В Угорщині українців ледь на руках не носили!

Нещодавно з Угорщини повернулися двоє закарпатських солдатів, які були там на реабілітації після служби в зоні АТО. Така поїздка — хоч якесь полегшення після подій у Дебальцевому та Іловайську, де наші військові були в самому епіцентрі. Про щит Дебальцевого і полон у Іловайську, зелених чоловічків, неприязнь місцевого населення і неймовірний патріотизм угорців — із розповідей безпосередніх учасників, які боронять нашу державу.

А для солдатів події в зоні АТО це і калічення світогляду. Нас чекають роки наслідків, адже люди повертаються звідти іншими, можливо, сильнішими, але водночас спустошеними й без відчуття перспективного майбутнього. У Закарпатті антитерористична операція не настільки відчутна, проте «війну» можна побачити в очах окремих людей — хлопців, які звідти повернулися, ну, і волонтерів, які їм допомагають знову відчути смак нормального життя. Та сподіватися варто не тільки на активістів, а й на самих себе в першу чергу, бо солдати поряд із нами. «РІО» знайомить вас із військовими Антоном та Миколою, які нещодавно повернулися з Будапешта, де зарядилися позитивом і новими емоціями. Таких добрих історій може бути більше, достатньо просто покавувати з воїном, вислухати його, аби він відчув, що комусь потрібен...

Антон: щит Дебальцевого

Власне, в Ужгородському прес-клубі відбулася прес-кон­фе­ренція щодо чергового   етапу програми реабілітації учасників бойових дій у АТО «Подаруй тепло героєві», започаткованої ГО «Європейський Ужгород» (голова І. Цап) спільно з Державним самоврядуванням українців Угорщини (голова Ю. Кравченко). Про свої враження щодо реабілітації в Будапешті та бойові дії в Дебальцевому, Іловайську, перебування в полоні розказали закарпатські герої Антон Гайтанжі та Микола Марчишак.

Антон — кадровий офіцер, закінчив Харківське танкове училище, з 1992 року мешкає в Мукачеві, зараз служить у 15-му батальйоні. Восени, під час бойових дій перебував за 8 км від Дебальцевого, в лютому 2015 року був поранений.

«Я вважаю, що ми були щитом Дебальцевого. Дебальцеве значно більше постраждало би, якби нас там не було», — розповідає Антон.

Він зізнається, все, що побачиш на війні, залишається у голові, душі й серці, від цього треба якось позбавлятися, відтак поїздка до Угорщини подарувала ту приємну душевну наповненість. Антон каже, що його вразила велика, щира підтримка і патріотична позиція   представників української діаспори та самих угорців.

«Мені часом здається, що в Угорщині більше підтримки, ніж на Сході. В Угорщині до нас ставилися з любов’ю в серці. Саме там ми морально себе заспокоїли, свою душу, свою голову. Я повернувся і відчуваю, що мені стало легше. Тепер такий настрій, що хочеться поїхати і завершити всю цю війну. Коли бачиш, що є щось краще, ніж у нас, то є до чого прагнути», — ділиться враженнями солдат.

Микола: в полоні Псковської десантної дивізії

Микола народився у Львівській області, вже 3 роки мешкає в Ужгороді. Був мобілізований до Збройних сил України під час першої хвилі мобілізації (10 квітня 2014 року), вже 11 квітня поїхав служити у 51-шу механізовану бригаду. Після трьох тижнів навчання на полігоні виїхав на Схід України боронити нашу державу. Там він перебував до 26 серпня, саме тоді в Іловайську хлопець потрапив у полон. Він був у штормовій групі зі звільнення Іловайська, 10 серпня почалася операція зі звільнення міста, десь 17—18 серпня через отруєння його забрали на базу. 24 серпня їх оточили російські військові, Псковська десантна дивізія. Пізніше почався обстріл із артилерії, того дня було знищено майже 90 % техніки, 10 псковських десантників взяли в полон.

«Два дні ми пробули в оточенні, тримали оборону, ніхто не здавався, 26 серпня ми вже дочекалися підкріплення. Великі втрати були в нас. Потрапили у полон до Псковської   десантної дивізії. Вони відкрито говорили, що вони «зелені чоловічки». Протримали вони нас дві з половиною доби в полі, потім перевезли в місто Сніжне Донецької області. Коли ми вийшли, то побачили озброєних людей зі шевронами «Новоросія»,«Ополчение Донбаса», — згадує Микола.

