Як проходять вибори у сусідів Закарпаття

Біг-борди зі знайомими обличчями вже стали звичною деталлю пейзажу, й їх теж незвично багато.

Тільки в Ужгороді 21 претендент на всенародну любов, і кожен із них, намагаючись по-батьківськи тепло посміхатися, німо благає: «Вибери мене». Виборів теж багато. Подумки прощаєшся з «домашніми» біг-бордами дорогою до Євросоюзу, але по той бік кордону – знову вони, щоправда, з менш знайомими обличчями. У Словаччині в листопаді – так звані комунальні вибори. Сусіди вибиратимуть сільських голів, мерів і посланців у округи. Удачі їм.

Їду в інший бік, в Угорщину цими вихідними… і потрапляю на вибори, теж місцеві. І здається, що виборчі перегони – це така собі епідемія на кшталт лихоманки Ебола, яка вже має транснаціональний масштаб. Хочеться туди, де нема ніяких кандидатів… Але туди не пускають.

У маленькому Захоні, наших незмінних воротах до омріяної Європи, вибори збіглися зі святом урожаю. Провінційне містечко, яке й статус міста отримало всього 25 років тому, все якесь сонне й неквапливе. Три з половиною тисячі захоньців живуть у переконанні, що держава про них подбає. (Нам би таку впевненість). Кілька років тому на місці колишнього пустиря за кошти Євросоюзу (300 мільйонів форинтів!) облаштували центр міста, побудували новий супермодерний спортивний майданчик, сучасний басейн. Останній для захоньців коштує 500 (близько 30 грн) форинтів на цілий день. Для туристів сума на 100 форинтів вища.

У суботу місто наче вимерло – на свято врожаю всі дружно збирали яблука. Запах стиглих фруктів огортає Захонь п’янким ароматом, а стрункі шеренги дерев у численних садах і господарствах навколо викликають заздрість. Одна справа знати, що маленька Угорщина – один із найбільших експортерів яблук у Європі, інша – милуватися гілками, на яких плоди, наче виноград, ростуть гронами. Збираєш, затим господар плантації Золтан важить, і всього за 50 форинтів (менше 3 гривень) ти стаєш щасливим власником кілограма яблук. Хоча наші апетити, звісно, вимірюються центнерами. Плоди нічим не оброблені, тож і наїстися можна досхочу. А через кілька днів сюди під’їдуть вантажівки, обтрусять те, що не встигли знести ми, позбирають падалиці й відправлять на переробку, аби вже незабаром експортувати нам за валюту яблучний сік.

… Уздовж траси Чоп – Ужгород, зрідка перериваючись селами, на два десятки кілометрів із обох боків тягнуться пустирі. Колись колгоспні, а тепер розпайовані землі, нікому не потрібні, роками стоять пусткою. А в господарстві Золтана на 20 га росте 800 яблунь, які дають до чверті мільйона кілограмів за сезон. У нас же на місці гіпотетичних садів ростуть тільки біг-борди. Із обіцянками перетворити Україну на сільськогосподарську Мекку. Багата осінь. У нас, на жаль, тільки на обіцянки.

Людмила Орос, "Закарпатська правда"