники РЕМу знімають електролічильники в будинках місцевих мешканців і встановлюють їх на стовпах на висоті 5-6 метрів, одразу ж звинувачують ромів у крадіжці електроенергії. «Подейкують, — пишуть журналісти порталу — це пов’язано з тим, що на території табору частина жителів користувалась електроенергією поза обліково». І втішено продовжують: «Відтепер мешканцям ромського поселення в Мукачеві, щоб дістатися своїх лічильників обліку електроенергії, доведеться вилазити на стовпи на висоту 5-6 метрів». Варто зауважити, що практика встановлення лічильників електроенергії на високих стовпах електроопор широко поширена на Закарпатті, і зокрема в Мукачівському районі. І зовсім не тільки в тих населених пунктах, де масово мешкають роми. Однак про ці випадки (коли в крадіжці електроенергії за аналогією можна запідозрити місцевих українців чи угорців) журналісти порталу чомусь не пишуть…

Влада і роми: ті, хто має захищати, самі ж і дискримінують

Загальновизнаний факт: ставлення влади до проблем національних меншин є яскравим індикатором цивілізованості держави і суспільства. У багатьох країнах поряд із державницькими націями проживають національні меншини, тобто представники інших етносів, що не мають своїх національно-державних чи національно-територіальних утворень. Національні меншини цих держав також як і в Україні, історично є невід'ємною частиною суспільства і збагачують його своєю працею, самобутністю та культурою. Тому забезпечення їхніх прав є однією з основ громадянської злагоди в суспільстві.

В Україні ситуація далека від ідеальної. Надзвичайний рівень антиромських віянь, зразки і практика порушення прав людини щодо ромів і загальна толерантність до подібних дій є результатом того, що ставлення до ромів як до парій ніколи не визнавалося урядом України як порушення, незважаючи на десятирічні зусилля громадянського суспільства змусити уряд вчинити так. Увага до прав ромів в Україні досі залишається неформальною діяльністю, незважаючи на гострий характер проблем і пов’язаних з ними актів.

Такої думки дотримуються не тільки європейські аналітики, котрі вивчають ситуацію в Україні. І не тільки представники неурядових громадських організацій, які серед іншого практично допомагають жертвам дискримінації. З цим погоджується і Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. У спеціальній доповіді на тему «Стан дотримання та захист прав національних меншин в Україні» (2006 рік) омбудсмен відзначає: «Звернення представників національних меншин свідчить про негаразди щодо стану дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, про їх неуважне ставлення до звернень представників національних меншин, вирішення порушених питань по суті».

Чимало фахівців схильні вважати, що проблема дискримінації ромів органами влади і місцевого самоврядування постає надзвичайно гостро і роками не вирішується ще й через те, що ромська національна меншина практично не представлена у владі. В той же час представники ромської громади висловлюють своє занепокоєння тим, що не мають можливості брати участь у громадському житті. Дослідження показали, що все більше ромів цікавляться цим питанням: 55% опитаних висловили твердий намір впливати на процес прийняття рішень органами місцевої влади, державними адміністраціями, національними та обласними радами, а також виконавчими органами; 59% усвідомлюють необхідність брати участь у роботі громадських організацій; 62% визнають важливість участі у виборах.

Можна стверджувати, що характер звернень представників національних меншин до органів державної влади та місцевого самоврядування є своєрідним показником якості виконання посадовими особами своїх функціональних обов’язків. Адже утвердження і забезпечення прав і свобод людини в Україні є головним обов’язком держави (ст.3 Конституції України). А якщо у країні допускається масове порушення прав громадян різних національностей (підставою так стверджувати є насамперед проведені моніторингові спостереження Уповноваженого), то Українська держава зазначений обов’язок виконує незадовільно» — ідеться у спеціальній доповіді омбудсмена «Стан дотримання та захист прав національних меншин в Україні».

Європейська комісія проти расизму та нетерпимості у своїх рекомендаціях українському уряду зазначає: законодавство повинно забороняти дискримінацію з боку будь-якого державного органу, фізичної або юридичної особи, як у державному, так і приватному секторі, і в усіх сферах життя, включаючи зайнятість, членство в професійних організаціях, освіту, професійну підготовку, житло, охорону здоров’я, соціальний захист, комунальне обслуговування, здійснення економічної діяльності, доступ до товарів і послуг, доступ до місць громадського користування. А якою є справжня ситуація з забезпеченням прав національних меншин в Україні наразі – розглянемо далі детальніше.

Користуючись своєю безкарністю, посадові особи державних органів дозволяють собі «відфутболювати» людей тільки тому, що у них інший колір шкіри.