За його словами, не було знущання в полоні, а коли приїхали у Сніжне, то там була вже інша картина — там місцеве населення висловлювалося, мовляв, українські солдати-негідники обстрілюють їхні помешкання. Можливо, сильно не збиткувалися і тому, бо українців було багато. Тільки у Сніжному на момент, коли хлопець там перебував, було 227 полонених.   Інакше ставлення було до тих, у кого знайшли документи, до артилеристів. Командир артилерії 51-ї бригади досі перебуває в полоні, держава забула про нього, хоч він уже 280 днів у полоні.

«Я вам скажу з того, що я бачив, його часом били, виводили показати місцевому населенню, бив його майор Фураєв», — стверджує військовий.    

В Угорщині хлопців ледь на руках не носили

17 вересня М. Марчишака та ще трьох закарпатців привезли додому. Після цього служив уже тут, у 15-му батальйоні в Ужгороді, зараз уже демобілізований. Про відпочинок в Угорщині згадує, що там дуже тепло прийняли, зустріли як справжніх героїв. Це було психологічним розвантаженням. Для нього така подорож, як камінь із серця, тим паче після перебування в полоні. Солдат переконаний, що є багато мобілізованих хлопців, сподівається, що суспільство на них теж зверне увагу і надасть хоча би мінімальну підтримку.

«Як ми приїхали в Угорщину, нас ледь на руках не носили, — твердить Микола. —   Кажуть, ми тут, у Закарпатті — далеко від війни. Не дай Боже, аби хтось із вас побачив, яка ця війна. Багато-хто думає хай вони собі там на Сході переб’ються».

Інформація з перших вуст на противагу російській пропагандистській машині

Поїздка на реабілітацію до Угорщини це не тільки можливість для солдатів розвіятися, а й спроба донести Європі об’єктивну інформацію з зони АТО. За словами Іштвана Цапа, голови ГО «Європейський Ужгород», по лінії посольства такі візити використовуються в контексті інформаційної політики. Зважаючи на російську пропагандистську машину, ставлення неоднозначне, в Європі немає чіткого розуміння, що відбувається в зоні АТО. І будь-які месиджі від офіційних представництв — органів влади чи посольств — це одне, але коли приходять люди, які брали участь у бойових діях, то вони теж діляться, а ступінь довіри до такої інформації в десятки разів вищий.

«Ми просуваємо цю інформацію на Заході, аби люди бачили, з ким Україна зараз має справу, — висловлюється пан Іштван. —   Це не якісь трактористи і шахтарі, як каже Путін, це регулярні війська Росії. Вони ховають своїх бійців, а ми можемо вільно показувати своїх героїв, пишатися ними».

Першими бійцями, які проходили курс профілактичної реабілітації, були двоє кіборгів із Закарпаття — три тижні тому з них і стартувала ця програма. Зараз відправили другу групу наших бійців — це були троє військових. Зараз організатори опрацьовують дані ще двох груп бійців, аби їх також відправити в Будапешт. Відбір на реабілітацію є випадковим, нема якихось критеріїв.  

Також у домовленості йдеться про те, аби була співпраця не лише з бійцями, треба звернути увагу і на родини загиблих бійців — цій категорії також потрібні увага і турбота.

Загалом, як каже Іштван, процес триває, приєднуються люди, вони дуже активізувалися у плані збору гуманітарної допомоги, ті, що служили, вже пропонують технічну допомогу... Таким чином, можна вийти на доволі серйозний рівень.

Підпустити до себе війну: помітити наших вояків

«Ми хочемо звернути увагу закарпатців на те, що рік триває війна, але вона десь триває в інформаційному просторі, на телебаченні, в Інтернеті, й це природно, що ми не дуже хочемо цю війну пускати в наше життя. Якщо проаналізуємо, то тут мало в кого змінилося життя внаслідок того, що там відбувається, — провадить І. Цап. — Але ці хлопці, які повертаються з війни, вони живуть тут, серед нас. Вони наші сусіди в тому ж під’їзді... Суспільство здатне згуртуватися навколо цих людей, помітити їх. І інколи не так багато треба. Вони приходять, вони в депресії, вони нікому не потрібні... А якби когось із них запросити на каву? Ці речі надзвичайно важливі, ми це здатні робити».