Один з гучних прикладів дискримінації ромів в державних органах влади, а саме стратегічна справа, яку вели майже півтора року юристи Благодійного фонду «Розвиток» стосовно мукачівського рома, який намагався отримати хоч якийсь документ, який би засвідчував факт його існування.

І першим таким документом стало рішення Мукачівського міськрайонного суду, яким встановлено факт народження Форкош Юрія Юрійовича, представника ромської національної меншини. Отримати цей документ допомогли юристи Благодійного фонду «Розвиток», один з офісів якого знаходиться на території ромського поселення. Маючи на руках рішення суду, Форкош Ю.Ю. звернувся із заявою до відділу державної реєстрації актів цивільного стану для державної реєстрації факту народження та видачі свідоцтва про народження на підставі рішення суду.

Відділом РАЦС Форкошу Ю.Ю. було відмовлено, так як у разі досягнення дитиною 16 років державна реєстрація її народження може проводитися за її особистою заявою з пред’явленням паспорта та відповідно до законодавства, яке регулює порядок поновлення актових записів цивільного стану. Звісно, що паспортний документ у Форкоша Ю.Ю. був відстуній, так як вперше проводилась реєстрація народження.

Довелося юристам фонду підготували вже наступну позовну заяву до суду. 04 грудня 2013 року Закарпатським окружним адміністративним судом було винесено постанову, якою зобов’язано відділ ДРАЦС по м. Мукачево зареєструвати факт народження Форкош Ю.Ю. на підставі рішення суду та видати свідоцтво про народження. Однак представники РАЦСУ знову «відфутболили» Форкоша Ю.Ю. та порекомендували звернутись до міграційної служби по місцю проживання для оформлення тимчасового посвідчення або довідки, яка встановлює його особу. Без пред’явлення одного із зазначених документів свідоцтво про народження видати неможливо.

І тільки після того, як Закарпатським окружним адміністративним судом видано виконавчий лист для примусового виконання рішення та відкрито виконавче провадження, рішення суду було виконане. Відділом реєстрації актів цивільного стану по м.Мукачево зареєстровано факт народження Форкош Юрія Юрійовича та видано свідоцтво про народження. Через рік та шість місяців після першого звернення до Благодійного фонду «Розвиток».

Якби на місці Юрія Форкоша був не ром, то питання могло би вирішитись без судів та виконавчих приписів. Очевидно, що працівники відділу РАЦС просто вирішили показати свою зверхність. І саме злісне невиконання судових рішень та постанов дає нам право стверджувати факт дискримінації. Адже кому, як не працівникам управління юстиції не знати, що за дискримінацію немає жодного покарання. А для виконання постанови суду є усі підстави – Конституція України є основним Законом України, який перекреслює усі «підвідомчі акти». Факт того, що у Мукачеві до внутрішніх документів ставляться з більшою повагою, ніж до Конституції України, зайвий раз підтверджує: дискримінація в Україні дозволена.

Насильство з боку населення: безжально і безнаказано

Поєднання неадекватного законодавчого поля, відсутності покарань злочинців, бездіяльного адміністративного і управлінського секторів, лояльних до виявів расової ворожнечі, громадська промоція расизму і міліція, яка виконує активну роль у порушенні прав людини, зокрема ромів, створює відкритий простір для майже безкарного приниження одними інших.

Ось декілька прикладів расово мотивованих актів насильства щодо ромів, які сталися на Закарпатті останніми роками.

19 квітня 2006 року, на рома Альберта Конді напала група з 6 людей поблизу його помешкання в Ужгороді. Нападники вимагали в нього гроші або цінні речі, а коли він відмовився їх віддати, його почали бити металевими прутами і палицями. Потерпілий намагався врятуватися втечею, однак нападники піймали його і били поблизу його будинку, примовляючи: “Ти – брудний циган, якщо ти нам не заплатиш, ми зруйнуємо тут все”. Сильвія Фонтос, почувши крики Конді, побігла йому на допомогу, однак на неї також напали, один з грабіжників пробив їй голову скляною пляшкою. Згодом на допомогу прибігло багато інших людей, що зупинило нападників, вони сіли в автомобіль і поїхали. Багато дітей з поселення бачили напад, включаючи дітей Альберта Конді. Адвокат потерпілого подав скаргу у міліцію, однак слідство було зупинено.

Наступна історія трапилася у 2012 році на одному зі складів в місті Мукачево. Кілька ромських дітей 8-12 років, проникли на територію приватного складу металобрухту, щоб чимось «поживитися». Охоронці помітили зловмисників і замість того, щоб затримати дітей і викликати черговий наряд, вони застосували проти дітей силу. І не просто силу - а озброїлися металевими прутами, як ніби на них напало бандитське угрупування. В результаті діти з численними переломами рук і ніг, деякі - без свідомості, потрапили до лікарні. Як висловився один з лікарів про дитину: «Привезли мішок з кістками». Ви думаєте, хтось поніс покарання? Ні, звичайно!

Юристи Благодійного фонду «Розвиток» взялися за надання батькам правової допомоги,  вони допомогли скласти відповідний пакет документів (заяви у міліцію, інформаційні запити, запит на проведення експертизи), але із за страху і повної невіри у правосуддя, батьки вирішили не судитися і один з батьків за кілька тисяч гривень написав відмову. При цьому, вирішальним у цій домовленості стало вчасно привезена пляшка горілки. Основною мотивацією батьків було: «Все одно завжди крайніми роми залишаються. Так хоч гроші є, інакше б ще й дітей до колонії забрали».

Міліція не спроможна захистити ромів від насильницьких дій, включаючи погроми. Коли такі події відбуваються, міліція, прокуратура і органи юрисдикції відмовляються допомагати жертвам. І ці відмови – давня традиція. Показники того, що на ці і подібні до них рекомендації відреагували адекватно, – незначні. Європейський центр з прав ромів, до прикладу, повідомляє, що ним не встановлено жодного випадку, коли б винуватців у терористичних діях проти ромів було б відповідним чином покарано.

«Хоча чинне законодавство дозволяє вживати ефективних заходів щодо недопущення порушення прав національних меншин, реальна правозастосовча практика свідчить, що правоохоронні органи недостатньо їх використовують. – Наголошує Уповноважений Верховної Ради України з прав людини у своїй доповіді «Стан дотримання та захист прав національних меншин в Україні». — Тому омбудсмен переконана в необхідності більш принципово підходити до притягнення до відповідальності осіб, що порушують права представників національних меншин».

Коли клятва Гіппократа не діє

Багато проблем, які стосуються медичних послуг для ромів України, є прямо пов’язаними з надзвичайною бідністю, в якій живуть більшість із них. В рамках дослідження поточних проблем, з якими зустрічаються представники цієї нацменшини, було здійснено опитування посадовців сфери громадського здоров’я по всій країні, під час якого з’ясовано, що загальні показники рівня здоров’я ромів, які переважно мешкають у місцях “компактного проживання”, надзвичайно низькі. Це пов’язано, в основному, з бідністю, в якій вони живуть, недостатнім харчуванням, низьким санітарно-гігієнічним рівнем і житлом, яке не відповідає вимогам для проживання в ньому.

Лише 50% респондентів серед ромів в рамках вищезгаданого дослідження відповіли, що вони мають достатньо їжі щодня, 31% опитаних відповіли, що час від часу протягом місяця вони недоїдають, і 15% повідомили, що, в середньому, один раз на тиждень у них взагалі може не бути їжі. В деяких регіонах ситуація відмінна. Парадоксально, однак в деяких містах, де середній показник доходу більший, ніж у ромів, які проживають у сільській місцевості, люди регулярно потерпають від голоду або недоїдають. В Ужгороді, наприклад, відповідно до даних дослідження, близько 70% представників цієї нацменшини регулярно недоїдають.

Багато ромів також мають серйозний ризик інфікування шлунково-кишковими захворюваннями через використання нечистої води. Відповідно до дослідження Інституту соціальних досліджень України лише 32% респондентів відповіли, що мають водопостачання в будинках, 20% користуються ґрунтовими водами для приготування їжі і пиття.

Роми позбавлені доступу до багатьох послуг (у тому числі й медичних) ще й тому, що позбавлені можливості надавати “фінансові підказки” відповідним посадових особам. А малі зарплати і погані умови роботи для посадовців, включаючи лікарів, вчителів і державних службовців, створили умови для широко поширених тіньових економічних систем в багатьох секторах. У сфері охорони здоров’я лікарі зазвичай шукають компенсації через низьку оплату їхньої праці і часто вдаються до нетрадиційного лікування, щоб підзаробити, або просто відмовляються лікувати тих, хто неспроможний за це заплатити.

Прояви расової дискримінації з боку осіб, які надають медичні послуги, підтверджують існуюче “де факто” виключення ромів з кола тих, на кого поширюються надавані медиками послугами. Також вони пов’язані, зокрема, з тим, що між ромськими поселеннями і установами охорони здоров’я часто великі відстані.

В одному з випадків, у лютому 2005 року, пані Т.М., вагітну ромську жінку, ледве не було вбито недбалим медичним втручання гінеколога з м.Чоп Закарпатської області. 1 лютого жінка прийшла до лікарні на огляд у зв’язку з тим, що почувалася недобре. Після огляду гінеколог сказала їй, що вона дійсно вагітна, порадила їй перервати вагітність і більше не мати дітей у майбутньому, сказавши: “Ви, цигани, не повинні плодитися як таргани”.