Стороннім важко вирізнити ступінь героїзму тих, що були у Донецькому аеропорту, в Іловайську чи Дебальцевому — там із Закарпаття було 9 людей, а лише через півроку після тих подій про них чітко стало відомо. При цьому ще марно сподіватися на те, що буде запроваджена програма психологічної реабілітації військових... Ба, більше, учасники АТО постійно, на кожному кроці стикаються з бюрократією.

«Хлопці розповідають, що вони намагаються отримати посвідчення учасника АТО, констатувати той факт, що вони там були... Це ж проблема, півроку треба ходити, якісь довідки збирати. Сподіватися тут на владу...», — додає Іштван Цап.

Однак він переконаний, що і спільнота має поспілкуватися і побачити цих людей біля себе, хоча би піти з ними прогулятися. І таким чином якось впустити у своє життя ту війну, якої ми всі боїмося... І солдати тоді відчуватимуть, що їх помічають, ними опікуються хоча би на такому рівні...

ДО ТЕМИ

Як закарпатські чиновники, прикриваючись АТО, відбирають у підприємців гроші

На сайті «Трибуна» опубліковане відкрите звернення до прокуратури та Президента України від закарпатських підприємців. Там йдеться про підозру у спекуляції місцевих чиновників щодо придбання техніки для потреб воїнів АТО. Подаємо текст.

«До ГО «Сольво Закарпаття» звернулися приватні підприємці та підприємства Свалявщини, які вкрай обурені ситуацією, що склалася в районі з останніх подій.   На офіційному сайті Свалявської райдержадміністрації та районної ради розміщена стаття, в якій ідеться: «У важкий для нашої країни час, коли на сході точиться повноцінна війна, підприємці Свалявщини не залишилися осторонь і зголосилися за власний кошт придбати для потреб українського війська вантажний автомобіль марки КамАЗ-5410, сідельний тягач, 3-осьовий причіп (86 м куб.). За словами очільника району Івана Микульці, відразу після придбання техніку передали на баланс Свалявського РКП ВП ВВ, після чого Свалявсько-Воловецький ОРВК її мав вилучити і передати Збройним силам України».

Далі був опублікований список підприємств, які перерахували кошти на закупівлю автівки для АТО.

Однак, як йдеться в листі, збір коштів не був законним і здійснювався під тиском. Як повідомляють підприємці, їм просто роздавалися рахунки для того, щоб перерахувати кошти на одного з приватних підприємців. І все це робилося під наглядом голови Свалявської РДА Івана Микульці.

У листі президенту також ідеться, що автомобіль КамАЗ-5410 був закуплений за завищеною вартістю, а різниця привласнена чиновниками. Більше того, військком відмовився приймати цей транспортний засіб, бо він був у аварійному та непридатному до експлуатації стані.

Після цього на військкома чинився тиск через обласний військовий комісаріат, який дав вказівку прийняти транспортний засіб та відправити його у військову частину. Згодом військові з військового комісаріату провели незначний частковий ремонт транспортного засобу та відправили його у військову частину в Золочів Львівської області.

Експерти військової частини встановили, що транспортний засіб приїхав у неліквідному стані та непридатний до експлуатації. А також встановлено, що ринкова вартість зазначеного транспортного засобу становить орієнтовно 70—80 тисяч гривень.

Військова частина відмовилася брати КамАЗ на баланс, оскільки він був у несправному стані. Військові експерти встановили, що на приведення транспортного засобу до експлуатаційного стану потрібно 60 тисяч гривень.

Просимо утворити необхідну комісію з числа депутатів районної ради та відповідних контролюючих органів і вивчити це питання, направити до відповідних правоохоронних органів наше звернення, а також винести на наступну сесію районної ради питання з винесення недовіри з боку депутатського корпусу т. в. о. голови райдержадміністрації І. Микульці», — мовиться в листі, пише Евеліна Гурницька, РІО.