Оскільки жінка мала невеликий термін вагітності, лікар вирішила, що потреби переривати вагітність в стерильних хірургічних умовах немає. Тому лікар розпочала операцію негайно, у тому ж кабінеті, де проводила обстеження. Лікар не вважала за потрібне зробити будь-які попередні аналізи або тести перед початком і продовжувала операцію навіть після того, як пацієнтка почала жалітися на гострий біль і просила лікаря зупинитися. Лише коли Т.М. почала спливати кров’ю, лікар зрозуміла, що припустилася помилки, і негайно відправила пацієнтку до місцевої лікарні, де троє хірургів протягом трьох годин її рятували. Коли стан жінки стабілізувався, гінеколог запропонувала її сім’ї гроші (гривневий еквівалент менше ніж 10 євро), щоб вони не подавали скаргу. Було порушено кримінальну і цивільну справи проти лікарні і лікаря, однак Т.М. несподівано відмовилася від продовження слідства.

В іншому випадку, виявленому під час дослідження ЄЦПР, у 2004 році в м.Ужгороді ромській жінці лікар відмовив у лікуванні її новонародженої дитини, яка захворіла і мала високу температуру. У матері, яка жила у великому ромському поселенні в передмісті, не було телефону, вона сконтактувала з лікарем через подругу, попросивши його прийти до неї додому, щоб оглянути дитину, тому що вона дуже хвора для подорожі. Лікар на це сказав подрузі: “Я не поїду туди. Скажи [матері], що вона може прийти до мене, коли її дитина помре”. Двома тижнями пізніше дитина померла і мати, засмучена і не в собі, пішла до лікаря, щоб сказати йому персонально, що її дитина померла. Доктор дав їй гроші (гривневий еквівалент 12 євро), щоб вона могла заплатити за поховання дитини.

Внаслідок дискримінаційних відмов оглядати і лікувати ромів, так само як і з причин, зазначених вище, стан здоров’я більшості ромів гірший, ніж у представників неромської громади. Стан здоров’я, включаючи серцево-судинні захворювання, стреси та інфекційні хвороби, зокрема туберкульоз, поширені явища в ромській громаді, і немає жодної ефективної державної політики, яка була би покликана змінити таку ситуацію. Більше того – держава не працює і над тим, аби широко запровадити таку політику чи бодай започаткувати вузькоспеціалізовані (медичні, освітянські, житлово-комунальні тощо) програми для ромів.

Без освіти – без шансу в житті

В Україні стан освіти представників ромської нацменшини перебуває в глибокій кризі, яка поглиблюється і позбавляє ромську молодь будь-яких шансів в разі, якщо не було вжито серйозних і негайних заходів з метою зміни ситуації.

Ціла генерація дітей зростає і готується до дорослого життя таким чином, що у майбутньому у них дуже мало шансів уникнути бідності, соціальної маргіналізації та потерпання.

Пряма відмова зараховувати ромських дітей до загальноосвітніх та (або) елітних шкіл – відома і загальнопоширена практика в Україні. Відповідної документації за цією проблемою, однак, немає, оскільки український уряд ніколи не вживав відповідних заходів, щоб визначити розміри і природу цього явища.

Результатом відмов шкільних адміністрацій зараховувати ромських дітей до загальноосвітніх шкіл – іноді з власної ініціативи, іноді внаслідок тиску батьків інших національностей – є те, що ромські діти навчаються час від часу або постійно в спеціалізованих школах. Наприклад, лише в Закарпатській області функціонують до 20 повністю сегрегованих ромських шкіл. Більшість із них розташовані у старих будівлях без зручностей, які мають загальноосвітні школи, не мають спортзалів або спортмайданчиків, кафетеріїв або їдалень, обладнані мінімальним набором шкільних меблів і приладдя, підручників і книг, навчальних матеріалів, туалети тут розташовані на вулиці, відсутнє водопостачання.

На додачу до того, що ромські діти навчаються в неналежних і сегрегованих школах, іншим критичним явищем є тотальна відсутність ромських студентів, які б мали загальну середню освіту. Це є частково наслідком сегрегації ромських дітей, а також результатом бездіяльності адміністрацій загальноосвітніх шкіл, які нічого не роблять для того, щоб вирішити існуючу проблему. Згідно з даними, отриманими Інститутом соціальних досліджень України, близько 50% ромських дітей регулярно не відвідують школу.

Однією з ключових проблем освіти для ромських дітей є відсутність у них можливостей відвідувати дошкільні заклади. Іноді причиною цьому є внутрішні фактори, притаманні ромській громаді — такі, як відсутність транспорту, щоб відвозити дітей до дитсадка, брак коштів, щоб отримати спеціальне приладдя, нерозуміння батьками важливості відвідання їхніми дітьми дошкільних закладів освіти. Також часто це є результатом дискримінаційних факторів — таких, як тиск з боку батьків неромських дітей на адміністрацію у зв’язку з тим, що вони не хочуть, щоб їхні діти навчалися разом з ромськими, а також небажання вчителів навчати ромів.

Ромські діти за відсутності дошкільного навчання, вступаючи до середньої школи, виявляються неспроможними швидко призвичаїтися до навчального процесу. Брак основних умінь і навичок, які закладаються під час занять у дошкільних закладах освіти, а також незнання української мови, призводять до того, що діти виявляються неспроможними скласти вступні тести, вони просто не розуміють, чого від них хочуть. Держава не забезпечує сферу освіти ні додатковими ресурсами, ні можливостями для навчання спеціальних педагогів, які були би спроможними за такої критичної ситуації забезпечити спеціалізоване навчання для дітей представників цієї нацменшини, яке мало би на меті підняти рівень початкової освіти ромських учнів до рівня їхніх українських ровесників.

За інших обставин, ромських дітей беруть до загальноосвітніх шкіл, де вони традиційно мають проблеми у навчальному процесі, оскільки їм бракує навчальних і лінгвістичних навичок, закладених їхнім українським ровесникам у закладах дошкільної освіти.

Зауважимо цікавий момент: у своїй доповіді про «Стан дотримання та захист прав національних меншин в Україні» український омбудсмен зазначає, що у Закарпатській області система освіти, структура, мережа дошкільних, загальних середніх і позашкільних закладів повною мірою задовольняють освітні потреби національних меншин. Проте Уповноважений з прав людини привертає увагу до того, що особливо гострою в краї є проблема надання освіти ромським дітям.

«Переважна більшість ромів має низький загальноосвітній і культурний рівень. Понад 68% ромських родин – багатодітні. Близько 65% ромів шкільного віку вступають у ранні шлюби – у віці до 16 років. Узагалі по області лише 14,5% ромів мають загальну середню освіту, 83,7 – неповну середню освіту, 0,3 – здобувають фахову освіту і лише 0,1% – вищу. Регулярно школу відвідують лише близько 30% дітей. Ромські школи не мають відповідної навчально-матеріальної і технічної бази, їдалень, спортзалів, бібліотек, унаслідок чого нестабільно функціонують групи подовженого дня» — такий невтішний висновок Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

 

Дискримінація у ЗМІ

Згідно моніторингу українських інтернет ЗМІ щодо мови ворожнечі та рівня міжетнічної напруги серед населення щодо представників ромської національної меншини в Закарпатті, який був проведений представниками Благодійного фонду «Розвиток» у 2014 році, ксенофобські заклики до агресивних дій проти ромів, образи й зневага до них стають характерними для коментаторів в Інтернеті. Боротися з таким негативним явищем потрібно тільки законодавчо.

Саме читаючи коментарі під новинами та публікаціями на ромську тематику, яскраво пересвідчуєшся, що міфи, сформовані століттями навколо народу ромів, нікуди не зникли. Навпаки, обросли додатковими «подробицями», а крім того народилося й багато нових легенд. Зрозуміло, що всі вони вкрай негативні. Дана поведінка і стиль висловлювання в Інтернеті давно вивчена та класифікована дослідниками. Це – так звана мова ворожнечі (англ. hate speech – букв. «мова ненависті») – систематичне застосування промов, які спрямовані на виявлення агресії, направленої на людину або групу осіб за ознакою раси, релігії, статі, сексуальної орієнтації.

Мабуть найгірше, що роблять ЗМІ для ромів, – постійно наголошують на їх національності в кримінальних новинах. Подібного акценту, як правило, не роблять щодо інших національностей. Тобто ви навряд чи зустрінете повідомлення на кшталт «Українець російського походження пограбував будинок», зате заголовки «Цигани вкрали люк» трапляються в ЗМІ повсякчас. Свого часу МВС, під тиском правозахисників, заборонив міліцейським прес-службам писати національність злочинця, повідомляючи кримінальну інформацію. Окремі автори знайшли вихід з такої «скрутної» ситуації. Вони почали вживати слово «смаглявці», щоб все ж таки підкреслювати – злочин вчинив ром.

Складнощі наведення порядку з ксенофобськими висловлюваннями в Інтернеті полягають ще й у відсутності законодавства щодо Інтернет-ресурсів. Так, сайти новин дотепер не є юридично засобами масової інформації, а значить не підпадають під закони, що регулюють діяльність ЗМІ. Між тим, у Європі вже давно можна понести кару за образи у віртуальному світі. Європейський суд з прав людини дотримується такої позиції: відповідальність за вміст коментарів несуть власники та співробітники Інтернет-сайту. Тим паче, якщо модератори не контролюють коментарі та не видаляють їх у випадку образливого змісту.

Але на побутовому рівні ставлення до ромів ще гірше — йде пряма дискримінація ромів, бо людей у своїй ненависті не стримують обов’язки службовця чи правоохоронця, тому приховувати своє справжнє ставлення не доводиться. У ситуації з ромами міф про толерантність  виявляється абсолютно неправдивим.

Колір шкіри як завада на співбесіді

Більшість фахівців одностайні в думці, що низький рівень освіченості ромського населення є «коренем зла», основною причиною поневірянь і бід представників цієї нацменшини. Адже неосвічена людина не зможе ні відстояти свої права, ні протидіяти незаконним діям чиновників чи правоохоронців, ні знайти достойно оплачуваної роботи. Згідно з інформацією, наданою партнерами Європейського Центру прав ромів, більшість працюючих ромів зайняті на роботах, які не потребують високої кваліфікації, частіше за все — це сезонні роботи у сільськогосподарській і будівельній галузях, також вони збирають металобрухт і працюють у сфері послуг – перукарями, торгують на базарах.

При цьому переважна більшість із них не мають постійної роботи. Відсоток непрацюючих серед українських ромів дуже високий. Конгрес ромів України надав інформацію про те, що близько 90% представників цієї нацменшини не мають постійного місця роботи. А за даними Європейської комісії проти расизму, лише 38% ромів мають роботу, при цьому лише 28% працюють повний робочий день. Нерівний доступ до праці ставить ромів у дуже невигідне становище на ринку праці, що свідчить про довгострокові наслідки дискримінації у сфері зайнятості. Українські органи влади при цьому повідомляють європейських партнерів, що вони не вважають, ніби роми страждають від дискримінації в сфері працевлаштування.

На думку Уповноваженого з прав людини, «однією з головних проблем, що виникає при працевлаштуванні представників національних меншин, є недостатнє знання українського законодавства, незнання мови чи прояви націоналістичних забобонів і політичної заангажованості окремих посадових осіб». Частково проблема безробіття ромів справді пов’язана з низьким освітнім рівнем багатьох із них. Високі показники неписьменності у ромській громаді є причиною того, що роми просто не мають доступу до інформації про те, де і як можна знайти роботу.

Водночас низький рівень освіти є ефективним прикриттям расовій дискримінації на ринку праці. Остаточною перешкодою на заваді працевлаштуванню для ромів в Україні є колір їхньої шкіри, етнічне походження та інші ознаки етнічної приналежності, які є ознаками для їхньої стигматизації і таврування як парій. Стереотипи про свавілля і криміналітет, як і уявлення про ромів як ледарів або некомпетентних працівників, не сприяють найманню представників цієї нацменшини на роботу.

Польове дослідження, проведене Європейським центром прав ромів і його партнерами, визначило расову дискримінацію як один з найбільш серйозних факторів невдач ромів на ринку праці. На сьогодні українська влада не вжила ефективних заходів для боротьби з расовою дискримінацією в галузі працевлаштування. Відсутність реєстрації і постійного місця проживання створили для ромів додатковий фактор, що заважає їм отримувати роботу в місцях їхнього проживання, як і загалом будь-де. Донедавна працевлаштування було напряму пов’язане з юридичними нюансами місця проживання. До моменту внесення відповідних змін до статей Кримінального кодексу у 1997 році, ймовірний роботодавець мав перевірити прописку потенційного працівника, перш ніж найняти його. Зміни до Кодексу законів про працю були внесені того ж року, що позбавило потенційних роботодавців необхідності концентрувати свою увагу на прописці, однак вплив цієї суворої практики в минулому досі відчутний.

Шанси ромських жінок на отримання гарного місця роботи ще гірші, ніж у чоловіків. Окрім перешкоди у вигляді расової дискримінації, роботодавці дискримінують їх ще й за статтю. Більшість жінок ромської національності змушені погоджуватись працювати за нижчу оплату, ніж чоловіки, якщо їм взагалі що-небудь пропонують.

І в той же час Європейський центр прав ромів інформує, що не знає жодного випадку, коли б український уряд визнав, що на заваді працевлаштуванню ромів в Україні стоїть расова дискримінація.

Все життя -- під підозрою

Ще одна проблема, з якою дуже часто стикаються роми в Україні – це упереджене, засноване на расистських стереотипах ставлення до представників цієї нацменшини з боку усієї системи правоохоронних органів. Коли роми є жертвами злочину, вони абсолютно позбавлені захисту з боку правоохоронців та органів юрисдикції. При зверненні зі скаргами і заявами до міліції правоохоронці часто-густо не вірять ромам або просто не вживають заходів для забезпечення ведення слідства згідно з цими позовами.

Антиромські настрої в Україні, існування стереотипів про ромський криміналітет відсутність ефективних і дієздатних засобів юридичної допомоги або інших форм захисту, залишають ромів абсолютно беззахисними перед чиновниками силових структур. Більше того, часто досудовий розгляд справ, у яких роми є підозрюваними, базується на презумпції їхньої вини, яка має расове коріння.

У 2003-2006 роках Європейський центр прав ромів і його партнери збирали свідчення про кількість випадків фізичного насильства над підозрюваними ромами, коли міліція інкримінувала ромам їхню провину при відсутності доказів і таким чином шукала можливості отримати підтвердження своїм підозрам. За відсутності прямих або непрямих доказів вини міліціонери часто вживали заходів фізичного насильства і психологічного тиску, щоб змусити підозрюваних підписати визнання своєї провини за злочини, яких вони не скоювали.

Часте використання расистської лексики під час ведення справ, у яких підозрюваними є роми, є ще одним індикатором того, що расові упередження є активним компонентом міліцейських слідчих процедур. В окремих випадках використання стандартних методів слідства під час розгляду таких категорій справ, як дрібні крадіжки, в яких часто звинувачують ромів, застосовують також фізичні знущання у процесі дізнання, внаслідок чого обвинувачувані визнають свою провину.

Упередження з боку правоохоронців і судової влади є бар’єром, який постає перед ромами в розумінні їхнього доступу до рівних прав і рівності перед законом. З іншого боку, ромська громада є більш контрольованою правоохоронними органами, ніж інші. Часті і ворожі регулярні контакти з міліцією підвищують вразливість ромів і застосування до них протиправних (часто – фізичних) покарань, часто-густо без доведення їхньої провини.

Навіть звернення омбудсмена до правоохоронних органів на захист дискримінованих ромів може не дати результату. Так, 20 травня 2000 р. працівники міліції Чопського міського відділу міліції жорстоко побили рома Г.Ростана. Його примушували зізнатися у скоєнні крадіжки велосипеда. Не отримавши зізнання від невинної людини, його відпустили додому, де дружина змушена була викликати "швидку" медичну допомогу, оскільки стан чоловіка був дуже тяжким.

За висновком хірургічного відділення Ужгородської центральної клінічної лікарні, Г.Роштан мав тілесні ушкодження: забій органів грудної клітини та лівого плеча, тупу травму живота. Проте в порушенні кримінальної справи за даним фактом прокуратурою Закарпатської області було відмовлено. У липні 2000 р. Уповноважений Верховної Ради з прав людини з цього приводу звернулася з листом до Генерального прокурора України, після чого, як повідомив 28 липня 2000 р. заступник прокурора Закарпатської області І.Каушан, постанову про відмову порушити справу прокуратурою скасовано, оскільки попередня перевірка була проведена поверхово. Але 8 грудня 2000 р. кримінальну справу було знову закрито “за відсутністю складу злочину”, оскільки аж через 6 місяців слідством було “доведено”, нібито тілесні ушкодження гр. Г.Роштан отримав “при падінні з велосипеда”.

До слова, Європейська комісія проти расизму та нетерпимості не просто рекомендує, а «наполегливо радить» українським органам влади проводити розслідування заяв про протиправну поведінку працівників міліції щодо представників ромської громади і карати тих осіб, які були визнані винними. ЄКРН також рекомендує органам влади забезпечити налагодження прямого зв’язку між ромськими організаціями та всіма зацікавленими сторонами системи кримінального правосуддя з метою вирішення проблем, з якими стикаються представники громади ромів у своїх відносинах із працівниками міліції та інших правоохоронних органів. От тільки є великий сумнів, що до цих рекомендацій влада буде уважно дослухатися. І ось чому.

Для кого і чому закони не писані

Існуючі українські законодавчі акти не є достатніми для адекватного захисту від расової дискримінації та покарання за такі дії. Про цю лакуну у законодавстві неодноразово зазначали міжнародні спостерігачі. Вони акцентували на проблемах, пов’язаних із браком всебічного законодавства по боротьбі з дискримінацією, процедурних проблемах, а також нестачею доступу для жертв дискримінації до задоволення їхніх запитів та відповідної компенсації.

Вперше ЄЦПР було наголошено на цих пунктах у Річному звіті по Україні в 1997 році. У 1999 році Державним департаментом США було зазначено, що судова влада і уряд виявилися неспроможними до забезпечення дотримання умов рівності, проголошених Конституцією. У 2001 році Комітет ООН із запобігання расовій дискримінації (CERD) здійснив дослідження українського правового поля і, з огляду на неадекватність існуючих законодавчих приписів та заходів по боротьбі з расовою дискримінацією, розробив конкретні рекомендації уряду України.

Зокрема, комітет зазначає, що національні законодавчі акти не містять достатніх позицій щодо заборони дискримінації за принципом расової або етнічної чи національної належності відповідно до вимог Конвенції. Комітетом рекомендовано уряду вжити усіх можливих відповідних заходів на законодавчому рівні для забезпечення повного відображення вимог Конвенції в національному законодавстві. Комітет акцентує на важливості існування відповідних заходів із покарання та відповідальності за дії, пов’язані з проявами расової сегрегації та дискримінації, незалежно від того, вчинені вони індивідуумами чи угрупованнями.

Відсутність всебічного антидискримінаційного законодавства як логічного додатка до існуючих, однак вочевидь недостатніх кримінальних, цивільних і адміністративних обмежень, процедур і судових засобів, спрямованих на захист прав, є ключовим моментом, який визначає поточний стан імплементації принципів, встановлених відповідним міжнародним законодавством щодо расової дискримінації, у внутрішнє законодавство України. Слід також зазначити, що всебічні цивільні і адміністративні застереження щодо расової дискримінації у таких галузях, як освіта, проживання, доступ до громадянського і соціального забезпечення і договірні стосунків між індивідуумами та/або іншими об’єктами, відсутні, при цьому немає жодного ефективного механізму їхньої реалізації або відновлення.

Нині очевидною є відсутність будь-яких передбачених законодавством можливостей визначати випадки расової дискримінації з боку громади або певних осіб як такі, а також встановлювати кримінальну відповідальність за подібні інциденти у широкому спектрі галузей, які підпадають тим не менше під дію міжнародних нормативів, спрямованих на захист прав людини. Крім того, українським законодавством чітко не визначено відповідальність за дискримінаційні дії, вчинені не індивідуумами – представниками ділових кіл, інституціями і, що є найбільш важливим, громадським сектором, які також мають бути відповідальними у випадку вчинення актів расової дискримінації.

Незрозумілою залишається відповідь на питання: якими є відповідальність і покарання звинуваченим у проявах дискримінації. Адміністративну і кримінальну відповідальність, згідно з українськими законами, в основному, можна інкримінувати фізичним особам, однак немає прозорих юридичних підстав для застосування будь-якого покарання до юридичних осіб.

На сьогодні наріжним каменем у забороні расової/етнічної дискримінації в українському законодавстві, поза межами відповідальності згідно з пунктами Конституції, в Україні є Кримінальний кодекс. Стаття 161 Кримінального кодексу попереджає про кримінальну відповідальність за порушення принципу рівності за расовою, національною або релігійною ознаками. Стаття 67 ідентифікує расову, національну або релігійну ворожнечу як особливі обтяжливі обставини. Однак ці застереження не є ефективними механізмами захисту, оскільки вони містять чимало суттєвих застережень, які не дають гарантії отримання жертвою дискримінації належної сатисфакції і на практиці лише кілька постраждалих від дискримінації змогли, спираючись на ці законодавчі норми, отримати правовий захист.

Незаперечний факт: особи, які постраждали від дискримінації, в Україні повинні подолати чимало бар’єрів і перешкод, щоб досягнути розгляду їхніх скарг у суді. Державна фінансова підтримка при розгляді справ постраждалих від дискримінації фактично відсутня. В українському уряді немає жодної структури, яка опікувалася би наданням допомоги і підтримки постраждалим від дискримінації – представникам національних меншин при розгляді їхніх справ у суді. Крім того, ускладнену, пролонговану і в багатьох випадках таку, що відбувається в атмосфері ворожнечі, процедуру судового розгляду також можна вважати перешкодою у творенні правосуддя в таких випадках. Усі ці фактори створюють серйозні перепони для ромів, коли у них виникає потреба правового захисту при расовій дискримінації.

На сьогоднішній день, завдяки програмі «Рома України» Міжнародного фонду «Відродження» в деяких областях працюють правозахисні центри, які надають ромам безкоштовну первину правову допомогу. У місті Мукачево питанням наданням безкоштовної первинної та вторинної правової допомоги займається «Мукачівський правозахисний центр».

Наразі в Мукачево за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», Програми Розвитку ООН та Міністерства закордонних справ Данії створюється місцева цільова програма з надання безкоштовної первинної правової допомоги мешканцям Мукачево. Це дає надію на те, що з 2015 року за кошти місцевого бюджету почне функціонувати стала система правової допомоги, яка надасть можливість представникам соціально вразливих верст населення, за відсутності їхньої фінансової спроможності, отримувати професійну правову допомогу та юридичні консультації безкоштовно, оперативно та в повному обсягу, а також дасть можливість мешканцям Мукачево, та особливо ромам, реалізувати своє конституційне право на отримання безкоштовної правової допомоги.

Автори: Козир Наталія (rozvitok.org)

 

✉  Надіслати другу